Військовий Стас Близнюк: герой поза часом і простором

Герой поза часом і простором

Є учні, які не забуваються. Вони не губляться серед сотень випускників попри те, що, навчаючись, ніколи не вибивалися в лідери штучно, награно, гіперболізовано; не приваблювали до себе зайвої уваги позастатутною поведінкою. Вони просто запамʼятовуються своєю «присутністю поза часом і простором». Як це? Це коли виховання, світогляд і цінності виносять дитину за межі часу і простору, коли все її єство не вписується в простір звичайного шкільного приміщення і часу, в якому все відбувається.

Для мене Стас Близнюк завжди був інакшим, наче з іншого виміру. Повсякчас доросле мислення, виважені слова, спокійні зрілі вчинки, доречна щира посмішка і недитяча повага до всіх - своїх батьків, однолітків і вчителів.

А ще він співав. На репетиціях ми переспівували по декілька разів, навіть коли і так все було бездоганно, бо хотілося чути цей голос знову і знову. Іноді я ловила себе на думці, що пісні якісь надто короткі, щоб насолодитись його співом сповна. Не до кінця сформований чоловічий тембр - через це вокал набував незвичного звучання. Але в кожному слові - душа, напрочуд зріла, доросла і щира. «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». В моїй голові ця пісня звучить тільки голосом Стаса відколи я почула її в його виконанні. Так і звучатиме, юнацьким, ще нечоловічим, дуже теплим і щирим тембром.

Спочивай, Герою, ти знову «поза часом і простором», як тоді в школі. Принаймні таким памʼятатиму тебе я. В моїй душі для тебе завжди буде окремий затишний куточок, де я бачитиму тебе вже не учнем, а дорослим воїном у пікселі, перед яким буду у довічному боргу. Тепер у янгольському хорі голосів буде на один більше або до мужніх архангелів приєднається ще один відважний і самовідданий воїн. Ти зробиш правильний вибір і там, бо ти завжди це вмів.

Вічна тобі, Стасе, памʼять!

***

Вони йдуть в небуття,

коли світло від них вислизає,

Коли навіть удень

сонця мало, щоб бачити світ,

Вони тихо ідуть

за туманні свої небокраї,

На землі залишивши

назавжди невидимий слід.

Вони йдуть без образ,

без думок, що обтяжливо душать,

Забирають у вічність

кохання живий еліксир,

Щоб тягар не нести,

як вколихані спокоєм душі

Раптом схочуть нечутно

прокрастись до когось у сни.

Вони йдуть від людей,

для яких були сенсом і киснем,

Від людей, що їх вічно

чекатимуть на видноколі,

По собі залишають

світлини, у чорне затиснуті,

І, як вирок останній,

страшне й незбагненне «ніколи».

Вони йдуть, не спитавши,

чи готові їх тут відпустити,

Забирають надії

із дому, в якому жили,

Вони йдуть, щоб крізь темінь

зірками довічно світити,

Та стає ще темніше

без світла, яким і були.

***

Мені до прощення ніколи не дійти,

Мені до святості ніяк не дотягтися,

Нехай палають прокляті мости,

Що в сліпоті колись давно звелися.

Мені ненависті не вилити з душі,

Як зайву воду з глечика у трави,

Все глибше заповзають, як кліщі,

Під шкіру злості порослі криваві.

Мені не втриматись на вістрі доброти,

Великодушності струна вщент перетерта,

В човні терпіння репають борти -

І я боюсь гріха бажати смерті.

Чого ж просити в Бога для катів?!

Про що Його молити після всього?!

Пробачить вбитих тисячі життів?!

Та я не можу навіть і одного.