- 1103
- 1103
Весільні звичаї й обряди у Броварках:культурна спадщина
Весілля — одна з найяскравіших подій у житті родини, в якій багатий пласт традицій і символів народної пам’яті передається із покоління в покоління. Броварки – мальовниче село колишнього Гадяцького, а нині Миргородського району Полтавської області, — осередок, де збереглися унікальні весільні обряди. Вони стають живими доказами нашої спадщини та турботливої пам’яті про предків.
Пропонуємо зануритися у яскравий світ весільних традицій, який завдяки старим світлинам та спогадам місцевих жителів і жительок відтворила для вас Ніна Бреус.
Багато сказано про українське весілля. У кожному регіоні, навіть у сусідніх селах, весільні звичаї й обряди відрізняються, але це дійство завжди ділиться на три частини: підготовка до весілля, саме весілля і події після нього.
Підготовка до весілля: збір посагу та випікання короваю
Готуватися до весілля мати починала ще з народження доньки — потрібно було зібрати посаг: одяг, перину, подушки, рушники, постіль, ліжко, сундук, а згодом і шафу. Дівчата самі вишивали собі рушники — чим більше рушників, тим багатшою вважалася наречена.
У переддень весілля мати скликала кухарок, які допомагали готувати страви для частування гостей. Приходили коровайниці, щоб спекти весільний коровай і шишки.
У Броварках коровай називали калачем. Для цього кликали жінок, які перебували у шлюбі (щоб молоді жили в парі). Перед початком випікання у чотири кути клали мідні гроші — щоб у молодих було багате життя. Місили тісто, топили піч, співаючи весільних пісень:
Куди, доню, збираєшся, що так біло умиваєшся?
Піду, мамо, між чужі люди, там мені горенько буде...
Там, де гора кам’яниста, там свекруха норовиста…
Коли тісто вимішували, формували коровай: плели чотири коси з тіста, клали на лист (жаровню), посипавши його вівсом. Зверху прикрашали шишками (квітами з тіста). Коли саджали коровай у піч, співали:
Вигрібай, мати, жар-жар, коли дочки жаль-жаль...
Підкидай дрова, та лишайся здорова...
Жінки-коровайниці підіймали матір угору з криком «ух!» — щоб коровай гарно підходив. Яким вдасться коровай — таким і буде життя молодих.
Окрім короваю, пекли весільну велику шишку і маленькі шишки, щоб пригощати гостей. Велику шишку готували так: викачували буханець тіста й увесь прикрашали маленькими шишечками, прикріплюючи їх гілочками свяченої верби. Окремо до цієї шишки майстриня заздалегідь випікала дві гілочки (вишневі гілочки, обмотані тістом) і пташок, яких розмальовувала. У 70-х роках ХХ ст. пташок випікала Ганна Будник, тепер випікає Наталія Мариненко. Гілочки вставляли у шишку і саджали на них парну кількість пташок — щоб молоді жили у парі.
Коровай обв’язували червоними суцільними нитками (щоб життя було довге), обмотували кролевецьким рушником, прикрашали барвінком, калиною, цукерками.
Під шишку ставили дві тарілки, клали дві ложки, ставили поруч дві чвертки горілки, зафарбовані вишневим соком (колоскова), і в них — колоски жита (щоб життя було багатим).
Потім готували подарунки: дружок і світилок перев’язували стрічками, свашок — хустками, сватів — рушниками. Крім того, кожну запрошену людину на весілля обдаровували: чоловікам дарували рушник, жінкам — хустку. Готували й худобу (посаг), адже в суботу родичі молодої везли худобу до молодого...
Записано зі слів Наталії Романівни Мариненко 1943 року народження, жительки с. Броварки
Обрядовий одяг: вінок, сорочка і лускавки
До весілля готувалися завчасно. Вінок купували в Гадячі на базарі. Там місцеві умілиці продавали свої витвори — на них був попит, бо не тільки наречена, а й молоді дівчата вдягали вінки на весілля й свята. Для нареченої вінок був окремий — більш пишний. Квіти й листя виготовляли з кольорового паперу, який занурювали в парафін і рясно переплітали з парафіновими тичинками. Після весілля наречена віддавала свій вінок малій дівчинці з родини. Тут же, на базарі, купували дрібні штучні букетики, які прикріпляли на груди нареченому і дружкам. Стрічки вже кожна дівчина чіпляла сама. Старша дружка вишивала рушник і ним підв’язувала молоду.
Після весілля цей рушник забирала — щоб самій швидше заміж вийти. На грудях нареченої — рясне намисто, золотий хрест, лускавки, які тоді були в моді. На руці в нареченого — хустка, якою перев’язала його наречена. Сорочка молодої рясно вишита квітами технікою «хрестик», манжет теж прикрашений узором — такого вже не було на більш пізніх сорочках. Спідниця й корсетка шилися спеціально для весілля й досі зберігаються у Софії Василівни. Витягне жінка вузлик з убором, гляне на весільне фото, що висить на стіні, та й згадає тепле літо 1966 року, події весілля і свого любого Павла, який вже відійшов у засвіти…
Записано зі слів Софії Василівни Супрун 1945 року народження
Весільна громада: світилки й перезва, свашки й старости
Весільних гостей з боку нареченого, які їхали по наречену в Броварках, називали перезва. Гостей повинно було бути непарна кількість, щоб, забравши молоду, вийшло парне число.
Нареченого в Броварках називали молодий (у дитинстві мама змушувала мене доїдати страву з тарілки, «щоб молодий не був рябий»), а наречену — молода. Подруги молодої — дружки, друзі молодого — бояри.Були старша дружка, менша дружка, старший боярин, менший боярин. Молодих дівчат з боку нареченого називали світилками. Старшій світилці віддавали свічки з дому молодої — і вона везла їх у дім молодого. Жонаті чоловіки були старостами, заміжні жінки — свашками.
Стиль і мову авторки збережено
Читайте також:
