У нагородженні відмовлено

Ми вирішили продовжити тему нагородження. І у цьому нам буде допомагати наш земляк, який зараз воює проти російських окупантів та готує документи на нагородження військових, які дійсно заслуговують нагороди. Проте часто їхні імена залишаються «за бортом». Тож ми вирішили розповісти про них, сподіваючись, що державні відзнаки таки рано чи пізно їх наздоженуть.

 

Таких історій буде сім. Сьогодні публікуємо перших дві.

Преамбула: ліміт на нагороди та «совкова» нагородна система

Доки не закінчилась війна, ми не можемо назвати прізвищ цих героїв. Як і прізвище нашого земляка, який за обов’язком служби готує документи на нагородження і який погодився розповісти нам ці історії.

Військові говорять: «На даний момент нагороди дуже знецінені.  Багато людей, які заслуговують на нагороди, їх не отримують. А  ті, що не заслуговують — отримують. Фактично за кожен вихід бійців на позиції, під артилерійські обстріли можна вже нагороджувати. Але ми бачимо ситуації, коли державні нагороди дають чиновникам в тилу ні за що. Або коли чимало військових дійсно заслуговують на нагороди, але їх оминають, бо в першу чергу треба нагородити  потрібних людей. Особливо за умов, коли бригада чи батальйон не показують бажаного результату на фронті, а на самі нагороди існує ліміт».

Така несправедливість або дратує, або розчаровує суспільство, або ж геть девальвує цінність державної нагороди.

Вочевидь, Україна вже давно потребує реформи нагородної системи.

Як і те, що українські військові воюють не за нагороди. Та багато з них радіють орденам, бо це єдина подяка від держави, яку вони можуть отримати. І це все, що залишиться в них після того, як особисто для них війна закінчиться.  Крім поранень і контузій, звісно.

Ми вирішили розповісти про хлопців, які, можливо, й залишаться недооціненими владою, проте точно назавжди будуть в пам'яті їхніх побратимів та рідних.

 

Історія перша: «ДМБ»

 Далі пряма мова.

«ДМБ» (Деембе) — це такий собі дядько зростом близько двох метрів. У цивільному житті він займався вантажними перевезеннями. Це людина, яка ніколи не сказала «я не буду», яка точно знала, чому пішла до війська. Там, де решта відмовляється робити небезпечну роботу, ДМБ зі своєю командою виконував її без зайвих слів. Просто брав і робив. Часом здавалося, що він занадто легковажний. Наприклад, не кожен погодиться піти виявляти передній край противника: це значить,  йти вперед, поки по тобі не почнуть стріляти. Таких людей мало. Здається,  йому якась ворожка нагадала довге життя, бо  він так відважно йшов під ворожий вогонь.

На жаль, під час крайнього завдання він отримав тяжке поранення в ногу і вже навряд чи  зможе так зухвало кошмарити ворога.

Командування неодноразово  робило подання на нагородження воїна орденом

«За мужність».

Не нагороджено.

Історія друга: «Сухарь»

Сергій — високий, худий (мабуть, тому й «Сухарь») чоловік, раніше був звичайним далекобійником.  Якоїсь надзвичайної харизми в нього немає, але вміння продумувати й планувати кожну наступну дію мимоволі зробило з нього відповідального за групу людей, якою він командував. Жодного разу від нього не почули фразу «це неможливо». Він завжди брав час  подумати і потім подавав заявку на все, що треба для виконання завдання.

За ним тягнулись хлопці-розбишаки, які не хотіли, а то й не могли далекоглядно думати. Така комбінація на війні чи не найрезультативніша!

«Сухарь» — воїн, який своєю розсудливістю вселив людям впевненість, що вони не  окопне м'ясо, а кіборги, здатні на все. Підрозділ, яким де-факто керував «Сухарь»,  виконав усі поставлені завдання.

Під час виконання одного з завдань підрозділ «Сухаря» потрапив під мінометний обстріл. Кілька бійців, серед яких був і «Сухарь», отримали важкі поранення. Командири зробили подання на нагородження його медаллю «За взірцевість у військовій службі».

Не нагороджено.

Продовження історій бійців, яких подали на нагородження і яких не нагородили читайте  в наступних випусках газети.