- 612
- 612
Валерій Нижник: про війну, втрати і обов’язок повертати своїх
Війна змінює життя кожної людини, але особливо тих, хто щодня перебуває поруч із нею. Валерій Нижник — військовослужбовець, старший офіцер відділення цивільно-військового співробітництва штабу 117-ї бригади. Наш земляк до повномасштабного вторгнення займався бізнесом, був активним у громадському житті та є депутатом Гадяцької міської ради. А в перший день великої війни він став до лав Збройних сил України.
У відвертій розмові Валерій розповідає про свій шлях від цивільного до військового, про щоденні завдання у ЦВС, про спілкування з рідними загиблих, евакуацію тіл полеглих та виклики, які залишають слід в душі. Він ділиться особистими переживаннями, спостереженнями за змінами у війську й суспільстві, а також пояснює складні речі просто й щиро.
«Наше завдання — повернути кожного героя додому». Інтерв’ю з Валерієм Нижником
— Пане Валерію, яким було ваше життя до війни? Чим займалися до 24 лютого 2022 року?
— До великої війни я мав власний бізнес, займався особистим селянським господарством. Паралельно був активним у громадському житті: із 2020 року — депутат Гадяцької міської ради, працював помічником-консультантом народного депутата Тараса Кутового. Цей досвід дав мені розуміння і політики, і бізнесу.
— Як для вас почалося повномасштабне вторгнення?
— Мій військовий квиток лежав дома на столі з грудня 2021-го. Більшість не розуміли для чого це, а я розумів і був цілковито налаштований захищати свій дім. Я служив строкову службу у 94–95 роках і, аналізуючи новини та інформацію від знайомих військових і громадських лідерів, розумів, що війна може вибухнути в будь-яку мить. Тому коли прокинувся від звуку ракет, які летіли на Миргород і Київ, сумнівів не було — я не залишусь осторонь.
— Звідки ви знали про підготовку вторгнення?
— Інформацію отримував від друзів-військових. Особливо багато спілкувався з другом та командиром Віталієм Козирем. Він допомагав порадами щодо першочергових дій. Моя готовність була стовідсотковою: тривожна торба зібрана, рішення прийняте.
— І якими були перші ваші дії того дня?
— Зайшов у кімнату до доньки — вона спала, поцілував її, заплакав — і поїхав. Я йшов воювати не «за когось», а за себе. Це може звучати егоїстично, але я чесно кажу: якщо мені буде добре, то й моїм близьким та рідним теж буде добре. Найбільше боявся, та і зараз боюсь, загинути не на фронті, а в тилу, коли їжджу у відрядження чи відпустку. Там, на війні, я хоча б розумію, що відбувається, що летить, куди мені подітися, які є шанси.
Служба — не статус, а вибір: Валерій Нижник про депутатство і війну
— Пане Валерію, зазвичай люди вважають, що депутати будь-якого рівня ухиляються від служби, а ви — приклад протилежного. Прокоментуйте цей стереотип. Як ви поєднуєте такі обов'язки? Чи плануєте продовжувати депутатську діяльність після нашої перемоги?
— Я скажу про себе і свій досвід. Я жодного разу не думав про те, щоб скористатися своїм статусом депутата і уникнути служби, а навпаки — добровільно прийшов сюди. І на моєму шляху зустрічалися депутати різних рівнів і відданості державі. Бачив таких, які формально «служили» і отримали посвідчення УБД, але знаю також активних, надійних і чесних на службі, які вже не один рік захищають суверенітет і кордони нашої держави. Поруч зі мною, наприклад, служить народний депутат Олег Ляшко. Він командир батальйону і реальний бойовий учасник всіх подій. Його цінують і про нього добре відгукуються солдати. Також поруч і в строю колега-депутат та побратим Олег Боцула.
Особисто я теж стикався із людьми, які говорили мені, що я насправді не воюю, а десь переховуюсь. Найболючіше те, що в цей момент я знаходився під Соледаром, звідки, думав, що живим не повернуся.
Хочу акцентувати, що після перемоги я не планую ніякого громадського життя, ніякої депутатської діяльності. Я планую просто жити. А до влади, до рішень і активної діяльності повинна йти молодь. Треба давати їм дорогу. Мені подобається, яке креативне мислення у нинішньої молоді, який потенціал, нестандартні ідеї і пропозиції. Я так не можу і не хочу перевчатися, але якщо запитають, то я буду підтримувати, допомагати, ділитися досвідом.
Невидима робота війни: пошук зниклих і останній шлях героїв
— Є інформація, що ваша служба пов'язана із капеланством. Можете це прокоментувати?
— У ЦВС служать лише офіцери, а я спочатку був солдатом. І коли мене відрядили у штат ЦВС, то поставили на посаду «Помічник військового капелана», хоча капелана у нас не було. На цій посаді я пробув рівно місяць, але такий слід у моїй біографії лишився.
Хочу ще пояснити одну важливу річ. У суспільстві склалася така хибна думка, що ЗСУ це лише штурмовики та «прохачі», адже в інтернет-мережі можна знайти найбільше відео і фото саме їхньої роботи. Але насправді, ЗСУ має величезну структуру: сили логістики, забезпечення, цивільно-військове співробітництво, сили БПЛА і багато інших. Дехто вважає несерйозною службу на кухні, але це теж надважлива частина в армії. А фінансова служба? Коли солдату приходить смс із зарахуванням заробітної плати — це ж теж мотивація. Це також хтось має нараховувати.
— Розкажіть безпосередньо про свої обов'язки.
— Про це можна говорити довго. Є певний перелік функціональних обов'язків як офіцера, старшого офіцера, так і начальника відділення цивільно-військового співробітництва. Основними завданнями підрозділів ЦВС є оцінка цивільного середовища та забезпечення інформацією командирів та організація цивільно-військової взаємодії з об’єктами цивільного середовища. Тобто перед переміщенням певних підрозділів ми проводимо таку собі розвідку. Я безпосередньо спілкуюсь із місцевою владою, громадськими активістами, бізнесовими лідерами, фермерами і всю отриману інформацію аналізую та передаю командуванню.
Але в умовах бойових дій наш основний функціональний обов'язок - це евакуація тіл загиблих і пошук безвісти зниклих наших хлопців і дівчат. Транспортування (евакуація) тіл та останків, доставка у морг, ідентифікація, репатріаційні заходи, спілкування із сім'ями полеглих та безвісти зниклих, достойне поховання — є чіткий алгоритм дій і на кожному етапі ми виконуємо певні свої функції. Тому я і говорю, що штурмовикам чи операторам БПЛА є що знімати про свою службу, а я свою не можу фотографувати і виставляти.
З січня 2023-го я постійно займаюся евакуацією тіл та пошуком безвісти зниклих побратимів. Це важко, але й надважливо: кожного героя треба повернути додому. Безвісти зниклі — це часто теж загиблі, яких не встигли або не змогли евакуювати, або полонені. Кацапські тіла ми теж збираємо і вони стають обмінним фондом. Ніхто нікого не кидає, це міф. І моє командування приділяє особливу увагу питанню евакуації полеглих. Кожну втрату болісно переживають всі.
Де закінчується евакуація — починається біль
— А евакуацією цивільного населення ви теж займаєтесь?
— Фахівці цивільного військового співробітництва сприяють і допомагають в евакуації цивільного населення. Спільно із військовими адміністраціями розробляють маршрут евакуації, по яких безпечно вивозити людей та забезпечують їхній захист. Але, на жаль, багато цивільних відмовляються від евакуації і причина майже завжди звучить однаково — «мене там ніхто не чекає». Також відмовляються від евакуації типові «ждуни».
Але я вже говорив і повторю ще не раз — немає нічого ціннішого за життя! Все матеріальне можна ще нажити, а життя нам дається один раз.
— Як ви справляєтеся з емоційним навантаженням від такої роботи?
— У кожного свій спосіб. Хтось вип’є сто грамів, хтось шукає сильніші засоби. Я рятуюсь роботою руками: роблю вироби з дерева, металу, навіть із відпрацьованих гільз та порохових тубусів. Це відволікає, та й інструмент у мене завжди із собою. Коли чергував у морзі, мав час між евакуаціями — сідав і різав — це допомагало.
Щоранку мені приходить звіт по моїй зоні відповідальності по пункту прийому тіл загиблих. Звичайно, кожна смерть — це невимовний біль. Дуже шкода всіх і кожного. Але, на щастя, зокрема на моїй ділянці не настільки багато загиблих, як іноді розповідають в інтернеті, що «все усіяно тілами». Я розумію, що доставлені тіла — це можуть бути не всі загиблі. Що можуть бути ті, кого не змогли евакуювати. А є солдати, які не загинули, а потрапили в полон, чи після обстрілу заблукали і є шанс, що їх знайдуть. То всі ці люди переходять у розряд безвісти зниклих і ми запускаємо процес їхнього пошуку.
Ні ілюзій, ні вимог: Валерій Нижник про реалії служби і тишу серед цивільних
— Часто рідні зниклих безвісти намагаються шукати самотужки. Що порадите їм?
— Не шукати через соцмережі. Це одразу використовують шахраї. Офіційно пошуком займаються тільки ЗСУ разом із СБУ та ГУР. Звертатися треба через ТЦК і відділення ЦВС. Є чітка процедура повідомлення родин. Ми іноді допомагаємо з консультаціями, але самовільно новину не повідомляємо.
— Як ви оцінюєте забезпечення військових? Чи повинні бізнеси надавати безкоштовно свої послуги для захисників та захисниць?
— Харчування нормальне: тушонка, яйця, картопля. Не голодуємо. Зарплата також є. Але хочу зауважити: я ніколи не вимагав, щоб цивільні щось давали безкоштовно. Люди повинні жити й заробляти. Якщо хтось хоче зробити знижку військовому — добре, але вимагати цього я не вважаю правильним.
— А як загалом оцінюєте ситуацію в країні та настрої серед військових і цивільних?
— Важко. Усі заморилися. Якщо буде демобілізація, частина людей піде, але більшість залишиться — через зарплату і через те, що вони вже вміють воювати. Хлопці, які геть юними потрапили на службу, знають тільки війну, вони вже кілька років вміють лише воювати, жити за статутом, виконувати накази. Якщо їх не залишити у ЗСУ, може повторитися історія Афганістану, коли ветерани пішли в кримінал. Зараз бачу, як політики серед військових собі «набирають сили». І це, насправді, не добре.
Серед цивільних вже стихло піднесення «нищити ворога». У містах спортзали переповнені молодими здоровими чоловіками, але вони не на фронті. Багато виїхало молоді, особливо після закону «18-22». Боюсь, що більшість не повернеться.
Про чесність, критику і право говорити
— Що б ви сказали людям, які не воюють, не допомагають, а лише критикують?
— Запрошую на моє місце. Я помінявся б із задоволенням. На превеликий жаль, є хлопці, які служать з перших днів вторгнення і по кілька років не бували вдома. То я думаю, що вони теж з радістю уступили б місце бажаючим.
— Пане Валерію, я вам щиро дякую за цю розмову, за відвертість і ті історії, якими ви поділилися. Хочу побажати всім нам здоров’я, миру, скорішої перемоги. І щоб військовим було менше роботи — бо це означатиме кінець війни.
— Я також хотів подякувати за цю розмову. Дуже важливо проводити такі інтерв’ю, адже так ми можемо пояснювати складні речі простими словами і також доносити людям правду з війни.
Відео: «ЦВС у складі ЗСУ: як працює цивільно-військове співробітництво | Валерій Нижник»
