Ти — частина суперсили: як військові навчають дітей Вельбівки відповідальності

Від митця до майора — шлях довжиною в одинадцять років

— Сьогодні ми працюємо у Вельбівці. Навколо — десятки дітей, техніка, дрони... Але перш ніж ми заглибимося в деталі програми, представтеся, будь ласка, для наших читачів.

— Начальниця відділу комунікацій 16-го армійського корпусу, майор Алла Бовт. Так, саме майор. Ви маєте рацію — це високе офіцерське звання, за яким стоять роки служби, непрості рішення та пройдений шлях, що почався задовго до повномасштабного вторгнення.

— 11 років у строю. Якщо повернутися в самий початок — у 2015-й — з чого все починалося для вас?

— Мій шлях розпочався з волонтерства. Моя перша ротація була у складі групи цивільно-військового співробітництва в Секторі «М». Пам’ятаю ті курортні містечка поблизу Маріуполя, які плавно перетікають одне в одне... Перед Широкиним було таке селище — Бердянське. Саме там я вперше відчула, що таке CIMIC (Civil-Military Cooperation). Це структура, запроваджена за стандартами НАТО, яка є містком між консервативним світом армії та цивільними мешканцями. Ми закривали критичні запити: від евакуації та допомоги людям до простого людського діалогу.

— Як ви зважилися змінити творчу свободу на жорсткі рамки армії?

— Люди, яких я тоді зустріла на фронті, здійснили революцію в моєму внутрішньому світі. Я зрозуміла: хочу бути тут, хочу бути військовим психологом. Сьогодні мені 42, а тоді було 31. Шлях до моєї теперішньої експертності тривав десять років. Це не була пряма лінія, радше купа складних формул. Але я прийшла до розуміння: війна — це неприродні обставини. Вони змушують людину діяти на межі, щоб зберегти не лише життя, а й здоровий глузд.

— Чи впізнаєте ви ту Аллу, якою були до служби?

— Я себе просто не впізнаю. Здається, то була зовсім інша людина. Військо навчило мене головному — відстоювати власні кордони та мати внутрішній стрижень. Я швидко зрозуміла, що армія — це не «рожеве королівство». Тут немає поні, ніхто не танцює вальс і не розмовляє французькою. Тут панує дисципліна та відповідальність.

— За фахом ви — митець. Акторська кар'єра, ювелірна майстерня... Як це співіснує з ЗСУ?

— Я художник за своєю суттю. І таких у Збройних Силах тисячі: вчителів, водіїв, митців. Ми тут через екзистенційну загрозу. росія прагне знищити нашу державність, і кожен із нас знайшов своє місце в цій боротьбі. Я не могла вчинити інакше. Хоч як би мені хотілося залишатися у своїй «творчій тусовці», обставини виявилися сильнішими. Тепер моя творчість — це створення нових підходів у військових комунікаціях зокрема й у вихованні молоді.

Коли героїзм стає знанням: як військові працюють із підлітками

— Центральне місце у вашій програмі займає тактична медицина. Як навчання базовим алгоритмам порятунку впливає на психологічну стійкість підлітків?

— Почнімо з істини: людське життя — це найбільша цінність у світі. Під час тренінгів діти усвідомлюють, що вони здатні врятувати людину. Саме в цих простих діях народжується справжній героїзм. Це не про пафос, а про знання: ти врятував когось, бо знав, що робити. Іноді люди гинуть просто тому, що ніхто поруч не вмів зупинити кровотечу. Навички, які ми даємо, мають бути регулярними.

— Програма побудована на принципі активної участі. Чому важливо, щоб діти ставили «незручні» запитання?

— Я завжди за проактивну позицію. Немає «дурних» запитань. Дитина бачить світ інакше. Якщо дати їй відповідь просто, «не по-книжковому», це залишиться в пам'яті на все життя. Це стане тим внутрішнім дзвіночком, який спрацює у критичний, стресовий момент.

— Наскільки безпосередній контакт із військовими допомагає молоді відчути себе частиною системи безпеки?

— Це критично важливо. Ми не картинки з соцмереж і не герої з підручників. Ми — живі. Тому я кажу дітям: «Ставте питання, потисніть руку, спробуйте керувати дроном». Вони мають відчути нашу людяність. Багато хто з нас ще вчора мав цілком цивільну професію. Це створює відчуття сполученості світів — цивільного та військового.

— Яким ви бачите ідеальний результат цієї програми?

— Результат — це зацікавленість. Зараз форма стала частиною «мілітарного шуму», погляд замилюється. Але коли дитина через контакт відчуває живу людину в цій формі — це і є успіх. Я хочу, щоб цей захід відклався у свідомості як момент щирості. До речі, за цивільною освітою я спеціаліст театрального мистецтва (закінчила Харківський університет мистецтв ім. Котляревського). Можливо, це здається далеким від армії, але саме це навчило мене відчувати людей і будувати комунікацію там, де вона здається неможливою.

Армія інтелекту: чому бути свідомим сьогодні — це круто

— Модуль про технології (БПЛА та роботи) — це спроба змінити сприйняття армії як лише фізичної праці?

— Звичайно. Сьогодні армія — це інтелект. Ми показуємо дітям дрони, наземні роботизовані комплекси. Це майбутнє. Сила сучасності — це не лише витривалість, а й точність та мислення. Коли дитина бере до рук пульт, у неї з’являється азарт і розуміння, що технології — це інструмент, доступний для освоєння.

— Ви також говорите з молоддю про інформаційну безпеку та російський контент. Чому це важливо?

— Знаєте, як кажуть: «немає пророка у своїй Вітчизні». Коли вчитель каже «одягни шапку» — дитина ігнорує. Але коли приїжджають військові й кажуть: «Відмовтеся від російської музики та контенту в ТікТоку, бо це спонсорує ворога» — це сприймається інакше. Ми пояснюємо: не можна підходити до збитих дронів, не можна брати гроші від незнайомців в інтернеті за «завдання». Це речі про життя і смерть.

— Який головний меседж ви хочете залишити мешканцям Гадяччини?

— Ми маємо бути згуртованими. Сила — в єдності й у кожному з нас. Кожен українець — це крапля в океані, а океан — це непереможна стихія. Ми хочемо, щоб діти відчули: вони не просто спостерігачі, вони — творці нашої спільної реальності. Героїзм — це не картинка з фільму, це вибір діяти відповідально тут і зараз.