- 889
- 889
Військовий Сергій Нестеренко: історія кохання та героїзму
Ця історія починається на гадяцькому базарі, де молода жінка торгувала хот-догами. Він підійшов із 50-ма копійками в кишені, з посмішкою і голубими очима, в яких вона потонула, наче в озері. Сказав, що не має грошей. Вона усміхнулась у відповідь. Так почалась їхня історія, яка завершилась на війні — там, де він став героєм. Але для неї він назавжди залишився тим хлопцем із базару, її Сергієм. Про нього і для нього вона говорить сьогодні.
«Наступатимуть зверху»
Серпень. Курщина. Згори — гул дронів, знизу — розпечена земля. На передовій черговий день війни. І цього разу вона торкнеться ще одного серця, ще однієї родини. Сергій Нестеренко був в окопі разом із побратимами, коли по рації почув сигнал: «Наступатимуть зверху». Не зволікав. Не чекав команди. Вискочив з укриття, щоб попередити своїх.
— Він побіг, кричав хлопцям: «Наступ! Ховайтеся!» — пригадує його дружина Оксана. — Хлопці встигли сховатися. А він… не встиг. Розвернувся — і впав.
Його смерть була миттєвою. Побратими не встигли допомогти, але встигли заховатися.
— Якби не Сергій, не знаю, скільки їх би залишилося живими, — говорить вона.
Після бою тіло вдалося забрати. У спеку, під вогнем, попри ризик — побратими винесли його, щоб не залишити у чужій землі.
Того дня, 7 серпня 2024 року, вдома у Лютеньці Оксана не могла знайти спокою.
— Комбайн зламався. Усе валилося з рук. А мене накрило… Плакала без причини. Істерика. Тужила. Душа рвалася… А потім ми дізнались: саме тоді Сергій загинув.
Сергій Нестеренко та 50 копійок у кишені
Її звати Оксана. Його — Сергій. Вона торгувала хот-догами на гадяцькому базарі. Він підійшов до її прилавку з 50-ма копійками в кишені, усмішкою на обличчі і голубими очима, в яких вона потонула, наче в озері.
— Хотів купити, але сказав, що грошей немає, — згадує Оксана з усмішкою. — А потім розповідав усім, навіть дітям, що в одному кармані мав 50 копійок, а в іншому — любов з першого погляду.
Він підійшов не просто так. Вже тоді щось підказувало йому, що вона — та сама. Познайомились 14 жовтня, а вже 28 вересня наступного року стали чоловіком і дружиною.
— Менше ніж за рік… І з того часу були разом — двадцять років. Майже двадцять один. Не вистачило трьох тижнів…
Він був красивий, веселий, простий. Її зачарували не тільки очі.
— Він був інший. М’який, спокійний. Знайшов ключик до мого серця, хоч я — складна людина. А він… він умів знаходити спільну мову з усіма.
Вони разом каталися, сміялися, сварилися і мирилися.
— Як посваримось — я ображаюсь.
А він підходить: «Кішечка моя…» І вже за пів години: «Ну побалакай зі мною. Ну скучно ж мені без тебе».
Її зачарували не лише його очі й усмішка. А ще — його ставлення. Як уважно він слухав. Як тримав її за руку — не міцно, а ніжно, так, ніби боявся зламати. Як дивився, ніби крізь усе бачив лише її. Згодом, коли з’явилися діти, саме в таких дрібницях вона відчувала: він поруч завжди. Не просто фізично — а по-справжньому. Сергій був присутній у кожній миті їхнього спільного життя.
«Я не хочу, щоб мого сина забрали»
Після весілля перший рік жили в Гадячі — у бабусі. Але згодом вирішили переїхати до Лютеньки. Не через обставини — через усвідомлений вибір.
— Серьожка сказав:
«Я люблю село. Мені в місті душно».
І ми поїхали.
Там, у тиші села, почалося їхнє справжнє подружнє життя. З маленькими радощами, великими клопотами і звичайними щоденними справами. З народженням першої доньки в 2006-му світ став іншим — теплішим, яскравішим, глибшим. А потім ще одна дитина. І ще. Родина росла.
Аж поки не прийшло випробування. Старша донька захворіла на онкологію. Оксана була вагітна — уже на дев’ятому місяці. Дитина повинна була лягати в лікарню, а вона — не могла.
— Він ліг з донькою, її Сергій. Десять місяців невиїзно, у Полтаві, у відділенні онкології. Ніколи не пожалівся, ніколи не скаржився. Тримався. Жив у лікарні, весь той час був з донькою.
Він не просто був хорошим батьком — він був опорою.
— Коли розпочалася велика війна, він сказав:
«Я не хочу, щоб мого сина забрали. Я йду — щоб вони не прийшли сюди».
Коли пішов на фронт, залишив трьох дітей. Вони могли б залишити його вдома — як батька неповнолітніх. Але він не залишився.
— Він не міг не піти. Не та людина. Він ішов — заради нас.
«Сапожник без сапог»
Сергій Нестеренко працював завжди. З першого дня після весілля — на будівництві. Потім — на фермі. Останні роки займався пам’ятниками: замовлення, встановлення, поради. Люди приходили не лише як до майстра — як до людини, якій довіряють.
— Ми як тільки приїжджаємо в Гадяч, до нього з усіх боків: «Дякуємо, ви нам так гарно зробили. Ви нам посовітували. Все — як для себе».
І він справді робив усе «як для себе». Ідеальний плитковий шов, вимита за собою підлога після роботи, турбота про деталі — навіть у дрібницях він залишав частинку себе. Але не встигав для себе.
— Я казала: «Сапожник без сапог». Усім — допоможе. А вдома — потім, колись.
Безвідмовність була його силою і його вразливістю. Посеред ночі — дзвінок із ферми: корова загинула, треба їхати. Він приходив о першій ночі з однієї роботи, а о третій вже виїжджав на іншу. Бо просили.
— Кожному щось зробив. Тому порося зарізав, тому дрова порубав, тому гараж поставив, тому плитку поклав… І все — як для себе.
А ще він був веселим. Добрим. Теплим. Люди тягнулися до нього, бо він ніколи не тиснув, не кричав, не сперечався. Просто знаходив підхід. До всіх. Навіть до складного характеру дружини.
— Я — одірви і викинь. А він — тиха вода. Якось підібрав до мене ключика. І з тих пір — не випускав з рук.
«Він не випускав мене з рук»
Справжнє кохання видно не в святкових кадрах, а в буднях — коли боляче, коли страшно, коли ти не можеш підвестися з ліжка. Після складної операції Оксана була ослаблена, виснажена. А Сергій — був поруч.
Чекав під операційною, першим увійшов у палату, ночував біля неї. Піднімав, підтримував, годував, перев’язував. Робив усе — мовчки, з турботою, з любов’ю, яка не потребує слів.
— Я не могла сісти, не могла встати. Тільки стояти або лежати — і він був моїми руками, моєю опорою, — згадує дружина Сергія. — Він носив мене на собі, жартував, не давав падати духом. Три дні був зі мною, не випускаючи з рук.
У день її народження Сергій зібрав дітей, друзів, кумів — і приїхав до лікарні. Цілий десант із любові. Заповнили палату сміхом, кульками, теплом.
— Я лежала у лікарняній сорочці, а він обіймав мене, як у весільній сукні. Як щось своє — найдорожче.
Сергій Нестеренко очима дітей: вареники, корови і чоловіча ніжність
Для Діани, найстаршої доньки Сергія, батько назавжди залишиться не лише життєрадісним і душею компанії — він був їхнім особистим шеф-кухарем по п’ятницях.
— Вареники, — усміхається Діана. — Це була наша традиція. Вночі, після роботи, тато сідав з нами і ліпив. Ми всією родиною — я, брат, мама. Начинку робили ми, а тісто — тільки тато. Він мав свою рецептуру. Вареники були пухкі, м’які, на пару. Найбільше любив з капустою або лівером.
Навіть у лікарні, коли лежав з донькою, Сергій не припиняв творити цю маленьку магію — варив вареники для всього відділення. Рецепт не видавав.
— «Це моє», — казав. — «Зварю — самі спробуєте».
Син Віталій пам’ятає інше. Першу корову. Перший ранок. І розгубленість, коли вона побігла не туди.
— Я не туди її погнав. А тато… не сварив. Він сміявся, кричав лише на корову. До нас завжди був лагідний. Терплячий.
Сергій учив дітей не тільки працювати — сапати, доглядати за тваринами, ліпити вареники. Він був прикладом. Його спокій, витримка і повага до людей залишиться з ними назавжди.
— Він показував нам, як бути людьми, — кажуть діти. — Просто, без моралей, своїм життям.
Після втрати: «Ми тепер мусимо замість нього»
Після загибелі Сергія світ навколо ніби сповільнився. Його не стало — але він ніби досі серед них. У всьому. У речах, у приготованих варениках, у звичках, які залишив по собі.
— Ми зараз з дітьми обідаємо — і він немов стоїть поруч, — говорить Оксана. — Я навіть місце йому лишаю. Не можу інакше.
Діти згадують тата в кожній дрібниці: як тримати сапу, як доїти корову, як усміхнутись навіть тоді, коли важко. Коли працюють — ніби разом із ним. Коли ліплять вареники — згадують його рецепти.
Діти мріють, щоб на фасаді школи, де вони зараз навчаються, з’явилася пам’ятна дошка з іменем їхнього батька. Але поки що місцева влада відмовляє: мовляв, Сергій Нестеренко не був випускником цього закладу. І хоча це формальність, зрозуміти її дітям важко. Адже їхній тато — герой. І він жив, працював — саме тут, у Лютеньці.
Читайте також:
