ТВОРЕННЯ ТЕАТРУ ОЛЕНИ ПЧІЛКИ В ГАДЯЧІ

У першій частині допису ми згадували п’єсу «Весняний ранок Тарасовий», із якої почалося творення дитячої драматургії в Гадячі. Де проходили вистави, чи збереглося приміщення театру і чи продовжено справу Пчілки у нашому місті – у другій частині допису.

Про постановки п’єс «Весняний ранок Тарасовий» і «Сон-Мрія, або Казка Зеленого Гаю» у 1917 році згадувала донька Пчілки Ізидора Петрівна: «Обидві вистави пройшли дуже вдало, захоплення і радість від українських вистав було велике – як у самих виконавців, так і у численних глядачів». Тоді до драматургині звернулися гадяцькі вчителі, і Ольга Петрівна не лише поділилася творами, а й охоче допомагала вказівками щодо втілення їх на сцені. Першим виконавцем ролі маленького Тараса у виставі став Олексій Боцула. Через роки він згадував про свою першу у житті ролю так: «Пам’ятаю, це було в 1914 році. Я тоді був учнем Гадяцької Вищої початкової школи. Одного разу до нас у клас прийшла вчителька Немирова і запропонувала піти в Народний дім, що був на той час осередком культурних заходів. Ми гуртом зайшли до невеликої зали для глядачів. Згодом з-за куліс до нас підійшла невисока на зріст, немолода вже, але досить жвава жінка. Це письменниця Олена Пчілка. Ми були трохи здивовані, бо вперше побачили живу письменницю. Але наше здивування вона хутко погамувала. Лагідно до нас привітавшись, запропонувала всім сісти і послухати одну з її п’єс «Весняний ранок Тарасовий». Авторка твору запропонувала декому із нас зіграти ролі діючих осіб п’єси. Мені дісталася роль юного Тараса. Олена Пчілка, як авторка дитячого священнодійства, була і режисером, і постановником…». (Див. «Рідний край», спецвипуск (№1857), с.4.) Гортаючи сторінки періодики, а саме «Будівник комунізму» за 1971 рік, натрапляємо на допис Л. Полницької про збудований у 1912 році в Гадячі Народний дім. Тут же, за твердженням авторки, було створено і драматичний гурток. «Гуртківці ставили «Сватання на Гончарівці», «Ой не ходи, Грицю», а дитячий театр – п’єсу Олени Пчілки «Весняний ранок Тарасовий». Тут виступав хор під керівництвом М. Лисенка». Для учнів початкових класів цю виставу було втілено ще й у чоловічій гімназії. У березневі дні тут влаштовувалися шевченківські свята, у яких найдієвішу і найактивнішу участь як організатор і навіть як декоратор брала Ольга Петрівна. Окрім, власне, постановочного процесу, вона радо ділилася рушниками і килимами з власної колекції, якими пишно прикрашали залу. Щодо гадяцької сцени і самого приміщення констатуємо наступне. За твердженням дослідників, «фронтон садиби Драгоманових виходив просто на Соборний майдан міста», а від дому до театру Пчілка йшла хвилин п’ять. Ураховуючи міські відстані і вже поважний вік Ольги Петрівни, можемо зробити висновок, що будівля знаходилася неподалік оселі. Велику базарну чи ярмаркову площу жінка не перетинала, бо на це знадобилося б багато більше часу. Отже, десь поруч мав бути той будинок, що пам’ятає перші її постановки. У книзі Тамари Скрипки «Родові гнізда ДрагомановихКосачів: їх устрій та культура» вміщено світлину із сімейного архіву Косачів за підписом «Приміщення театру у Гадячі». У правому нижньому кутку знімка є приписка «Гадячъ. Театр». Архітектура одноповерхового будинку з кутовими добудовами постає перед нами у анфас шістьма відритими високими вікнами видовженої прямокутної форми. Вхідні двері зі сходами розміщені на розі одного з кутів виступаючої вперед прибудови фасаду. Зліва від порогу – два вікна, а між ними – пам’ятна дошка чи табличка. Пірамідальної форми дах по периметру опоясаний стічними ринвами з водовідводами на кожному куті. По обидва боки на даху забудови спостерігаємо два димарі. На жаль, світлина не дозволяє доповнити проекцію, розглянувши приміщення зусібіч. Дерев’яний штахетний паркан, що ним обгороджено будинок від вулиці, тягнеться углиб і зникає в перспективі. Із цього можемо зробити висновок, що дім не стояв осібно – поруч мали б знаходитися інші споруди або ж подвір’я, за ним же закріплене. Сама назва фотодокументу наводить на думку, що зображена на ній архітектурна будова була мало не призначеною для постановок любительського або й Косачівського театру у місті. Проте не все так просто. Ідентичне зображення стрічаємо в книгах В. Костюка за підписом «Приміщення Гадяцького музично-драматичного товариства». Створено останнє у 1904 році. Де ж гадяцькі любителі проводили постановки і концерти, якщо Народний дім, за свідченням Л.Полницької, було збудовано лише у 1912-му? Історикиня й музеєзнавця Олександра Шалагінова наводить іншу дату – 1900 рік, і ця думка є слушною. Якщо тільки у Гадячі не відбувалося якихось інших перипетій чи влада не ліквідувала Товариство й перейменувала будинок у Народний дім. Проте подібний варіант мало ймовірний, бо маємо свідчення, що наприкінці 1910-х років Гадяцьке музичнодраматичне ще давало у цьому приміщенні «Мартина Борулю», «Назара Стодолю», «Матірнаймичку», «Хмару» та ін. Отже, говорити про окремий кін* для драматичних постановок у місті чи театр Олени Пчілки у Гадячі (у значенні власного приміщення для демонстрації дитячих п’єс) не коректно. Народний дім тримав статус культурного осередку й у післявоєнні роки. На щастя приміщення збережено й донині, а розміщується воно на вулиці Лесі Українки. Цікавими і важливими є свідчення нинішнього власника будинку Сергія Липівця: «У великій кімнаті була сцена і бічні двері за нею для проходу. Ліпнина розетки на стелі, схоже, збереглася ще з тих часів. У кутку – велика піч із металу. Сажа і попіл від неї досі є на горищі. Після того як сцену розібрали, якийсь час тут проживали робочі-болгари, розміщувалася бухгалтерська чи статистична контора, а потім вузол радіозв’язку». Будинок давно розквартировано і він є приватною власністю. Підтвердженням цьому є збережена домова книга, щоправда друга, бо першу списали за віком. Добре пам’ятає Народний дім ще одна його теперішня мешканка Тетяна Антюхова: «Раніше це була адреса «Площа Революції». Коли я була дівкою, то у цьому будинку проходили танці й інші заходи. Людей приходило багато, а ті, хто не поміщався, були в коридорі. А оцю бруківку перед будівлею клали вже у 1960-х, бо тут була ґрунтова дорога й багнюка». (Записано М. Рахмун). Із краєзнавчого нарису А. Панасенка відомо, що у січні 1918 року при відділі народної освіти у місті створили театралізований колектив, і його учасниками вже були колишні вихованці О.Пчілки. Є свідчення про те, що певний час гадяцькі любителі збиралися у колишньому кінотеатрі «Промінь». У 1961 році з появою в місті Будинку культури потреба в Народному домі зникає. Репетиції і театральні вистави відбуваються в новому приміщенні. Посіяне Ольгою Петрівною в дитячі душі зерно все ж проросло і дало щедрі плоди сьогоденню. У 1931 році, по смерті своєї наставниці, саме Олексій Лукич Боцула, колись маленький д е в ’ я т и р і ч н и й Тарасик, уперше здійснить постановку «Платона Кречета». І на довгі роки майстер-аматор стане незмінним керівником Гадяцького театру районного будинку культури. У 1967 році на республіканському фестивалі в Києві самодіяльна трупа покаже виставу М. Кропивницького «Зайдиголова». Тоді театральний колектив здобуде почесне звання народного, а його незмінний керівник – заслуженого працівника культури УРСР за заслуги в царині культури й мистецтва. Навколо режисера Боцули гуртуватимуться місцеві служителі Мельпомени, а він у вільні від репетицій хвилини, мабуть, оповідатиме акторам про витоки театру, період його становлення і трохи про себе – маленького актора великої ролі. Берегинею сучасного Гадяцького театру майже на сорок років стала Ніна Олексіївна Назаренко. Від колишнього керівника вона неодноразово чула розповіді про Олену Пчілку, перші вистави. Режисерка була знайома з корифеями театру, працювала з акторами трупи О. Боцули вже після його смерті. Історія театральної справи на Гадяччині потребує окремого дослідження і ґрунтовного вивчення, адже не лише в місті, а й у багатьох селах колишнього району діяли самодіяльні колективи, жили й працювали талановиті самородки, хто не мав професійної освіти, але чиє життя було сповнене дивного світла рампи. Було б чудово, якби місцеві ентузіасти, любителі сцени й історії, колишні театрали, аматори сцени й старожили долучилися до створення єдиного літопису Гадяцького театру. Як данина пам’яті великої українки, як спогад про тих, кого немає з нами, як частинка минулого, яке не можна забувати.