Публікується в Гадячі з 1906 року
«Бажання ясне — мислити, творити, живиться силою думок цілючих і правду й боротьбу благословити!»
Олена Пчілка
0
( 1000 )
Понеділок, 17 Червня 2024 року
У передчутті  літа
У передчутті  літа

У передчутті  літа

16 квітня 2023 рік, Пасха. с.Лисівка. Валентина Галагуза.

Есей

    Відкриваю очі. В кімнаті ще темно. Цікаво, котра година? Спати вже не хочеться. Перегортаю думки в голові, і раптом, ой, леле, та сьогодні ж пасха! Спасибі Богу, діждалася! Розговівшись свяченим яєчком, виглядаю у вікно. Зітхаю: небо все в хмарах. Часто мені уявляється, що на небі є господиня. Мабуть вона так і зветься, господиня неба. Вона там владарює і від її волі і настрою залежить, яка буде погода на землі. Має величезні ковані скрині, в яких поскладано хмарки – білі і пухнасті,  а також великі важкі  хмари-пуховики сірого кольору. Вона в залежності від настрою, вкриває небо, наче ковдрою. Сьогодні щільно-щільно застелила простір над нами: навряд чи хоч один сонячний промінь проб’ється до грішної землі.  А влітку ми чутимемо голосний грім, коли володарка неба грюкатиме кованими скринями…

Жаль, не доведеться бачити сьогодні сонечка.

Згадую свою дорогу подругу молодих років, Марійку. Вона по-особливому зустріча пасхальне сонце. Ми не розуміли її, бо виросли на радянській ідеологічній грядці, щедро политій атеїзмом, несприйняттям Бога. Її ж навчили дідусь і бабуся, які в роки колективізації зуміли залишитись одноосібниками і при цьому не загриміти в табори. Марійка вставала ще до сходу сонця, читала «Отче наш…», ставала обличчям на схід і молитовно складала руки на грудях. Ось і сонце. Вона дивиться на нього широко відкритими очима, а воно дивиться на неї. Не сліпить , не поспішає рухатись: сонечко на Пасху красується. Своїми ніжними ручками – променями воно пестить усю землю і все суще на ній…

Проходжу до квітника. Що це? Зійшла матіола,а я її сіяла зовсім недавно. Гарно зійшла! Пройде час, і по подвір’ю попливе густий, солодкий аромат матіоли. Зійшли нагідки. А жовтогарячі чорнобривці тільки починають спинатися на тоненькі ніжки… Перезимувала мальва, вона в мене ніжно бузкового кольору. Усі кохаються в трояндах, люблять і плекають їх. А я люблю мальви. Невибагливі, жилаві, вони селяться скрізь,куди занесе вітер насінину і мають особливий запах, запах мого дитинства. Тоді троянд в селі майже не садили, зате скрізь по Україні майоріли різнокольорові мальви чи рожі, як їх теж називали.

Кидаю погляд на подвір’я. А що це в мене зацвіло в спориші? Матінко, та це ж перша кульбабка розплющила оченята! Маленька, наїжачена, бо ж холодно. Кульбабка, або ще баба куль. Так називала її матінка. Як незвично і гарно – баба куль. І знову полинула в спогади, в босоноге дитинство. Словосполучення добряче заяложене, але воно відповідає дійсності. Заледве трохи прогріється пісок на вулиці, як ми з сестрою починаємо канючити,щоб дозволили нам скинути черевички. Матінка поставила умову, що ми зможемо роззутися, щойно на підгір’ї через дорогу, під дерезою розквітнуть кульбабки. Там тягнувся невисокий вал, що оточував колись дитинець Святоуспенської церкви. На ньому добряче росла дереза, яко дерла нам платтячка, коли ми там гралися. До речі, і до цього часу вуличка носить давню історичну назву «У валу». Нарешті кульбабки розквітали і ми позакидали своє взуття в далекий куток, аж до осені. Боже ж мій, як солодко було дитячими ніжками гасати по гарячому піску, по прохолодній стежці, по шовковій травичці! Спогади, спогади…

Сідаю на терасі на стільчик. Холодно. Подумки, в уяві викликаю літній спекотний день. А він зазвичай був таким: уже зранку починає пряжити сонце. Посилюється задуха. Рослини похилили свої голівки. Усяка живність, що рухається поховалася в тінь. Кури порозпускали крила, важко хекають, часто п’ють воду. А рослина що ж? Вона міцно прив’язана до землі корінцем, мусить терпіти. У повітрі пахне розпеченим черенем.

Іду, дивлюсь на квіти. Вони, бідні, зовсім зав’яли, до вечора можуть перетворитися на гербарій. Зітхаю, беру здорову відерну лійку, набираю в чані дощової води і йду поливали. Піт рясно стікає по всьому тілу, пру воду, а рослинки благають: пити, пити… Пийте, любі, тільки потрошку, бо жіночка вже підтоптана, багато не принесе. Аби ви діждались росяної ночі… Коли переживеш таких днів з десяток, починаєш марити дощем. Очі постійно стримлять у небі. Ага, он наче хмарка, та вона безслідно розтає в небі. Уночі прислухаєшся до шуму. Будинок укритий бляхою, добре чути шум дощу. Починаю куняти, аж раптом – шумить! Вискакую надвір. Яке розчарування! Шуміло в моїй голові.

Але, врешті, діждалися! Він таки пішов. Дуже люблю музику дощу, вона така різна. Від ніжного шепоту до грізної симфонії зливи. Спрагла земля ковтає воду, аж похлинається, а рослини вимиті, чисті, блискучі, сяють смарагдовими краплями проти сонця.

Великий Боже! Спасибі тобі за щастя жити на цій землі, спасибі що створив нас усіх – від дрібної комашки до людини. Що дав нам дивовижні рослини, дерева, тварини, що навчив нас всіх жити разом, великою сім’єю, купаючись в любові і ніжності. Аби тільки подовше, Господи, а то на кого ж ми все це покинемо?

Автор статті

Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію

Стрічка звісток

Газета
Кобізька Юлія
Зигун Зоя
Недовіс Людмила
Пинчук Віталіна
П. Яківець
Газета