- 315
- 315
Трансформація Гадяча: малі групи, великі ідеї розвитку міста
Малі спільноти народжують великі ідеї. Культура – не прикраса, а рушій змін. Місто – не просто адміністративна одиниця, а простір, де може виникнути нове бачення світу. Саме це ми побачили під час відкритих розмов і зустрічей у Гадячі, коли на запрошення Володимира Демченка до нас завітали гості з різних куточків України.
Філософ, який у малій групі бачить джерело національного перетворення, підприємець, що мислить категоріями культури, а не лише прибутку, менеджерка, яка перетворює резиденції на осередки живої енергії – вони побачили не просто місто, а зрілу, згуртовану спільноту, готову до великого руху.
Спробуймо й ми подивитися на Гадяч їхніми очима.
Справжня трансформація міст починається з малих груп
Олександр Філоненко, український філософ, богослов
– Опишіть одним реченням те, чим ви займаєтеся.
– Я філософ, все життя займався антропологією і я точно знаю, що людина, яка трансформується, це спеціально підготовлена людина. Трансформація ж України значною мірою залежить від трансформації її міст – їхніх внутрішніх змін, взаємин між собою, а також зв’язків із європейськими та світовими містами.
Ми здійснюємо різні ініціативи, щоб розкрити трансформаційний потенціал міст. І через ці зміни – дати імпульс для ширших перетворень у країні, у суспільстві загалом. Чому це важливо? Тому що, зрештою, йдеться і про вас, і про всю країну.
Ми зараз у складному, трагічному становищі. З одного боку – війна, глибока криза, постійна нестабільність. А з іншого – у нас бракує інструментів, які ми могли б запропонувати одне одному для справжніх змін.
Фактично, ми всі перебуваємо в ситуації, коли кожна людина змушена самостійно шукати, переосмислювати, відкривати щось нове – аби знайти рішення, здатне запустити процес трансформації.
Мої питання: де народжуються ці люди? Як формується здатність до трансформації? У нас є криза: ми багато на що здатні, але в нас довго вибивали вміння стратегувати.
Це не поодинокі зусилля. Є багато людей, які вже роблять важливі кроки. Але проблема скрізь одна: де взяти людей, здатних до змін? Де формується ця спроможність?
Ми були на заводі (вентиляторний завод «Горизонт» у Гадячі – прим.авторки), і головна проблема, яку там назвали, — це проблема компетенцій. Немає людей, які можуть працювати навіть на старому обладнанні. Але це універсальна проблема – де взяти людей, здатних будувати нову країну.
Політичного чи державного рішення наразі немає. І ми щиро віримо: єдине джерело – це малі групи, малі спільноти у кожному місті.
Малі групи: простір народження спільних сенсів
– Поясніть докладніше, що таке малі групи.
– Це група людей, всередині якої народжуються нові сенси та ідеї. Люди, які збираються разом, як групи дружби, для того, щоб розв'язувати питання свого покликання, з одного боку, своєї долі, перш за все.
Але досвід демонструє, що коли в середині цієї групи починають говорити про особисте покликання, народжуються ідеї, які важливі для всього міста.
Коли ми з друзями починаємо розмовляти про покликання, народжуються ідеї, важливі не лише для кожного з нас особисто, а й для міста, для наших компаній, для спільноти загалом. Це тендітна, але потужна структура: мала група однодумців. Ми бачимо, що справжні трансформації завжди починаються із таких груп друзів.
Чому ми цим займаємося? Може здатися, що дружба – річ випадкова: є друзі – добре, нема – так сталося. Але ми ставимо глибше запитання: чи справді доля країни може залежати від якихось маленьких груп?
Наша гіпотеза – так, може. І якщо ми це розуміємо, то повинні не просто спостерігати, а цілеспрямовано створювати умови для виникнення таких груп. Ми маємо культивувати ці спільноти, ставати каталізаторами їхнього народження й розвитку.
Ми – про каталізування малих груп. Саме через них і починаються великі зміни.
– Тобто ви каталізатори, які рухаються Україною. Я правильно зрозуміла?
– Так, ми подорожуємо Україною. Але ніколи не ініціюємо ці поїздки самостійно – в кожному випадку це історія запрошення. Наприклад, усе почалося в Полтаві та Олександрії, далі були Дніпро, Чернігів, Львів, Луцьк, Вінниця.
Мені особливо цікаві невеликі міста. Історія Гадяча для нас важлива, так само як, наприклад, історія Гощі на Рівненщині – зовсім маленьке містечко, але з величезним історичним спадком і хорошими умовами управління.
Кожна така подорож – це, по суті, егоїстичне задоволення: ми спостерігаємо народження нової України. І народжується вона не в державних інституціях. Хоча й не зовсім поза ними, бо державні службовці та службовиці часто долучаються до цих змін у складі малих ініціативних груп.
Але ініціаторами чи ініціаторками зазвичай стають підприємці, активісти, громадські діячі. А вже потім держслужбовці. І це нормально. Ми часто чуємо, що «держава має трансформуватися». Але самі державні інституції за своєю природою консервативні. Їхнє завдання — зберігати сталість. Це їхня функція, і не варто вимагати від них проривів чи радикальних змін.
Коли держслужбовець починає щось кардинально трансформувати – це, швидше за все, проблема. А ось енергія трансформації завжди йде від громадського активізму, бізнесу, від дієвих, ініціативних людей.
Трансформація Гадяча: повернення Драгоманова, Пчілки і Лесі Українки
– Що саме в Гадячі для вас стало проявом нової України? Чи побачили ви тут щось унікальне, чого не було в інших містах?
– Я отримав досвід розуміння, що нова Україна – це така країна, в якій можливі Михайло Драгоманов, Олена Пчілка й Леся Українка. Ми дуже пишаємося ними як нашими класиками, але коли бачимо місця, де вони жили й працювали, – це часто катастрофа. Сьогоднішня Україна, на жаль, не гостинна до Драгоманова. Але він одна з ключових фігур не лише нашого минулого, а й майбутнього, а ми сьогодні не маємо музею, зібрання його творів. Немає глибокого знання про нього – лише ім’я і те, що він був дядьком Лесі Українки. Цього недостатньо.
Якщо український народ колись по-справжньому усвідомить і прийме ідеї Драгоманова – це змінить країну. І Гадяч – дуже промовистий приклад. Ми бачимо майже порожнє місце, галявину, на якій колись була інстальована вся українська культура, але сьогодні від неї майже нічого не залишилось. Лише символічні надгробки. Немає центру, немає школи, немає бібліотеки чи кабінету Драгоманова.
Я думаю, що коли Гадяч справді трансформується, одним із найяскравіших індикаторів цієї здорової трансформації буде повернення Драгоманова до цього міста. Повернення не в сенсі пам’ятної дошки, а в глибшому – ментальному, культурному, інтелектуальному сенсі.
А що вселяє впевненість у те, що це можливо – і, можливо, вже незабаром? Це ваша група. Це справжнє диво. Я не знаю, як з цього інтерв’ю зробити щось раціональне чи методичне, але найбільше враження на мене справила саме ваша спільнота.
Ви, можливо, цього самі не помічаєте, бо «варитесь» у власному середовищі, рухаєтесь природно, зсередини. Але ми спостерігали процеси народження груп у багатьох містах. І я скажу відверто: такої зрілої групи, як у вас, я ще не бачив.
Існують різні групи – наприклад, муніципальні команди, які намагаються стратегувати майбутнє своїх міст. Умовно кажучи, група харків’ян і харків’янок, яка хоче зрозуміти, що робити з Харковом. Але стратегічне бачення вимагає дружби, довіри, внутрішньої хімії. І там цього часто не вистачає. А у вас є. І це – надзвичайно цінно.
Я спочатку думав, що головна історія Гадяча – це Гетьманщина. Але це, швидше, тло. Гарне, багате, символічне, але недостатнє саме по собі. Бджільництво – те саме. Це теж не той сенс, що може стати актуальним ядром сьогодні. Це історія, яка не піднімається на обговорення, бо вже не резонує з часом.
Усе це – похідне від незавершеної ідеї автономізації. Але поки в українську розмову не повернеться Драгоманов – як інтелектуальна фігура, як культурний центр, – цей сенс не оживе. Бо саме він мислив автономію не як ізоляцію, а як творення спільного через вільну, освічену громаду. Його ідеї сьогодні – стратегічні. Але ми навіть не маємо умов, аби їх осмислити. Немає музею, школи, центру. І де, як не в Гадячі, їм бути?
Драгоманов – це європейський автономіст. Він поставив Україну на карту Європи не як територію, а як інтелектуальний проєкт.
Якщо ми шукаємо відповідь на питання: «Що таке Гадяч у європейському сенсі?», то це, безперечно, Драгоманов.
Леся Українка зробила з українською культурою те, що ніхто інший не зміг: вписала її в загальноєвропейський і світовий контекст.
А ось Пчілка… До її переїзду в Гадяч я не до кінця розумів, чому вона така важлива. Але її 10 місяців у Гадячі – це не просто період видання газети. Це народження нового типу культурної присутності. Вона створювала те, що в німецькій традиції називається «Bildung» – формативна, освітньо-культурна сила, яка народжує простори українськості. Вона не просто щось писала, вона мережувала, створювала осередки, інституції, зв’язки.
Гадяччина стала полем демонстрації цієї роботи. І чому вона нам сьогодні така близька? Бо це був час кризи – війна, розруха, невизначеність. І Пчілка починала не з ремонту, не з їжі, не з матеріального. Вона починала з ідеї. Одразу будувала найвищий рівень – культурну інфраструктуру мислення.
Вона змогла трансформувати не лише простір – вона змінила саму парадигму. Це був іспит на стратегічність мислення, і вона його склала. У цьому сенсі Гадяч – це відповідь на запитання: чи спроможна культура бути дієвою у кризовий момент? Так. Бо у нас була Пчілка.
Отже, три фігури – три різні стратегії: Олена Пчілка – інформаційний простір, формування культурних мереж; Леся Українка – Україна, як частина світової культури; Михайло Драгоманов – соціальний, економічний, політичний паннаціоналізм, автономія як принцип. Що ще потрібно для великого наративу?
Нова Україна – це така країна, в якій можливі Михайло Драгоманов, Олена Пчілка й Леся Українка
Активація небайдужих і нова ідентичність регіону
Андрій Мельник, засновник школи розвитку мислення Cowo.guru
– Ви вже працювали з малими групами у різних містах України, допомагаючи громадам осмислити свої сенси. Що на Гадяччині вам здалося особливим, відмінним від інших міст? Чи ці процеси всюди подібні, чи є щось унікальне саме для Гадяча?
– Це водночас універсальні й унікальні процеси. Є люди, яким не байдуже – їх небагато, але вони є по всій Україні. Сьогодні відбувається їхня активація.
Наступне важливе завдання – створити середовище, де ці люди можуть об’єднуватися. Йдеться не про професійну спільноту, а про єдність на рівні покликання і сенсів. Це можуть бути підприємці і підприємиці, митці і мисткині, державні діячі та діячки, представники духовного середовища – їх об’єднує не фах, а спільне бачення та глибоке відчуття відповідальності.
Саме смисловий рівень формує основу цієї нової ідентичності. Активація – це універсальна формула. Далі починається найважливіше – робота з сенсами, їхнє поєднання та об’єднання. І саме така модель є унікальною.
До речі, якщо говорити про Полтавщину як регіон, здається, ми вперше починаємо розглядати її не лише через призму окремих міст чи громад, а як цілісне утворення. І в цьому контексті Гадяч уже сьогодні здатен формулювати питання регіонального масштабу – зокрема, як працювати зі змістами й сенсами, що стосуються всієї області.
Це логічно веде до переходу на національний рівень, а далі – навіть до світового. Так, зробити це з невеликого міста непросто. Але у вас є унікальні ресурси. Передусім – кілька особистостей світового масштабу, справжній дар історії. А ще – бджільництво.
Ми щойно відкрили для себе, наскільки це потужний елемент вашої ідентичності, а ви з цим живете давно. Бджільництво світового рівня – це не лише галузь, а тема, яка може стати точкою збору і змістів, і спільнот. Навколо неї можна об’єднати багато цікавого – як у межах регіону, так і далеко поза ними.
Ще одна цікава і перспективна тема – ідея Art & Crafts, поєднання художнього та ремісничого виробництва. Попри те, що ця ідея не нова, ми ще не обговорювали її в нашому контексті. А дарма – вона цілком зрозуміла й близька в межах нашого досвіду, традицій і культури.
Активація небайдужих людей – універсальна ідея змін
Сенси і свобода: як містяни запускають трансформацію
Василь Волошинівський, підприємець
– Що спонукало вас, як підприємця, долучитися до таких проєктів – до пошуку сенсів міста, причому навіть не свого? У чому ви особисто відчули потребу стати частиною цієї ініціативи?
– Будь-яка система існує у тісному зв’язку з надсистемою – структурою вищого рівня, частиною якої вона є. Наприклад, місто – це система, але воно входить до ширшого контексту – регіонального, національного, культурного.
Коли між містами виникають зв’язки, коли ми пізнаємо одне одного, бачимо, як функціонують інші громади, як мислять і діють люди в них – ми отримуємо цінний зовнішній погляд. Я сам зловив себе на думці, що бачу вас і вашу роботу ясніше, ніж свою. Бо перебуваючи всередині своєї системи, ми сприймаємо її крізь фільтри звичок і контекстів, тоді як вас – з позиції спостерігача.
Тут діють два важливі механізми. По-перше, кожна система осмислюється через зв’язок із надсистемою – ви для нас такий зовнішній елемент, який допомагає структурувати власне уявлення. А по-друге – це форма тренування: коли ми дивимося на вашу діяльність неупереджено, без внутрішніх бар’єрів, іноді бачимо навіть більше, ніж бачите ви. Принаймні, мені так здається.
– Поділіться, будь ласка, що ви бачите про наше місто, те, чого ми не бачимо.
– Приклад Олени Пчілки, Лесі Українки, Михайла Драгоманова – це суб’єктність у чистому вигляді. Це коли людина каже:
«Я не буду ні в кого питати – я буду робити».
Це життєвий девіз. І я бачу у вас саме таких людей – тих, хто не питає дозволу, а просто бере і робить. Робить від серця.
Ваша історія про те, як ви взяли на себе відповідальність за газету – це навіть не про відповідальність у прямому сенсі. Це про свободу. Бо справжня свобода – не «від чогось», а «для чогось». І ваша діяльність – це реалізація саме такої свободи. А свобода, як відомо, врівноважується відповідальністю. Саме тому ви й берете її на себе легко, навіть не до кінця усвідомлюючи масштаб того, що робите. Але ви робите справді велику справу.
Я розумію, що 99% людей скажуть:
«Якісь диваки, чим вони взагалі займаються?»
Але я переконаний: ви робите надзвичайно важливу справу. Ви закладаєте сенси та глибинні смислові підвалини, які згодом дадуть потужний ефект.
Якби ви просто вирішили зайнятися, наприклад, політикою – пішли до міської ради чи взялися за адміністративні справи – це був би інший рівень дії, більш прикладний, але поверховий. А те, чим ви займаєтеся зараз – значно глибше. Це справжній фундамент, і саме він з часом призведе до того, що сенсовно наповнене місто – через своїх свідомих, благородних містянок і містян – розквітне.
Я й сам намагаюся робити щось подібне у своєму місті. Не буду порівнювати масштаби, але бачу, що наші напрямки дуже близькі.
Благородні містяни і бізнес: як народжується середовище змін
– Що ви вкладаєте поняття «благородні містяни»? Хто це? Яка їхня роль у розвитку міста?
– Це люди, які, усвідомлюючи свою «свободу для», беруть її та реалізовують. Беруть відповідальність, діють за покликом серця – тому що інакше не можуть. І саме вони рухають ті зміни, які згодом інші сприйматимуть як щось зрозуміле.
– Яка роль бізнесу в розвитку міста?
– На певному етапі бізнес – це просто про гроші, про базову «гігієну» виживання. Але з часом, якщо за бізнесом стоїть творча натура, він стає чимось набагато більшим – він перетворюється на процес створення. І неважливо, що саме створюється: ідеї, рішення, середовища. Бо підприємець – це насамперед генератор ідей, а вже потім – їхній втілювач. І тут усе залежить від того, ідеї якого рівня ця людина здатна уявити й реалізувати.
Зрештою, вільні люди завжди приходять до розуміння: їхні ідеї здатні змінювати простір. Спочатку ти щось твориш у межах власного двору, потім виходиш за межі паркану, а далі усвідомлюєш: просто відгородитися недостатньо. Потрібно створювати середовище – для себе, для дітей, для громади. І цей процес уже не зупинити. Ти просуваєшся настільки далеко, наскільки далеко здатен побачити.
Хтось зупиняється на рівні власної вулиці чи міста, хтось мислить у межах країни, а хтось – ще далі. У вас саме такий тип мислення – далекоглядний. І це – суть справжнього підприємця. Єдине запитання – в масштабі його бачення та в рівні ідей, які він здатен охопити.
Те, чим ви займаєтеся, – це справжній фундамент, який з часом стане основою для розквіту міста, наповненого сенсами.
Трансформація Гадяча через резиденції і свіже культурне середовище
Тетяна Терен, менеджерка культури
– Два дні ви пробули у Гадячі. Які у вас враження від нашого міста?
– Я вже тривалий час досліджую Полтавщину, і для мене було надзвичайно цінно приїхати до Гадяча. Тут мене вразили дві речі.
По-перше, я відчула, що в місті з’явилися люди з енергією, з бажанням діяти. Це дуже важливий маркер: він свідчить про те, що місто починає змінюватися. У ньому з’являється перспектива, формується потенціал для розвитку.
По-друге, мої знання про Гадяч раніше обмежувалися загальновідомими історичними фактами й іменами, які знайомі більшості українців і українок. Але цей візит поглибив і нашарував ці знання — додав виміри бджільництва, хасидської спадщини, культурного контексту, про які раніше я не знала.
Я побачила місцевих підприємців, які потенційно можуть стати меценатами для цього регіону та громади. Це дуже надихає. Якби ми мали змогу поїхати в кожне місто нашого регіону, то скрізь знаходили б активних людей, бачили б зміни. І, можливо, могли б їх підтримати — навіть просто своєю присутністю дати мотивацію людям. Тож так, я людина ззовні. Але мене щиро цікавить усе, що відбувається зараз на Полтавщині. І в мене є впевненість: ми поїдемо, але процес не зупиниться.
– Ви їздите Україною і буваєте за кордоном. Які тенденції розвитку малих міст ви спостерігаєте?
– Це надзвичайно різні історії – залежно від того, навколо якої ідеї сьогодні розвиваються міста. Мене найбільше цікавить культурний пласт цих процесів – як він впливає на розвиток, як сприяє змінам. Стежу і за українськими, і за світовими прикладами: як міста та громади трансформуються завдяки культурним ініціативам або окремим фігурам, навколо яких вибудовується нова ідентичність. Саме тому я завжди просуваю ідею таких форматів, які можуть стати формотворчими.
Один із найважливіших для мене інструментів – це резиденції. Я щиро вірю: громадам потрібна нова енергія – свіжа, жива, зовнішня. Її приносять ті, хто приїжджає ззовні. З одного боку, ці люди забирають із собою натхнення та ідеї, які народжуються тут, а з іншого – залишають після себе нові думки, незалежні погляди, критику. Це цінний обмін, що активізує саму громаду, стимулює переосмислення, формує сенси зсередини і буквально пришвидшує розвиток міста.
Йдеться саме про формування сенсу всередині. У цьому контексті резиденція може мати форму, пов’язану з ім’ям людини, яка творила в цьому регіоні чи місті. Навколо цієї постаті можна вибудувати бренд і культурну рамку для розвитку.
Водночас я бачила приклади маленьких містечок, зокрема в країнах Балтії, які після радянського періоду, який вони називають окупацією, почали переосмислювати буквально кожен елемент міського простору: бібліотеки, залишки індустріального спадку, старі заводи. І на цьому ґрунті створюють активні артсередовища, міські театри, городи, простори співтворення. Особливо надихаючий досвід я бачила в окремих містечках Естонії.
Культурні ініціативи і взаємодія як основа змін
– Це змушує задуматися на різних рівнях: що таке сучасне місто і як його змінювати?
– Культурні ініціативи, які іноді здаються незрозумілими – і владі, і бізнесу, – насправді запускають масштабні процеси. Вони зрушують глибинні пласти, і разом із цим підтягують інші сфери: активізують бізнес, створюють нові формати взаємодії з владою, налагоджують міжрегіональні зв’язки. Це має колосальний вплив. Адже культура – це інструмент, який працює одночасно з багатьма шарами суспільства.
Загалом, будь-які зміни – це завжди про взаємодію. І вже за ці два дні ми побачили: тут є активні люди, є цікаві ініціативи. Але одне з головних завдань для Полтавщини – це вибудувати сталу взаємодію між осередками, які вже існують.
Я постійно натрапляю на талановитих, часом навіть геніальних людей, які між собою не знайомі. Або ж мали невдалу першу спробу співпраці, і зв’язок обірвався. Тому ключове завдання – побудова горизонтальних зв’язків усередині регіону.
Полтавщина – надзвичайно важлива територія. І для Гадяча це велика перевага – бути її частиною. А далі – це вже перспектива виходу на загальноукраїнський, а згодом і міжнародний рівень.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
Читайте також:
