Велика родина Зінченків-Темченків із Рашівки

«Візьми хоч одну, бо всі помруть»

Ольга народилася 7 липня 1929 року, в багатодітній родині Зінченків. Її батько, Сергій Гнатович та мати Уляна Харитонівна, мешкали на кутку села, прозваному Горою. Крім Ольги, у батьків народилися три доньки: Одарка, Софія і Марія та четверо синів: Ванько, Василь, Петрик і Мишко.

Ольга Сергіївна розповідає, що багатодітна родина страждала від нестатків, хоч батьки і тяжко працювали на землі. А Сталінський режим фактично знищив цю родину.

Син Ванько помер ще немовлям. Його в холодну пору понесли хрестити в храм, маля застудилося і померло. Пізніше, не пережив хвороби і син Василь. Пертрик, а згодом і наймолодший Мишко, згасли з голоду.

Буксирні бригади забрали у Зінченків все їстівне, що тільки знайшли, лишивши дорослих і дітей помирати з голоду. Сергій Гнатович в останні дні життя марив, згадуючи, що бачив мертвого коня в степу і увесь час повторював: «Піду, принесу м'яса». А мати була заслабкою і навіть по бур'яни не могла сходити. Тож батьки померли.

Після смерті батьків, Марію і Соню забрали в патронат, де вони і вижили. А Ольга лишилася у родині бездітних дядька Василя і його дружини Одарки. Вони любили дівчину, ніби рідну, і стали для неї справжніми батьками.

Буксирники неодноразово приходили і до хати дядька Василя, забираючи останнє. На роль грабіжників переважно набирали неблагополучних п'яниць, які сміливо і жорстоко оббирали односельців.

Нове випробування - війна

Війна стала новим випробуванням. Марію відправили гнати худобу на схід. Василь Гнатович зголосився їй допомогти, а дорогою завернув її додому, бо знав, що вона, якщо піде, то не повернеться. Але він і сам захворів у дорозі, дуже ослаб і змушений був повернутися з-під Охтирки. Софію спочатку змусили копати окопи, а потім вивезли до Німеччини. Одарка поїхала шукати щастя на Донбасі, але так і не знайшла його. Ольга ж після закінчення восьмого класу в 1946 році вступила до кооперативно-торгової школи в Полтаві. Учням там видавали пайок, стипендію та гроші на житло. Тому голод 1946–1947 років виявився не такий страшний, як у 1933 році.

Коли німці відступали, довелося Василю із родиною втікати у яр, що був неподалік. Спочатку від німців, які гнали поперед себе всіх, кого стрічали на шляху, а потім і наші війська сказали, щоб родина кудись переїхала, бо на цій вулиці будуть бої. І тоді на кілька днів Зінченки пішли жити до знайомого.

Василь Гнатович, що став центром великої родини

Плин життя не спинити, дівчата пережили і війну. Дядько Василь і тітка Одарка прийняли до себе всіх сестер. Найстарша, переживши важкі часи на Донбасі, повернулася додому із дворічною донечкою і їх теж прийняли в родину. Трьох її молодших сестер Василь Гнатович віддав заміж. Ольга знайшла своє щастя з парубком Андрієм із сусідніх Харківець.

Повнився рід внуками, а названий батько Ольги Сергіївни став центром великої рідні. На свята всі діти та онуки приїжджали до нього і всім він готував торбинки із насінням і по грошині. Ольга із чоловіком теж жили у Рашівці, а тому постійно допомагали Василю Гнатовичу, доглядали його, а потім і його овдовілу дружину.

Новостворена родина Темченків

Велику родину створили Ольга і Андрій Темченки. Народили трьох діток: доньок Наталку та Галю і сина Сергія. Андрій Борисович довгий час працював майстром водіння автомобіля у Рашівській середній школі. А Ольга Сергіївна – бухгалтеркою у Рашівському сільпо.

Ольгу ще дитиною, названа мати навчила вишивати і дівчина на все життя полюбила цю справу. Чимало вона навишивала сорочок, рушників подушечок… І сьогодні в кожної людини у родині, навіть у наймолодших правнучок, є речі, вишиті невтомними руками Ольги Сергіївни. А її онука Олена склала фото-збірку усіх вишитих робіт.

Та чи не найбільше Темченки пишаються родинним деревом, яке зробила берегиня роду. Є на ньому імена всіх, кого знає і пам'ятає вишивальниця зі свого роду і роду, якому вони з чоловіком дали життя.

«Треба жити добром…»

На думку Ольги Сергіївни її секрет довголіття полягає у працелюбності і доброті.

Прощати її навчив батько Василь, який зміг простити одного із буксирників. Той у 33-му приходив і вигрібав все із дядькової хати, а після війни приходи просити цеглу, що залишилася від спаленої Василевої хати.

Ольга Сергіївна вірить, що Україна непереможна і дослухається до слів митрополита Київського і всієї України Єпіфанія, який стверджує, що правда на нашому боці. Але рашівська довгожителька не сидить без діла. З початку війни вона плела українським захисникам і захисницям теплі килимки і подушечки, досі купує смаколики і донатить на ЗСУ.

А почитавши нашу газету, захотіла підтримати редакцію і передала 200 гривень на розвиток ріднокраєвської газети.

А ще 95-річна українка поставила собі завдання.

Ми щиро бажаємо ювілярці довгих років життя і міцного здоров'я. Хай її дім завжди буде сповнений любов'ю, повагою і радісним сміхом онуків-правнуків-праправнуків.