Ветеран Денис Бєляков про службу, поранення і повагу

Я спочатку був у теробороні, а коли окупантів відвели від Гадяча, то мене відправили на навчання у Львівську область. Потім я служив на Київщині, тримав оборону в Охтирці на Сумщині, брав участь у контрнаступальній операції на Харківщині і далі мене перекинули на Донецький напрям.

6 років служби, кілька поранень і командирські рішення на війні

— Від 2016 року і до звільнення ви прослужили загалом 6 років, я правильно порахувала? І ще розкажіть де ви отримали поранення.

— Так, прослужив я близько 6 років. А поранень у мене було кілька, були і контузії, і легкі уламкові, й тяжчі. Найтяжчі саме на Донецькому напрямку отримував. Після одного такого поранення і тривалої реабілітації, а також виявлення цукрового діабету, мене звільнили. Але я б хотів продовжувати службу.

— Денисе, ви сказали, що оскільки у вас був бойовий досвід, то вас одразу ставили на офіцерські посади. Поділіться, які рішення найважче давалися вам, як командиру?

— Найтяжче — це розподіляти людей на бойові позиції. Я був командиром відділення і мені постійно доводилося ухвалювати такі рішення. У кожному відділенні є військові, які мають свою зону відповідальності, свої функції і командирові треба розставити всіх цих людей так, щоб у разі нападу нам було не лише максимально безпечно, а й максимально ефективно вести бій. Щоб всі добре орієнтувалися куди вести вогонь, куди передавати інформацію по рації, де знаходяться бойові медики, хто і чим прикриває і таке інше.

Авторитет на війні: як подолати упередження до молодих

— На цьому етапі розмови я знову переконуюся, що армія, особливо під час війни — не може існувати без надзвичайної рішучості, відповідальності і взаємної довіри. Адже лише у такій злагодженій роботі ворог зазнає найбільших втрат і в техніці, і в живій силі, а наші військові зберігають свої життя. А ще варто розуміти, що тут не існує поділу за віком, статтю, професією, принципами чи іншими категоріями.

Денисе, а чи стикалися ви з упередженим ставленням до вас як до командира, яке пов'язане саме з віком?

— Я помічав ці упередження під час контрактної служби. І це ще більше підкріпило моє принципове переконання, що, якщо людина вирішила служити, то варто йти на контракт, а не на строкову службу, де ще частіше зустрічається дідівщина і тому подібне.

На початку військової кар'єри, коли я був ще «зеленим», мене багато чому навчили старші і за віком, і за званням військові. В тому числі й виживанню на війні. Під час великої війни я був 26-річним командиром для чоловіків значно старших за мене. Але це ніколи не заважало нам знаходити спільну мову, як під час відпочинку на командно-спостережному пункті, так і під час бою.

Як на мене, то головне завдання — завоювати повагу і довіру. Мені вдалося це частково зробити ще на навчальному полігоні на Львівщині, коли я за армійською звичкою встав досить рано і тому почув, як почали прилітати ракети на об'єкт. Я почав будити всіх і кричати:

Всі повискакували хто в чому був і ми побігли у ліс, що знаходився неподалік. У казарму, де ми спали прямого влучання не було, але уламками все потрощило.

Пізніше, коли ми вже виходили на бойові завдання, то хлопці і старші чоловіки бачили, що я щось вмію, щось знаю, маю досвід участі в АТО і тому було трохи легше налагоджувати контакт із ними.

Денис Бєляков про побратимство, втрати і силу людської підтримки

— Що особисто для вас означає побратимство?

— О, це святе (сміється — прим. авт.) Я думаю, це мабуть міцніше, ніж сім'я. З цими людьми ти разом живеш, щодня їси, спиш, з чогось смієшся і плачеш. А найважливіше — ризикуєш життям і це дуже об'єднує. Ми жили удев'ятьох в одному приміщенні і нам було комфортно. Хтось вміє готувати їсти, а хтось лише на підмозі, але разом і варили, і їли, і прибирали. Могли також сісти поговорити і поділитися наболілим, підтримували один одного, знали дружин. Нас, кому менше 30 років, у роті було до 10 осіб, а всі інші — старші. І нічого.

— Денисе, ви бачили смерть. Що вам сьогодні допомагає не згадувати про пережите?

— Це, мабуть, якісь внутрішні переконання. Я одразу налаштовував себе, що це не я вбивця, а росіяни. Вони прийшли нас вбивати, катувати, ґвалтувати, а ми — захисники, бо захищаємо свій народ і свою землю. Я не шкодую ні про що. Адже точно не хотів би, щоб тут відбувалося те, що в тих містах, де бували окупанти. Ці історії з Бучі, Гостомеля, Донеччини... всі їх знають і розуміють про що я кажу. Я росіян і за людей не вважаю.

Процитую, як написано в Старому Завіті

Те, що мені довелося побачити і пережити, ніколи не забудеться, але треба вміти не накручувати себе і «відпускати» це, бо інакше — не вижити і в цивільному житті.

Ветерани й суспільство: між повагою, зневагою і байдужістю

— Як ви адаптовуєтеся до мирного життя?

— Це складно. Суспільство ще не зовсім розуміє, як спілкуватися із ветеранами. Люди часто реагують з подивом чи навіть зі зневагою, особливо старші. Був випадок у лікарні: через проблеми з діабетом мені потрібен був ендокринолог, а жінка із реєстратури сказала:

Наче це щось ганебне. Молодь теж буває різною: одні з повагою, інші можуть кинути некоректну фразу.

— Ви сказали, що важливо, аби суспільство знало більше про проблеми військових. Які саме?

— Дуже багато замовчується, і можливо це робиться свідомо. Є програми підтримки, але більшість військових про них не знає. Наприклад, закон про мільйон для тих, хто мобілізувався до 25 років: я підпадаю під критерії, але не можу отримати, бо звільнився до набуття чинності. Виходить, що держава ніби декларує підтримку, але реально доступ до неї ускладнений. Людям потрібна чітка інформація: що робити, куди йти, як скористатися правами.

— Тобто бракує інформаційної роботи?

— Саме так. Було б добре, якби в міській раді чи громадах видавали прості буклети з алгоритмами дій — без «води», без зайвої бюрократії.

— Часто можна почути, що ветерани самі не хочуть нічого вимагати від держави.

— Так, є й такі. У мене були побратими, які казали:

Це теж позиція, і її треба розуміти.

— Як, на вашу думку, варто спілкуватися з ветераном?

— Найважливіше — з повагою. Усе інше вже індивідуально. Мені можна ставити будь-які запитання. Але є теми, які краще оминати. Наприклад, питання «Коли закінчиться війна?» дуже заїжджене й часто дратує. Це не залежить від військових.

Денис Бєляков про вшанування загиблих і відповідальність живих

— Ви згадували про молодь. Як би ви оцінили їхнє ставлення до військових?

— Молодь різна. Є ті, хто дозволяє собі неповагу, особливо у спілкуванні між собою. Чую іноді від компаній триповерховий мат — це не тільки про ставлення до військових, це про загальну культуру. Але є й інші приклади. Я веду трансляції в інтернеті й познайомився там із хлопцем, учнем четвертої школи. Йому 15–16 років, і він завжди з повагою спілкується. Навіть приходить на стадіон, коли я там тренуюся, щось питає. Таких дітей мало, але вони є, і це дуже надихає.

— Як, на вашу думку, суспільство має вшановувати ветеранів і загиблих?

— Це питання непросте. Я навіть стиль одягу змінив — сім років ходив у мілітарі, а тепер намагаюся виглядати «сірим», щоб не виділятися. Бо іноді ставлення до військових — не те, якого хотілося б. А ще буває, що самі військові дискредитують форму — п’ють у ній чи поводяться неналежно. А форму треба носити гідно.

— У нашому місті, на вашу думку, вшанування відбувається гідно?

— Так, я буваю на заходах і можу сказати, що у Гадячі роблять усе достойно.

— А як із доступністю міського простору для ветеранів і людей з інвалідністю?

— Є й проблеми. У лікарні більш-менш зручно, у магазинах пандуси є, хоча їх висота іноді шокує. Але тротуари, дороги, стадіони — там ще багато роботи. Загалом усе треба зробити за стандартами, а не «аби як».

— Що б ви порадили тим, хто планує вступити до ЗСУ?

— Якщо є мотивація — краще йти за контрактом. Перед цим варто пройти загальновійськові курси. Зараз є багато можливостей: «Азов», Третій штурмовий корпус, курси при ДШВ. Там можна протягом тижня спробувати себе, обрати спеціальність.

— Денисе, дякую за цю щиру й відверту розмову. Бажаю вам здоров’я, реалізації в цивільному житті та гідної поваги від суспільства.