- 151
- 151
Військовий Сергій Тищенко: вбитий побратимом і залишений без правди
Цей матеріал присвячено темі реалізації принципів перехідного правосуддя в умовах повномасштабної війни. У фокусі — історія військовослужбовця Сергія Тищенка, який загинув не в бою, а внаслідок пострілів побратима під час несення служби. Вирок — два роки дисциплінарного батальйону за необережне поводження зі зброєю — викликав глибоке несприйняття з боку родини загиблого.
Ця історія зачіпає важливі питання: про довіру до правосуддя, рівність перед законом, здатність держави забезпечити справедливе покарання навіть у надзвичайно складних умовах війни.
Подібних історій буде більше. З деокупацією територій і появою нових свідчень ми зіштовхнемося із трагедіями, які не вписуються у чорно-білу оптику героїзму. Це будуть історії про зраду, порушення, біль і вразливість.
Лише відверта і справедлива оцінка подій — на окупованих територіях, у військових частинах, у тилу — може стати основою для суспільного примирення та спільного майбутнього.
Попри війну, окремі елементи перехідного правосуддя мають працювати вже зараз — щоб зберегти довіру до держави й армії, вшанувати гідність загиблих і підтримати єдність через справедливість.
Цей матеріал — спроба зафіксувати конкретний кейс, оцінити реакцію інституцій та наголосити: без справедливості немає довіри, без довіри немає спільного майбутнього.
«І я вирішила: я відбілю ім’я свого чоловіка. Він захищав нас — а тепер я мушу захищати його ім’я»
Старший солдат Сергій Тищенко вижив під вогнем у Вугледарі, але загинув не на полі бою. Його вбив побратим — на позиції, у тилу, у спокійну хвилину між боями. З автомата пролунали два постріли — прямо в тулуб.
Суд визнав це необережним поводженням зі зброєю. Винним — Михайла Сабецького. Покарання — два роки дисциплінарного батальйону.
Чи справедливе це рішення? Чому вдова загиблого називає його знущанням над пам’яттю?
І чому, попри гірку правду про те, що буває і в армії, ми маємо зберегти довіру — до військових, до правосуддя, до держави?
Про це — в нашій розмові з дружиною Сергія.
Хронологія подій
- 3 липня 2023 року — Сергій Тищенко, старший солдат, телефонує дружині вранці, повідомляє, що вийшов з бойового чергування і має приїхати у відпустку. Це була остання розмова.
- 4 липня 2023 року — зв’язок із Сергієм зникає. Дружина починає бити на сполох, отримує перші неофіційні повідомлення про загибель.
- 5 липня 2023 року — родина отримує офіційне повідомлення від Миргородського РТЦК, у якому зазначено, що Сергій загинув внаслідок необережного поводження зі зброєю. Формулювання створює враження, що військовослужбовець сам спричинив власну смерть. Це повідомлення викликає підозру щодо можливої спроби приховати справжні обставини загибелі з боку військової частини.
- 5 липня 2023 року (увечері) — тіло Сергія доставляють додому.
- 6 липня 2023 року — відбувається похорон. Дружину не допускають до тіла в морзі. Під час прощання вона бачить сліди насильства.
- Початок осені 2023 року — родина не погоджується з формулюванням у повідомленні, наймає адвоката і ініціює досудове розслідування, аби встановити реальні обставини загибелі.
- Осінь 2024 року — перше судове засідання. Обвинувачений, побратим Сергія — Михайло Сабецький, визнає провину.
- Жовтень–листопад 2024 року — суд встановлює: два смертельні постріли зробив саме Сабецький, що підтверджує — Сергій Тищенко не загинув через власну недбалість, а став жертвою необережних дій побратима. Вирок: 2 роки дисциплінарного батальйону за ч. 2 ст. 414 КК України.
- Станом на кінець 2024 року — родина не погоджується з вироком, однак відмовляється подавати апеляцію через втому, втрату віри у справедливе правосуддя і загрозу для здоров’я вдови загиблого.
Серце відчуло першим: як родина дізналася про загибель Сергія Тищенка
– Давайте повернемося до того моменту, коли ви вперше відчули, що щось не так. Як усе починалося?
– Серьожа мав того вечора приїхати у відпустку. Вранці вони якраз вийшли з бойового — були у Вугледарі. Він подзвонив і сказав:
«Ми вийшли».
Він завжди, коли виходив мені дзвонив або відео скидав.
Цього разу теж подзвонив: «Ми в Кураховому». Я кажу: «Зай, це ж добре». А він: «Все добре, ми скоро будемо, їдемо у відпустку».
Це був ранок, десь сьома чи восьма година. Потім я почала дзвонити близько 10:00 — ніхто не відповідав. З кожною годиною — тиша. Дзвонила побратимам — теж не брали. Цілий день. Шоста вечора, сьома, восьма — і ніякого зв’язку.
– Ви намагалися відстежувати мережу, чи хтось з побратимів виходив онлайн?
– Так. Я всю ніч дивилася — ніхто не з’являвся в мережі. Вранці 4-го я вже точно відчула: щось не так. Бо він би вже був вдома. А мені одна людина сказала, ніби вони з побратимом заморилися і лягли відпочивати… Але я знала: це не про Серьожу. Він би або подзвонив, або хоча б написав.
– То ви першою дізналися про трагедію не з офіційних джерел?
– Так, я відчула серцем. Подзвонила до одного з місцевих хлопців, до тих, кому ми допомагали. Діти з бідних родин, з села Шевченкове. Один був у 11 класі, але не навчався, бо не мав навіть телефону.
Серьожка побачив це, сказав: «Давай купимо, хай дитина вчиться».
Ми купили. Іншим — яблука, цукерки, продукти. Хлопці йому допомагали, і вони дітям: хтось дров нарубає, хтось речі відвезе, велосипеди купили.
Я тоді сказала хлопчику: «Піди подивись… бо в мене серце не на місці». Через десять хвилин — дзвінок. І його мама каже: «Віта, ти не знаєш?.. Серьожа загинув».
Офіційна версія — «необережність». Реальність — біль, підозри й закрите тіло
– Що ви подумалив той момент?
– Я почала кричати, як навіжена. Молилася, щоб це була неправда. Телефоную знайомій, яка має стосунок до військових структур. Вона каже: «На жаль, це правда». Потім з’явився і воєнком.
І от офіційне повідомлення — вже пізніше я його побачила. Написано:
«В результаті необережного поводження зі зброєю» загинув Тищенко Сергій Олександрович.
Вибачте… Що значить необережне поводження? Це виходить, він сам себе?
Я одразу сказала — не вірю. Він завжди рвався додому. Мені хоч би сто людей сказали — я б не повірила, що він сам. Він не міг. Він казав:
«Я найбільше боюся, щоб ти не залишилася одна з двома дітьми. Тобі буде дуже важко».
– Що відбувалося далі, після вручення вам повідомлення?
– Ми чекали, коли його привезуть. Привезли п’ятого увечері. Я просила у військкоматі — хочу в морг, хочу побачити. Не повідомили. Я поїхала шостого зранку, вже перед похороном. Але в морг мене не пустили. Побачила його вже лише одягненим у форму. Я хотіла його побачити як слід, обняти, попрощатися, але мене швидко вивели.
– Ви все ж встигли щось роздивитися?
– Так. Я бачила, що ліва сторона голови була побита. Хоч у досудових документах пишуть, що він не падав. То звідки тоді синці на голові? Там, де лежала стрічка, був великий синяк. На шиї — почервоніння. Донька перебирала пальці, каже:
«Мам, у нього всі пальці в крові».
Вона сиділа біля рук, я — біля голови. Вона бачила це все краще за мене.
– Хтось із очевидців говорив вам щось?
– Мама хлопчика, що там був, сказала:
«Добивайся. Говорять, що він сам, але це неправда. Він не суїцидник. Його вбили».
І я це знала. Бо він боявся лишити мене саму з дітьми. Не міг він отак просто…
Сергій Тищенко: два постріли, суперечливі висновки й мовчання
– Чи були у вас якісь офіційні медичні висновки? Що показало розслідування?
– Так, з висновків я знаю: у нього був набряк легень, набряк головного мозку, пробитий шлунок. Було два постріли — нижче грудей. Кулі пройшли навиліт, зачепили шлунок, печінку, нирки… А в документах написали:
«загинув в результаті травматичного шоку».
Але якщо він ще був живий, чому йому не вкололи знеболювального? Чому нічого не зробили? Я не можу цього зрозуміти. І я вирішила: буду добиватися справедливості до останнього.
– Це був дуже складний час для вас…
– Так, два місяці я не виходила з дому. Люди говорили, що він нібито був п’яний, що щось там сталося… Я не могла це чути. А в крові — ні краплі алкоголю. Вони тільки-но вийшли з бойового, яке там пити? Але всім, крім мене, краще знати.
І я вирішила: я відбілю ім’я свого чоловіка. Він захищав нас — а тепер я мушу захищати його ім’я.
– Якими були ваші перші кроки?
– Найперше — найняли адвоката. Через знайомих вийшли на нього в Полтаві. Три місяці тривала досудова перевірка, я хотіла ознайомитись із кожним документом. Аж через півроку справа пішла в суд.
– Коли відбувся перший суд?
– Через дев’ять місяців після смерті Серьожі. Це був дуже важкий день. Я вперше побачила вбивцю, хоча знала його і до цього — бо ми всі з Гадяча. Це був його побратим — Михайло Миколайович Сабецький. Місцевий, ми були знайомі, мали спільних друзів. Вони служили разом в роті охорони…
Перший суд, жодного співчуття і лише два роки покарання
– Перший суд — це було важке випробування?
– Неймовірно важке. Я весь суд тільки плакала. Після засідання я ще не встигла прийти до тями, як мені почали дзвонити — адвокат вбивці хотів домовитися. Їхній адвокат — через мого. Перше, що я сказала:
«Дев’ять місяців — ніхто не співчував. Сміялися з мого горя. І зараз ви хочете переговори?»
А дружина вбивці… Вона тільки масла у вогонь додала. Викидала в соцмережі фото, як їм добре, які вони щасливі… А я в той час їхала з кладовища. Я сказала твердо:
«Ніяких переговорів. Що суд вирішить — так і буде».
– Суд був у Донецькій області?
– Так. Але через війну — все проходило онлайн. Я з Гадяча, мій адвокат з Полтави. Суддя, прокурор, секретар, обвинувачений і його адвокат — усі в різних містах. Це було технічно складно і морально виснажливо.
– Яким був вирок? Як поводився обвинувачений?
– Жодного співчуття. Жодного. Він визнав вину — одразу. Сказав, що «не хотів», що «чистив зброю», «забув витягти магазин», і «зробив контрольний постріл — випадково в бік Сергія». Але факт — мій чоловік загинув. І два постріли — це не випадковість.
– Чому, на вашу думку, вирок був таким м’яким?
– Бо він визнав вину — і це їм стало «пом’якшувальною обставиною». Але де ж справедливість? Прокурор, суд… Я питала себе: невже в нашій країні нічого не зміниться? Він не з’являвся на засідання. Адвокат — теж. Без причин. І це сходило з рук.
– Скільки тривала судова справа?
– Понад рік. Завершилася лише у жовтні-листопаді. І я залишилася з відчуттям несправедливості - два роки дисциплінарного батальйону за вбивство людини. Я просила десять. Максимум. Бо це був не просто солдат. Це був мій чоловік, батько двох дітей. Як із цим жити?
Я тоді сказала: «Ви мені вирвали серце й поламали крила». Час іде, але болить і далі. У них свята — а в нас усе починається з кладовища. Новий рік — на кладовище. День народження Сергія — там. День смерті — теж там. У цьому році йому виповнилося б 40…
Сергій Тищенко: вирок без честі, біль без справедливості
– Якби вирок був іншим — десять років, як ви просили, — що б це змінило?
– Це не повернуло б мого чоловіка. Але дало б відчуття, що держава стала на мій бік. Що життя мого чоловіка вартує більше, ніж два роки дисципліни. А так — боляче подвійно. Бо він загинув — і йому не дали навіть честі гідного вироку.
– Чи відчуваєте ви, що добилися справедливості?
– Ні. Я тільки мріяла, щоб вони відчули той біль, який зробили нашій родині. Після вироку ми поїхали на кладовище. Я впала на коліна перед могилою Серьожі й просила пробачення… Що не довела справу до кінця. Що він не отримав повного визнання провини вбивці.
І знаєте, сталося щось дивне: щойно ми відійшли від могили — як прапор України, який там був, впав просто на хрест. Ми мовчали. Чоловік, який був поруч, допоміг прикріпити його знову. Але в душі залишилось одне: немає справедливості. Людину можна вбити і не понести реального покарання.
– Ви згадували, що після трагедії змінилась обстановка у частині.
– Так. Командира одразу замінили, замполіта — теж. Хлопців з роти розформували. Сабецького, того, хто вбив Серьожу, забрали в дисциплінарний батальйон. Але перед тим він ще встиг приїхати додому. Суд тільки закінчився — а він уже в обіймах своєї родини.
А мої діти? Чим вони гірші? Чому вони вже ніколи не обіймуть свого батька?
Після того ще й збір оголосили на потреби підрозділу Сабецького. Моя донька тоді написала: «Йому вже нічого не потрібно». На неї розгорнулась ціла атака. Їй почали погрожувати. Діти дружини Сабецького з попередніх шлюбів теж накинулися в соцмережах. Почали писати мені, погрожувати в особистих повідомленнях.
Я їм чітко сказала:
«Доторкніться до моєї дитини — і я вже не стримуватимуся. Батька вбили, тепер ще й дитину хочете зламати?»
«Я б ще боролася, але серце не витримує»
– Чи зустрічали когось із родини вбивці після цього?
– Так. Його дружина бачила мене в магазині. Пройшла повз. Мовчки. Як нічого не сталося.
– Якби ви тоді підійшли до неї… Що б сказали?
– А що я мала сказати? Лізти битись, лякати її дітей? Щоб назвали неадекватною, щоб дітей у мене забрали? Діти — це все, що мені залишилось. Що ще ви хочете забрати? Ви вже забрали мого коханого.
Я просто не розумію цю сім’ю. Вони вважають, що все вже забулось, але ж ні. Нещодавно знову побачила її. Вона крикнула щось. Я відповіла:
«Ви — сім’я вбивці». А вона мені:«А ти хто?».
А я — жінка, чий чоловік загинув. Не вбивця. Мій чоловік не вбивав. Його вбили. І він став героєм — не на землі, а на небі.
Він мав ще жити. У нього було майбутнє. Я молилася за нього. Він ніколи не їхав на фронт з порожніми руками. Два рюкзаки медикаментів. Джгутів — п’ять. Кровозупинні, знеболювальні, бинти, все.
В аптеці мене питали: «Ви для наркозалежного?» А я відповідала: «Ні. Для військового. Хай не знадобиться, але хай буде».
І коли Сабецького вжалив джміль і почалась алергія, ніхто нічого не мав. А в аптечці Серьожі був дімедрол. І саме Серьожина аптечка тоді його врятувала. А потім — він же натиснув на гачок і вбив мого Серьогу…
– Чи плануєте ви зараз якісь дії щодо відновлення справедливості?
Мій адвокат каже, що немає сенсу. Я б ще боролася, але останній суд… він побачив мою реакцію. Моє серце не витримує. Після засідань у мене почалися сильні напади, дуже сильно по здоров’ю вдарило. Я більше не можу. І якби ж це був хоч трохи справедливий вирок…Два роки — це смішно. Просто смішно. Вбити людину — і відбутись дисципліною?
Сергій Тищенко: мовчання свідків, конфлікти в частині і фатальний постріл
– Що говорили інші військові, побратими?
– Один сказав:
«Я не був на місці».
Інший — це чоловік сестри вбивці — що він скаже? Той, що виступав у суді, говорив зі зневагою, тикав мені, хамив. І це я, яка допомагала їм, збирала, возила волонтерку. Де повага? Чому захищають живого — а про мертвого мовчать? Бо він у могилі?
– Як ви самі пояснюєте, що там сталося насправді?
– Між ними часто були сварки. Перед самим виїздом — великий скандал. Серьожа в мене чистолюб. У них навіть у бліндажах завжди порядок, підлога помита, все прибрано. Коли жили у хаті у селі Шевченкове — він сам піч поставив, утеплив балкон, облаштував гараж. З дому повивозив інструменти, друзі допомагали — все, щоб мати все під рукою й бути готовим.
У нього була книга обліку інструментів — все записував, все висіло чисто, по лінієчці. Він не терпів безладу. А перед виїздом був скандал через машину. Ми самі скинулись, щоб купити авто для мінометного розрахунку. Серьожа її ремонтував, фарбував, облаштовував. Це мала бути машина, яка врятує їм життя.
Сабецький хотів її продати. Бо їм дали ще одну. А Серьожа казав:
«Це — наша страховка. Вийдемо з бою, одна побита — поїдемо іншою».
І він мав рацію. У Павлівці ця машина врятувала хлопців.
– Серьога часто ділився з вами тим, що переживав на фронті?
– Так. Якось під Вугледаром вони сиділи у підвалі і почався наступ. Він сказав:
«Ми бачили, як ‘колоради’ лізуть. У нас — автомати, по одній гранаті. Ми вже прощалися один з одним. Ми не здалися б, як у полон. Але думали, що все…Зверху будинок вже горів»
І тільки завдяки нашій артилерії, яка підійшла вчасно, вони вижили.
І після цього, після всього пережитого — він гине в тилу, від руки свого побратима.
Загибель Сергія Тищенка: втрата, яку держава не визнала
– Як формально зараз записано причину смерті Сергія? Це вважається бойовою втратою?
– Офіційно — «необережне поводження зі зброєю». Не бойові дії. Не загибель на фронті. Від держави ми не отримали ніяких компенсацій, лише пенсію дитині як по «втраті годувальника». Після суду я подала заяву у військкомат, але, чесно, мені вже байдуже.
– Але ж це теж питання справедливості…
– Згодна. Але я просто… Я не маю сил. Я хотіла, щоб ця людина понесла відповідальність. Щоб це стало уроком. Щоб таких випадків більше не було. Бо скажіть: як так — людина півтора року в зоні бойових дій і не знає, як розрядити автомат? Це навіть не смішно — це страшно.
– Чому, на вашу думку, він це зробив?
– Я не знаю. Можливо, неприязнь. У них були конфлікти. Не раз.
Якось ми готували гостинці хлопцям — продукти, домашнє. Їхав і той, хто вбив мого чоловіка. І от коли привезли все — він навіть не вийшов до хлопців. Був злий, можливо тому, що не отримав посилку від дружини. Він не торкнувся їжі, сидів окремо. Було видно — щось не те.
– Ви припускаєте, що це могло бути зроблено навмисно?
– Я не знаю. Але… якщо тобі щось не подобається — вдар, покричи, плюнь, побийся, стрельни в руку чи ногу… Але не вбивай. Не забирай життя. Це був твій побратим. Той, з ким ти їв, спав, пліч-о-пліч служив. І тепер — ти їдеш обіймати свою дитину, а мої — вже ніколи не обіймуть свого батька.
І найстрашніше — він приїжджав у Гадяч після похорону. Не раз. Кожного місяця. Як знущання. І йому — нічого.
– Де ви зараз працюєте?
– У ПрАТ «Гадячгаз». Раніше я сиділа, приймала показники. Але керівництво побачило, що мені важко — я плакала, була пригнічена. Перевели мене на Шевченка, 5 — тут я працюю з людьми. Потік відвідувачів, робота — і нема коли плакати.
Колеги підтримали мене. Але перший рік… Це був жах. Таблетки, психологи, психіатри — все. Я не могла взяти себе в руки. Бо коли ти просто любиш — боляче. А коли любиш всім серцем — це нестерпно.
Я завжди намагалася його захистити. Допомогти. Але не думала, що захищати доведеться вже його ім’я. Після смерті.
Вирок vs свідчення родини: що збігається, а що — ні
| Твердження дружини | Що сказано у вироку суду |
| Сергія вбито двома пострілами нижче грудей | Підтверджено: «множинні вогнепальні поранення грудної клітки та черевної порожнини» |
| Не була надана вчасна медична допомога | Не спростовано. Вказано: «поранення несумісне з життям», першу допомогу надавали побратими |
| Версія про нещасний випадок — неправдива | Суд кваліфікує дії як «необережне поводження зі зброєю», мотив або умисел не встановлено |
| Були конфлікти в підрозділі, зокрема з обвинуваченим | У вироку зазначено: «конфліктів не встановлено», але один із свідків — родич Сабецького |
| Діти страждають, є проблеми з психікою | Підтверджено експертизою: «значні психотравмуючі наслідки, зміна статусу, тривожність» |
| Покарання — несправедливе, надто м’яке | Суд призначив 2 роки дизбату, зважаючи на пом’якшувальні обставини: служба, грамоти, дитина |
| Немає поваги з боку родини обвинуваченого, були погрози | Не згадується у вироку, але підтверджено у свідченнях дружини та переписках (за її словами) |
Запитання, на які потрібно знайти відповіді
| Юридично-правова оцінка | Морально-суспільна оцінка |
| Чому причину смерті визначено як «необережне поводження зі зброєю», якщо було два постріли в тулуб, обвинувачений визнав вину? | Як має реагувати суспільство на подібні випадки в армії під час війни? |
| Чому суд кваліфікував злочин так м’яко, що вирок — лише 2 роки дисциплінарного батальйону? | Чи повинна громадськість тиснути на правоохоронні органи, аби подібні справи не замовчувались? |
| Чому військова частина спершу намагалася приховати факт вбивства, подаючи це як нещасний випадок? | Чи вважаємо ми Сергія Тищенка героєм? Як суспільству справедливо вшановувати пам’ять таких військових? |
| Чому родина не отримала державної підтримки, як у разі загибелі під час бойових дій, хоча Сергій Тищенко виконував обов’язки на службі? | Яку підтримку — моральну, матеріальну, психологічну — має надати суспільство родині загиблого? |
| Чи були розслідувані попередні конфлікти та інциденти в підрозділі? | Як формувати культуру пам’яті про загиблих у нетипових для війни обставинах? |
| Чому свідки уникали повних свідчень? Чи вплинули родинні чи дружні зв’язки на хід слідства? | Як уникнути замовчування подібних інцидентів у майбутньому? |
| Чому засуджений після вироку вільно відвідував рідне місто, а держава не забезпечила контролю чи захисту родини загиблого? | Як суспільству не допустити повторного травмування родин загиблих після судових рішень? |
| Яке покарання є справедливим у випадку загибелі військового від руки побратима у тилу? | Як говорити з дітьми та родинами загиблих, щоб не знецінити їхню втрату? Як пояснити, що така смерть не менш важлива й заслуговує на правду, повагу та справедливість? |
Редакційне післяслово
Після завершення судового процесу залишаються не лише сумніви — залишаються важливі питання. Частина з них — юридичні: про кваліфікацію злочину, відповідальність, процедури. Частина — глибоко моральні: про ставлення до загиблих, підтримку родин, реакцію суспільства.
Ми входимо в час, коли правда про війну буде складнішою. Вона не завжди буде про героїзм. Вона — про зраду, помилки, безвідповідальність. Але й про людяність, втрату, потребу бути почутими. Ми зіштовхнемося з десятками, сотнями історій, які вимагатимуть — не помсти, а розуміння. І саме справедлива, чесна, публічна оцінка того, що сталося — в армії, на окупованих територіях, у тилу — може стати основою спільного майбутнього.
Читайте також:
