Ведмедик для племінниці

Удитинстві малого Вітю часто привозили в Рашівку – село, звідки родом мама хлопця Ганна Федорівна. Двоюрідна сестра Юлія Грінько згадує свого брата як бешкетника та веселого товариша по дитячих роках. А їхні пригоди могли б навіть стати сюжетом для дитячої книги. – Ми постійно десь бігали. Робили рогатки, каркаси з коляски тягали, – пригадує Юля. – Одного разу вирішили покурити. Цигарки лежали на холодильнику. Ми взяли ту пачку – і в кукурудзу. Але нас «засікли». Ми злякалися й утекли до річки. Сховалися в кущах, сказали сестрі, що будемо топитися, бо дід сваритиме. Просиділи практично до вечора, а тоді сестра покликала нас і каже, щоб ішли додому, нічого нам не зроблять. Коли прийшли, дід нас вишикував, як на плацу, а вся малишня через паркан дивилася, як дід нас хльоскав по ногах дубчиком. А потім нас розвели по кімнатах. Отак нас покарали, – ділиться спогадами жінка. Ганна Федорівна народила й виховала двох синів: Віктор – старший, Андрій – менший. Жінка постійно працювала, щоб підняти на ноги двох синів, тому брати були дуже близькі та хвилювалися один за одного. Більше того, хоч різниця між хлопцями була лише чотири роки, старший Віктор був за батька для молодшого й завжди про нього дбав. Та й у дорослому житті чоловіки зберегли дуже теплі стосунки. – Він багато чого мене вчив. Наприклад, плавати. Мені завжди хотілося на нього рівнятися та слідувати за ним, – говорить Андрій Харченко. – Віктор ще з дитинства моментами проявляв серйозність та розумів, що він старший у сім'ї. Не бігав, не кричав, коли виникали проблеми. Він завжди знав, що робити. У дитинстві та підлітковому віці Віктор займався спортом і грав на гітарі, навіть, вступив до музичної школи. Але з музшколою не склалося. – Не схотів ходити. До 4 класу грав на гітарі. Вітя навчався у школі-інтернаті (зараз Гадяцький профільний ліцей імені Т.Г. Шевченка – прим. авторки). «Білі троянди» йому подобалося грати. – розповідає пані Ганна. Почати доросле життя Віктор вирішив після 9-го класу й вступив до Гадяцького професійнотехнічного училища (зараз Гадяцьке вище професійне аграрне училище), де здобув професію тракториста-машиніста широкого профілю та водія автомобіля категорії B, C. У навчальному закладі добре пам’ятають Віктора і згадують про нього як про щиру, життєрадісну та чуйну людину. – Веселий, приємний і щирий у спілкуванні учень. Сидів за першою партою. Бувало таке, що й не їхав додому на канікули, а залишався допомагати вихователям у гуртожитку, – говорить про свого вихованця директор Гадяцького ВПАУ Олександр Мигаль. – Крім навчання, Віктор був активним учасником художньої самодіяльності та продовжував займатися спортом. Під час навчання в училищі він разом із друзями створив рок-гурт, де був музикантом.

Навчання швидко завершилося і перед хлопцем постало серйозне питання – пошук роботи. Пробував себе у різних містах та професіях і завжди мав успіх. Із часом і характер Віктора також зазнав змін. Чоловік став серйознішим, спокійнішим і навіть замкнутим у собі. – Вітя завжди заспокоював: «Мамо, не плач. Я вже влаштувався на роботу». Їздив на роботу в Київ. Приїде – усім гроші позичає. Доброта – це наша родинна риса. Отакий і Вітя був, – говорить пані Ганна. Ще однією людиною, яка з великою теплотою згадує бійця, стала його племінниця Єлизавета Харченко. Віктор ставився до дівчини, як до своєї доньки. – Він нечасто з'являвся в Гадячі, працював у столиці. Я дуже за ним сумувала, але він завжди намагався потрапити на мій день народження, і в нього іноді це виходило. Часто дарував мені гарні подарунки. Пам'ятаю, колись привіз мені дитячу пральну машину. І великого ведмедика. Він у мене й досі, – говорить дівчина. У її пам’яті назавжди залишаться ті моменти, коли дядько приїздив у Гадяч: вона біжить до магазину, купує каву «3-в-1» – улюблену каву Віктора. Вони сідають пити її увечері біля великого телевізора, до кави цукерки, які він завжди привозив із кожної поїздки, і говорять, говорять про все на світі. – Він називав мене «моя люба племінничка», – говорить дівчина.

Повномасштабна війна, яка почалася в лютому 2022 року, кардинально змінює спогади про Віктора в його близьких. Кожен із них згадує різні епізоди, починаючи від того, як дізналися, що він пішов на фронт, до моменту загибелі. Мама Віктора пригадує, що про повномасштабне вторгнення її повідомив менший син Андрій. А старший Віктор у цей час був у Києві. Жінка зателефонувала до нього й попросила приїхати. Дуже хвилювалася, адже у новинах бачила, що росіяни намагалися взяти аеродром у Гостомелі – ворота до Києва. – Він мені лише сказав, що летовище далеко. А вже 25 лютого зателефонував і сказав, що він уже в Гадячі. Що він вступив спочатку до місцевої добровільної самооборони, а потім й до сил територіальної оборони, я до останнього не знала, – каже мама загиблого. Андрій Харченко пригадує, що в перші дні повномасштабного вторгнення Вітя патрулював вулиці Гадяча. Андрій теж хотів записатися до ТрО, запитував старшого брата, як це можна зробити. – Куди ти будеш йти? У тебе донька, родина. Будь вдома поки що, – казав чоловік. Далі були різні етапи служби, які змушували хвилюватися рідних бійця. Віктор не розповідав, де він служить, і надсилав дуже короткі повідомлення. Завжди писав: «Мама, усе ОК». До останнього не зізнавався, в якій частиВедмедик для племінниці: спогади про воїна Віктора Харченка Юлія Харченко, Світлана Новікова Добрий, спокійний, часом веселий, відданий своїй справі. Саме таким пам’ятають рідні та близькі люди Віктора Харченка – гадячанина, який загинув у жовтні 2022 року під Курдюмівкою, що на Донеччині. Син, брат, дядько, учень, побратим – кожен і кожна з них втратили під Курдюмівкою «свого» Віктора. Журналісти «РК» зібрали спогади рідних, викладачів і побратимів, щоб пам’ять про Віктора Харченка не загубилася у вирі історії й через роки українці знали, завдяки кому вистояли у перший рік повномасштабного вторгнення. Віктор із молодшим братом Андрієм РІДНИЙ КРАЙ • п’ятниця, 21 липня 2023 Р. 3 ні служив. Але одного разу пані Ганна під час короткої телефонної розмови не витримала: «Я мати і маю право знати». Так жінка дізналася, що син у Донецькій області. Віктор продовжував заспокоювати маму, говорячи, що він на 4-ій лінії (найдальша від бойових дій лінія оборони – прим. авт.). Потім знову почав писати: «Усе ОК».

Першими, хто дізнався, що Віктор віддав своє життя на фронті, були його побратими, серед яких Сергій Терещенко. Вони познайомилися ще понад 10 років тому через роботу. Віктора порадили як вправного електрика. Разом із Сергієм вони працювали, разом і пішли на війну. Саме Сергієві довелося вивозити тіло Віктора з позиції у Курдюмівці: – Вітя був увесь час поряд. Далеко не відходив від мене. Останній раз я завів їх взвод (на бойові позиції - прим. авт.). Ми переночували, я допоміг йому надягнути бронік. І не думав, що більше не побачимося. 15 жовтня я був на евакуації. Запитую: як там Вітя? А мені кажуть, що його вже немає. 16-го числа я вже вивозив Вітю… Сергій пригадує ті дні в детальних подробицях й досі не може повірити, що Віктора немає поруч з ними. Чоловік відчуває провину перед матір'ю, що не зміг вберегти її сина. Серед рідних першими про загибель Віктора дізналася родина брата Андрія. Вони довго не могли наважитися сказати це мамі, бо хотіли переконатися або спростувати цю жахливу звістку. І тоді сталося найстрашніше, що може статися із родичами загиблих на війні – про смерть Віктора пані Ганна дізналася із соцмереж: – Прокинулася вранці, заходжу до Фейсбук, а там свічка і написано «Віктор Харченко». Я зателефонувала до невістки. Вони сказали, що зараз приїдуть. Вони вже знали, що його не стало. Його вже ніч не було. Вони дзвонили по лікарнях – може він живий. А мені не говорили, щоб не хвилювалася. Потім наступного дня приїхали представники територіального центру комплектування і повідомили новину вже офіційно, – розповідає жінка. День, коли ховали Віктора, став найчорнішим для його рідних і близьких. – Родина Віктора Харченка стала однією з тисяч сімей, які втратили когось із рідних на війні. Це найстрашніший та найболючіший досвід війни, але допоки героїв пам'ятають, поки вони у наших серцях – ми зможемо вистояти і перемогти!