Військовий Сергій Тищенко: історія, яку неможливо забути 

«Там було пекло…»

Після служби на блокпостах Сергія перевели до роти охорони. Війна набирала обертів, і незабаром надійшов наказ: їх відправляли на навчання.

— Чернігів, — сказали їм. — Підготовка.

Але вже в дорозі стало зрозуміло: вони їхали не на навчання, а прямо на Бахмут. Без підготовки. Без жодного уявлення, що чекає попереду. Гадяцькі хлопці відмовилися. Усі, крім одного. Сергій Тищенко – той, хто вже бачив смерть, хто пройшов її школу, залишився. Інших повернули. Їх відправили до Білої Церкви на справжнє навчання. Три місяці тренувань – і на фронт. Спочатку Костянтинівка. Потім Павлівка – перший серйозний бій, де багато наших загинуло. Двоє хлопців із Миргорода, які воювали з ним, загинули в один день. Потім інші. Важко було. Дуже важко.

Сергій не розповідав подробиць, але я знала: там було пекло. Далі Вугледар. Після Вугледара Сергій уже не був тим, ким пішов на війну. Побратими казали, що в нього було не одне контузійне ураження, але він ніколи не звертався до медиків — не хотів залишати своїх.

Через пів року Сергій приїхав у відпустку. Коли я відкрила двері — то не впізнала його. Самі кістки та шкіра. Очі глибоко запали, руки тремтіли.

Сергій Тищенко ніколи не був суворим воїном, як у фільмах. Він не кричав, не роздавав наказів, не говорив про ненависть. Він був спокійним, навіть ніжним.

— Пригадую, коли прийшов наказ на відправку, хлопці поспішали до автобусів, намагаючись зайняти кращі місця. Сергій не поспішав. Стояв осторонь, спокійний, як завжди. Він ніколи не метушився, не штовхався ліктями, не прагнув першості навіть у дрібницях.

Сергій Тищенко і його сюрпризи

Сергій не попереджав про приїзди – він любив сюрпризи. Першого разу, коли він приїхав із фронту, я почула стукіт у двері. Влада підскочила до вічка, махнула рукою:

— Хтось військовий!

Я кинулася до дверей, Влада кричала:

— Папа!

А малий, не розуміючи, що відбувається, просто стояв і кліпав очима. Такий уже був Сергій Тищенко – несподівано з’являвся на порозі, і кожен його приїзд перетворювався на свято.

Сусіди вибігли на сходову клітку – наш під’їзд завжди був дружнім. Ми зустрічали й проводжали Сергія всім будинком. Якщо знали, що він приїде, збиралися заздалегідь – готували щось особливе. А коли пакували йому передачі, теж робили це разом.

— Та для чого? У них там усе є, — казала одна з сусідок.

Але я знала: навіть найпростіша річ, передана з дому, гріє душу.

Сергій обожнював скумбрію. Його улюблені страви – холодець і запечена риба.

— Холодець тільки від мами, — казав він.

Коли відправляли передачу на Донбас, я обов’язково вкладала туди скумбрію. Коли він отримав її вперше, дзвонив з окопів:

— Боже, хлопці в захваті! Це як шматочок дому.

І для мене було важливо – навіть на відстані підтримувати його, дати хоч трохи тепла серед холоду війни.

Наша сім’я

Ми познайомилися випадково — я відпочивала з подругами в кафе, а він із друзями. Того вечора я майже не звернула на нього уваги, але Сергій не відступав. Згодом він писав, знаходив приводи для зустрічей. З того моменту все відбувалося швидко: 30 червня ми побачилися знову, а 5 вересня я вже переїхала до нього.

Сергій не мав дітей, але дуже хотів їх. Тому коли моя донька Влада, яка тоді пішла в другий клас, раптом запитала:

Сергій водив її до школи, сидів поруч, коли вона хворіла, тримав за руку у стоматолога. У школі всі були впевнені, що він її рідний батько.

Так ми прожили втрьох три роки. Дітей спільних не було, але Сергій цього дуже хотів.

Якось за вечерею він уважно подивився на мене, ніби щось відчув.

— Щось ти не така…

А потім пішов до аптеки. Дві смужки на тесті стали для нього справжнім дивом. Він не вірив, сміявся, біг у аптеку по нові тести. Фармацевт жартував, що «тест продати може, а от смужки гарантувати не вдасться».

Але Сергій уже знав, буде хлопчик! — говорив він із впевненістю. І мав рацію.

Коли прийшов той самий день, Сергія пустили до пологового. Він стояв поруч, боявся навіть дихати. Його руки тремтіли, а в очах захоплення — перед цим маленьким життям, яке щойно з’явилося. Він не відходив ні на мить, не дозволяв нікому допомагати купати сина.

— Ми все самі! — твердо заявив він.

Спочатку донька Влада боялася брати брата на руки, але згодом осміліла. І перше слово у нашому домі було не «мама» і не «тато». Перше слово було:

— Влада.

Татова донька

Їй зараз п’ятнадцять. Вона вже не дитина, але ще й не доросла. І їй найважче.

На похороні вона стояла поруч із ним і перебирала його пальці. Після всього вона не пішла вчитися, як більшість дівчат, на медичний чи економічний. Вона обрала інше — «Захист Батьківщини».

— Ми не будемо лікувати. Ми будемо захищати, — сказала вона.

Молодшому легше. Йому лише п’ять, і він пам’ятає Сергія по-іншому — як тата, який грався з ним, підкидав його вгору й сміявся. Але я хочу, щоб він не забув.

На сороковини я замовила портрет Сергія на полотні. Осіння фотографія — він у формі, а я поряд, у сукні, яку сама вишивала бісером. Тепер цей портрет висить біля входу, щоб наш син завжди бачив його. Щоб пам’ятав.

Сергій мав багато друзів, багато кумів. Усі знали його не як Тищенка, а як «Уксуса». Це було його прізвисько, яке згодом стало частиною сім’ї.

— Уксус малий, іди сюди! — тепер так кличуть нашого сина.

А мене називають «Уксусиха». Ми вже звикли. Це тепер не просто ім’я. Це пам’ять. Це те, що залишилося після нього.

Ранок, якого не мало бути

Це був ранок, коли вони чекали його у відпустку. Напередодні Влада разом із мамою готувала улюблені страви батька, уявляла, як він переступить поріг, усміхнеться, втомлено обійме їх обох. Вона прокинулася з думкою:

— Може, він уже вдома?

Потім пролунав дзвінок. Мама підняла слухавку — і заплакала. За кілька годин на порозі стояли військові з документами в руках. Влада не хотіла вірити. Весь день минув у сльозах, потім тижні, що розтягнулися в нескінченний біль. Вона втратила не просто тата. Вона втратила друга.

Тепер у їхньому домі все нагадує про Сергія: форма, старі футболки, улюблені речі, які Влада не дозволила віддати нікому. Вона носить його одяг, тримає його телефон біля себе — наче це щось більше, ніж просто предмети. Вони часто їздять на Алею Героїв, приносять квіти. Пам’ять жива в кожній фотографії, в кожному спогаді, в кожному слові про нього.

Що він хотів би для неї? Йти вперед, не зраджувати себе, бути вірною своїм мріям.

Що вона хоче для нього? Щоб люди пам’ятали, він — герой. Людина, яка віддала найдорожче — своє життя. І що він був добрим...

Влада опускає очі, на мить затримує подих, а тоді ледь помітно усміхається.

— Я просто хочу, щоб його не забули. Бо такі, як тато, мають жити в пам’яті. Завжди.