19 Серпня 2024

«Війна забрала наше щастя». В пам’ять про Анатолія Городовенка

19 Серпня 2024

Головна

Звістки

«Війна забрала наше щастя». В пам’ять про Анатолія Городовенка

Пам'ять серця

# Анатолій Городовенко

# Війна

# Герої

# ЗСУ

# Рідний Край

Оксана Малишева та Анатолій Городовенко

«Війна забрала наше щастя». В пам'ять про Анатолія Городовенка

Спогади Оксани Малишевої про її коханого, гадяцького захисника Анатолія Городовенка, якого «забрала» російсько-українська війна.

Дана публікація підготовлена редакцією "Рідний край. Газета Гадяцького земства"

Героїзм та жертва Анатолія Городовенка

Йде 3-й рік повномасштабного вторгнення і 11-й рік російсько-українська війна. Кривава і жорстока, війна щохвилини забирає життя цивільних і військових людей вільної і незалежної України. Схиляємо голови перед кожним іменем, що записується в книгу загиблих на шляху до нашої перемоги.

Сьогодні про гадяцького добровольця Анатолія Городовенка – командира першого відділення 62 окремого стрілецького батальйону, який загинув 9 жовтня 2022 року під Курдюмівкою згадуємо із його цивільною дружиною Оксаною Малишевою.

Анатолія цінували на роботі і на службі. Він був чудовим чоловіком, але його принциповість і відчуття справедливості не дозволили йому «всидіти вдома» на початку повномасштабного вторгнення. Він відмовився від бронювання за місцем роботи і добровільно пішов захищати свій край.

Питаю його: «Як ти? Тобі страшно?», а він відповідає: «Не страшно тільки дурачкам». Він боявся смерті, а ще більше він боявся війни у рідному домі, тому і пішов спочатку у ТРО, а потім добровольцем у ЗСУ.

Спогади рідних і друзів

У перші місяці після загибелі він снився пані Оксані дуже часто. У цих снах вони щось робили по господарству, збиралися на роботу, кудись йшли, працювали на городі і все це, як і завжди, разом.

Пам'ятаю, як після поховання мені наснилося, що я все бачу ого очима. Було не страшно, а якось дивно і в той же час спокійно

згадує Оксана

На щастя, чи на жаль, людина звикає до всього. І з болем теж звикає жити. Мені дуже важко, але я розумію, що ця туга залишиться зі мною на все життя і тому я нічого не забула, а вчуся з цим жити

У житті він став для неї найміцнішою опорою, найкращим порадником. А після смерті його хрест- терплячим слухачем і місцем розради.

Я приходжу до нього і розповідаю про все. І про хороше, і погане. Він не відповість мені, але я поділюся переживаннями і вже мені краще. Та я і так знаю і відчуваю, як він мені допомагає. Коли я щось вирішую зробити чи якісь зміни у моєму житті відбуваються, то питаю подумки «А як би Толя зробив?», або ловлю себе на думці, що Толя так би і хотів, щоб я зробила, що він би підтримав. Я дякую йому за те, що відбувається у моєму житті. Можливо я собі так надумала, що його «допомога», але так мені хочеться вірити і так я вірю

Донька Оксани, яка спершу не погоджувала рішення мами почати спільне життя із Анатолієм Городовенком, теж лишилася без його підтримки, яку цінувала. Анатолію вдалося знайти спільну мову із дівчиною і стати для неї надійним другом.

«Вони іноді так бісилися, що дах піднімався, але мені це навіть подобалося. Іноді, коли ми із Сонею не могли щось вирішити, вона казала: «Піду спитаю у самого розумного». Це говорилося напівжартома, але і правда Толік був дуже розумним і завжди міг дати розумну пораду чи щось пояснити»

Про досвід і розумні поради товариша згадують і колеги Анатолія.

«На роботі чи не щодня згадують, яким він був працівником. Хоч більшості і не сподобалося спочатку, як він «наводив порядки», але згодом зрозуміли, що з ним працювати легко і комфортно. Хлопці говорять, що їм не вистачає зараз такого толкового механіка і напарника з робочих питань.

І у мирний час люди дивувалися, і зараз хлопці із подивом згадують, що у Толі були великі долоні та пальці, а він ними так вправно перебирав найдрібніші деталі всілякої техніки, особливо машини. До нього завжди була черга на ремонт, бо знали, що він працює якісно і надійно».

Всі ми не ідеальні, не виключенням був і Анатолій.

«Звичайно, були люди, кому він не подобався. Толя завжди казав правду в очі, відстоював свою думку, а це мало кому подобається. Я не суддя, але це помітно – хто щиро засмучений загибеллю Толі, кому байжуже, а хто тішиться, що позбавився такої відвертої і іноді впертої людини у своєму оточенні. Але приємно, що перших все-таки набагато більше».

Приїжджаючи у відпустки, деякі військові обов'язково відвідують могили загиблих побратимів і посестер. Так і біля хреста Анатолія можна іноді побачити свіжі квіти від товаришів по службі.

«Це вже традиція. Коли хтось приїжджає, ми зідзвонюємося і всі разом їдемо спочатку на одне кладовище, а потім на інше. Вони пам'ятають «своїх» і це дуже цінно. Нам, цивільним, на жаль. треба ще повчитися цьому».

Пам’ять, яка живе в серцях

Кривава війна вимагає, щоб ми цінували життя кожного і кожної, хто нас захищає, берегли пам'ять про загиблих і всіма силами допомагали ЗСУ. А ще - вірити у краще майбутнє, як це робить пані Оксана.

«Я вірю, що ми колись іще зустрінемося. Ми жили як одне ціле, завжди разом, постійно удвох. Для мене час зупинявся, коли він кілька разів їздив по роботі у відрядження на 4 дні. Близькі не розуміли, чому я так нудьгую. Та я і сама не розуміла, просто було важко і пусто без нього. Зараз я живу «тут», а він «там», але ми будемо разом і як він завжди казав: «Киць, все буде добре!».

Тільки на кладовищі з'являється все більше могил молодих хлопців і дівчат… Так не має бути, це – не добре».

Пані Оксана ділиться, що мало відвідує алею у центральному парку, де стоять портрети Героїв, яких забрала війна.

По-перше, він мені тут не схожий сам на себе. Розумію, що зображення підкориговане, щоб було гарним і якісним, але я знала і пам'ятаю його із усіма зморшками, родимками і шрамами. Таким він для мене і залишиться. По-друге, це дуже боляче дивитися в обличчя, яке так хочеться пригорнути, але ніколи вже не зможеш. А по-третє, тут тільки його фото, а на кладовищі душа, тут метушня навколо, а там - спокій і тиша, тут так щиро не поговориш, не поплачеш, як хочеться. Але я рада, що алея гідно облаштована і розташована майже в центрі, де люди щодня бачать, яку надвисоку ціну ми платимо, відстоюючи свою незалежність

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ВИ ЯК ХОЧЕТЕ, А Я ВЖЕ З АВТОМАТОМ

Авторка статті

«Війна забрала наше щастя». В пам'ять про Анатолія Городовенка

Дана публікація підготовлена редакцією "Рідний край. Газета Гадяцького земства"

Героїзм та жертва Анатолія Городовенка

Спогади рідних і друзів

Пам’ять, яка живе в серцях

Зигун Зоя

Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію

Стрічка звісток

Портрет Івана Виговського очима Наталії Павлусенко

Виговський переміг у битві, проте програв війну

Іван Виговський переміг московитів під Конотопом

Дрони друкують як газети – суспільний запит для ЗСУ

Життя героїв гадяцької «Просвіти» – із забуття в безсмертя!

І біль, і слава… Українська воля: козацтво, історія і кров

Андрій Тітовський: пам'ять про героя, що загинув за Україну

Бджоли та бджільництво: важливість освіти і розвитку

Реванш за Полтавську битву: поразка Московії біля річки Прут

Портрет нашої землі: український пейзаж набуває нових сенсів