Від комсомолу до TikTok: що сьогодні формує молодіжні ініціативи

— Чи можна говорити, що молодіжні рухи вони є повноцінним інструментом демократизації суспільства?

— У нашій країні дуже багато молоді, яка є аполітично політизованою. Це парадоксальне явище, яке я спробую пояснити.

Я переконаний, що більшість тих, хто виходив на мітинги з плакатами, слабо орієнтувалася в проблемах НАБУ чи САП. Проте вони чітко відчували: від влади йде щось «гниле». І це відчуття було значно важливішим за глибоке знання теми.

Ця ж тенденція проявляється і в повсякденному житті. Молодь, з одного боку, не надто заглиблюється в політику, але з іншого — добре усвідомлює, що від неї залежить дуже багато. Якщо провести опитування, хто винен у певній проблемі, більшість відповість: влада. Але при цьому конкретних претензій до влади майже ніхто не висуває.

 —  Можете навести приклади успішних молодіжних рухів в Україні, які реально вплинули на рішення місцевої або національної влади?

— Я давно співпрацюю з молодіжною організацією «Стан», яка працює в Івано-Франківську, хоча її засновники родом із Луганщини. Упродовж кількох років ми проводимо великий проєкт — «Школа молодих амбасадорів розмаїття». Це чотириденні базові семінари, де ми обговорюємо з молоддю важливі теми: розмаїття, інклюзію, екологію тощо.

Ми не навчаємо політиці, але після занять учасники повертаються до своїх громад і починають замислюватися:

Ми завжди даємо їм завдання реалізувати конкретну ініціативу, що стосується багатоманітності чи екології.

Кейс-стаді: приклад міста Володимир

— Яскравим прикладом є громада міста Володимир на Волині. Кілька років тому в нашій школі взяли участь підлітки 14–16 років. Їх настільки захопила ідея змін, що після навчання вони вирішили втілити власний невеликий проєкт у своїй громаді.

З повагою, але наполегливо вони почали «турбувати» міського голову. Вже за півроку їм вдалося створити молодіжну раду. Сьогодні ця рада бере участь у кожному засіданні міської ради: їх офіційно запрошують, вони подають свої ініціативи та моніторять молодіжну політику.

Звісно, вони не втручаються у сфери капітального будівництва, але мають власні пріоритети й наполегливо просувають їх через депутатів. Для мене це надзвичайно цікавий приклад: ті, хто не вчився політиці, фактично почали її творити. Вони знаходять союзників серед депутатів, лобіюють вирішення актуальних для молоді проблем і вже змінили чимало у своїй громаді за останні два роки.

— Чому, на Вашу думку, в Україні і також у Гадячі немає достатньої кількості дієвих і демократичних молодіжних рухів?

— Мені здається, ця проблема комплексна і стосується не лише Гадяча. За останні роки я бачу, наскільки сильно молодь відрізняється регіонально. Попри схожість, відмінності дуже відчутні, адже на них впливають місцеві культурні особливості та традиції — як позитивні, так і негативні. Однак усе ж є риси, що об'єднують молодь загалом.

Усі зараз ніби перебувають у "заторі". Війна створила відчуття невизначеності, що найбільше вдарило по найперспективнішій та найактивнішій молоді — від 18 до 25 років.

Хлопці та дівчата цього віку вже сформовані як особистості й розуміють, як влаштоване суспільство, на відміну від молодших підлітків. Але через війну вони опинилися в стані застою: майбутнє незрозуміле, а вища освіта не дає потрібних гарантій чи перспектив. Ця невизначеність робить їх розгубленими, і коли в такій ситуації їм ще пропонують якийсь активізм, вони часто сприймають це скептично.

Я, можливо, скажу трохи цинічно, але інтелектуально розвинена, амбітна молодь, яка має уявлення про власне майбутнє, зазвичай не пов'язує свої перспективи з Гадячем, навіть у думках. Тому ця потенційно проактивна молодь зникає з міста після 11-го класу. І навіть якщо вони фізично залишаються тут через онлайн-навчання, то ментально і за настроєм вони вже відірвані від Гадяча.

— Чи пов’язана ця проблема з відсутністю ресурсів, небажанням молоді брати участь, чи, можливо, із браком демократичної культури?

— Відповідаючи на це питання, я порівнюю дві революції: Революцію Гідності та "революцію картонок". Ті, хто виходив на протести з плакатами, — це інше покоління. Вони не були учасниками Революції Гідності, тоді їм було 10–12 років. Вони не мають цього досвіду. Це нова молодь.

Працюючи з підлітками все життя, я бачу, що соціальний розрив між поколіннями становить близько 15 років. І ми справді маємо справу з новим поколінням, у якого свої болі та виклики. У роботі з молоддю ми завжди запитуємо:

Адже часто ми думаємо, що потрібно одне, а для молоді це взагалі неактуально.

На них серйозно вплинули дві події. По-перше, два роки ковідної ізоляції. Вона позбавила дітей можливості спілкуватися та отримувати живий зворотний зв’язок. Вони не бачили реакції вчителів чи дорослих на вулиці. Це вплинуло на їхнє розуміння того, як старші мають відповідати на їхні дії чи запити.

По-друге, три з половиною роки повномасштабної війни. Це знову ізоляція та постійний фоновий стрес, навіть у відносно спокійному Гадячі. Водночас, читаючи гасла на картонках, я бачу, що це покоління більш відважне. Воно не має бар’єрів на кшталт «А що про це скажуть?». І саме вони можуть стати тією активною частиною суспільства, яка рухатиме зміни.

Але щоб це сталося, їм потрібен приклад. Сьогодні вони не мають його ні в школі, ні вдома. Вони часто живуть у безальтернативності. Тому, коли говорять про інфантилізм старших підлітків, у цьому є сенс: у них нерідко немає відчуття відповідальності — а без відповідальності не виникає й ініціативи.

Вік 14–15 років — це час протесту й адреналіну. Це той момент, коли природно виникає конфлікт, а конфлікт завжди означає розвиток. Але в застійному середовищі, без викликів і можливостей, цей протест згасає. Молодь незадоволена тротуарами, відсутністю скейт-майданчиків чи іншими речами — але, залишаючись без почуття впливу, вона нічого не робить.

Я переконаний, що головне сьогодні — не стільки приклад попередніх поколінь, скільки створення умов. Умов, де молодь матиме вибір і відчуватиме, що її чують.

 — Які помилки найчастіше допускають ініціатори молодіжних рад чи об’єднань?

— Молодіжні ради, по суті, є консультативно-дорадчими органами. Їхні рішення не зобов'язують місцеву владу ні до чого. Вони можуть давати рекомендації, пропонувати ідеї чи розробляти перспективні плани, але зрештою все залежить від депутатів: захочуть — врахують, не захочуть — залишать без уваги.

Саме так і розбиваються ілюзії в мотивованих людей, які прагнули щось змінити, але не змогли. Тому не варто братися за занадто "об'ємні" проєкти, як-от впровадження сортувальної лінії у громаді, адже це складний і тривалий процес.

Водночас користь від таких рад усе ж є. У багатьох громадах вони мають реальний вплив і ефективно працюють у сфері молодіжної політики. Це показує, що, попри обмеження, молодіжні ради можуть бути важливим інструментом для змін.

—  Які інструменти прямої демократії можна використати, щоб молодь реально впливала на ухвалення рішень?

— Існує пряма та опосередкована демократія. Пряма демократія — це безпосередня участь молоді у прийнятті рішень: виборах, роботі рад, референдумах. Це моменти, коли голос молоді реально враховується. На жаль, так буває не завжди.

Молодіжні ради у містах зазвичай не складаються виключно з молодих людей, і це логічно, оскільки в молоді інші пріоритети. В ідеалі присутність молоді має бути достатньою, а молодіжна політика має будуватися так, щоб її запити враховувалися при ухваленні довготривалих рішень. Наприклад, рішення щодо інфраструктури чи генеральних планів забудови безпосередньо стосуються тих, кому зараз 15-17 років.

Пряма демократія також дає можливість впливати на владу легітимними, мирними способами. Європейська Конвенція та наша Конституція гарантують свободу мирних зібрань, асоціацій та висловлювання поглядів. І хоча вплив через формальні канали може бути обмеженим, молодь може робити себе помітною через пікети, листівки, масові опитування.

Навіть у невеликому місті, де молодь від 14 до 30 років — це тисячі людей, а не сотні, створення майданчиків для їхньої участі у прийнятті рішень є інвестицією в місто. Якщо молодь бачитиме, що від неї залежить, яким буде місто через 10 років, їй буде легше повертатися туди після навчання.

—  Як залучати нових учасників і утримувати їхню мотивацію?

— Щоб залучити молодь, потрібно створити для них майданчики для дискусій. Демократія — це дискусія, а не суперечка. Опитування допомагають виявити проблеми, що турбують молодь, а також інформують їх про питання, над якими вони раніше не замислювалися.

Для цього варто використовувати онлайн-платформи: Instagram для анонсів, TikTok для дискусій, Telegram для групової комунікації. Наприклад, у TikTok можна проводити повноцінні обговорення: стажери випускають кілька відео на соціально-актуальні теми щомісяця, і під ними з'являється до 1500 коментарів. Дискусії модерує лише представник простору, а учасники — діти віком від 14 до 20 років, а іноді й їхні вчителі, які є лідерами думок.

Ключовою є диверсифікація каналів комунікації. Важливо зрозуміти, де молодь проводить час: TikTok, Roblox, Instagram, Telegram. Крім онлайну, необхідна локальна присутність та швидке реагування на події в громаді. Опитування — це не лише збір інформації, а й інструмент інформування. Якщо половина з 20 запитань змусить підлітка задуматися про проблеми, про які він раніше не думав, це вже результат. Коли дитина бачить, що її думку врахували, вона відчуває свою значущість і готова брати участь у майбутніх ініціативах.

Успішний кейс: Запорізька область

— Яскравий приклад — випадок із Запорізької області. Група молоді провела опитування щодо екології в селі, визначила проблемні місця та провела дослідження дворами. Вони обрали сквер біля сільради, щоб облаштувати там громадський простір.

Залучивши сільраду та місцеву техніку, вони реалізували проєкт. Сквер працює вже три роки, а на ньому встановлено стенд з інформацією про екологію. І все це почалося з опитування — простої форми залучення та інформування молоді.

Грамотне поетапне залучення молоді через опитування, обговорення та реальні проєкти дає відчутний результат. І це працює навіть у невеликих містах і селах.

—  Яким Ви бачите молодіжний рух в Україні через 10 років?

— Я сподіваюся, що через 10, 20 чи 30 років ми не матимемо проблеми: «гостро потрібен молодіжний рух».

З мого погляду, молодь — не найважливіша частина суспільства чи громади, а лише її невід'ємна складова. Якщо думка молоді врахована, а місцева політика вибудовується з урахуванням її потреб, тоді окремо «для молоді» робити нічого не потрібно.

Молодь хоче займатися тим, що їй цікаво, а не політикою. Ті, хто цікавиться політикою, — займатимуться політикою. Хто любить танці — танцюватиме. Хто хоче грати в настільні ігри чи музику — буде це робити. У країнах, де я бував, молодіжного руху як окремої структури майже немає: молодь просто інтегрована в суспільство і реалізує себе відповідно до своїх інтересів.

Звісно, проблеми 14–18-річних відрізняються від дорослих, але вони не відірвані від суспільства і не є «екзотичними мешканцями зоопарку», яким треба окремо купувати банани.

Коли молодь присутня і всі усвідомлюють її роль, потреба у «молодіжній політиці» зникає. І мені здається, що це працює як у відомому анекдоті про сантехніка: хороший сантехнік що робить? Він спить, бо всі крани працюють. Те саме з молодіжною політикою: коли все влаштовано правильно, окремо «працювати» над молодіжним рухом не треба.

Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.