Вікторія Котюк і її «Візок казок» – чарівний світ у віршах

- Вікторіє, привіт! Рада бачити тебе в якості респондентки! Розкажи про свій життєвий шлях. 

- Я народилася у Харкові 9 травня. Можна сказати, що під залпи салютів. Тому мене й назвали Вікторією. Вважаю, що не просто так - я обов’язково маю дожити до перемоги!

- За фахом ти вчителька фізики і математики. Чи допомагає освіта у складанні віршів? 

- Не можу сказати, оскільки писати їх почала ще в школі. Коли задавали домашнє завдання з літератури, можна було обирати: писати твір на три сторінки прозою, або на одну – віршами. То мені легше було скласти вірш на сторінку, ніж працювати над великим твором.

- Нещодавно у Гадяцькій бібліотеці для дітей, презентуючи свою збірку казок, ти розповіла, що побувала в багатьох країнах Європи. Чи змінили подорожі твій світогляд? 

- Коли бачиш різноманітні об'єкти архітектури, витвори мистецтв, то звісно розширюєш свої горизонти сприйняття. Проте, найбільше мене завжди вражають панорами природи: вони вражають, відновлюють, додають наснаги. З’являються фантазії й бажання створити щось прекрасне. Подорожуючи іншими країнами, захоплююся людьми, які дбають про довкілля власної країни.

- Знаю, що ти любиш рослини. Звідки ця любов?

- В кожної людини є речі, які її відновлюють. Для мене це рослини, дерева, а головне – діти! Коли бачу, як вони сміються – настрій покращується, який би поганий не був до цього. Любов до рослин відчуваю з дитинства. У розпорядженні мала цілий ставок та рясний садок, який посадив ще мій прадід. У цих своїх володіннях я робила все, що хотіла. Це був величезний простір для моїх дитячих фантазій, де ніхто не обмежував, ніхто не контролював.

- Звідки ти черпаєш натхнення, яке потім трансформуєш у казки? 

- Коли бачу надзвичайну красу нашої природи, з’являється відчуття, ніби хочеться обійняти весь світ. Воно має вилитися у щось прекрасне: спочатку народжуються думки, вони перетворюються на задуми, а вже потім я їх розвиваю.

Хочу зробити все від мене залежне для того, щоб українські дітлахи навчилися з ранніх літ дбати про екологію та примножувати природні багатства рідної землі. Вважаю, що діти — це наше майбутнє. Тому закласти у них любов до нашої Батьківщини надзвичайно важливо!

Саме тому натхнення виливається у казки, в яких герої спонукають дбати про природу рідного краю.

- Нашій читацькій аудиторії буде цікаво дізнатися, як «народжується»  книжка? 

- Спочатку приходить натхнення. В голові відбувається великий творчий процес, коли думки набагато швидше плинуть, ніж у звичайні дні. Вони вирують, як бурхлива гірська річка після зливи. І поки одні думки лише встигаю записати, а вже з'являються інші.

Виникає ніби цілісна картина того, про що я хотіла б розповісти. Потім вона відтворюється в голові, наче мультик. Я це все спочатку ніби бачу, а потім вже можу написати у віршованому вигляді. Процес відтворення може дещо ускладнюватися, оскільки бувають випадки, коли підбір найбільш вдалих слів для рими потребує чимало часу. Іноді він затягується на кілька місяців.

Якщо натхнення з’являється, коли на те немає часу, то тексти надиктовую собі на телефон, потім зводжу все до купи, фрагмент за фрагментом, глава за главою. І не можу заспокоїтися до тих пір, поки не поставлю крапку в кінці, поки не покладу на папір всі думки, які тримаю в голові.

- Так було і зі збіркою, яку ти нещодавно презентувала? 

- Ідея створення збірки виникла близько трьох тому, але її реалізацію довелося відкласти: спочатку через війну, потім через брак коштів на самовидання.

Коли я вже остаточно поставила собі за мету будь-якими шляхами видати збірку – «підтягнулися» і можливості. Я познайомилася з людьми, які посприяли прискоренню здійснення моєї мрії.Спочатку вони ознайомилися з казками в аудіо форматі, потім забажали видати книжки, щоб читати їх власним дітлахам. Допомагали мені різними способами: і фінансами, і підказками.

Так поступово, завдяки краудфандинговій платформі, мені вдалося зібрати кошти для втілення своєї мрії – друку збірки добрих дитячих казок.

- Казки написані, кошти зібрані. Яким же був твій наступний крок? 

- Потім я почала шукати видавництво, зверталася до багатьох редакцій. Більшість із них взагалі не відповідали, тому що мають своїх постійних авторів, досить відомих і розкручених. Вони не беруть у роботу твори маловідомих авторів. Але з однієї редакції нарешті зателефонували й повідомили, що зацікавлені у видачі збірки казок і готові до співпраці та озвучили свої умови.

Розпочався, процес підготовки до друку. Я знайшла художницю, обговорила з нею ескізи до майбутньої збірки казок. Наступною була фаза розмальовки. Поки художниця створювала малюнки до книжки, паралельно ми з редакторкою пропрацьовували тексти. Ми прагнули, щоб мова була максимально літературною, а кількість помилок — мінімальною. Увесь процес зайняв чимало часу, перш ніж було створено чотири казки.

Коли всі малюнки були намальовані, усі тексти відредаговані – редакція почала верстку книжки.

- Коли я готувалась до інтерв'ю, прочитала книжку від першої до останньої сторінки. Звісно, що я закохалася в Бабусю Ягусю. Але мене також зацікавили добрі очі вовка, чудовий майстер, розчулив до сліз тато, що змушений їздити за кордон, аби забезпечити родину. Чи були реальні прототипи у твоїх персонажів? 

- Так, у деяких із моїх персонажів були справді реальні прототипи.

Коли у казці про гномиків писала про те, наскільки якісно зроблені речі, прикрашені чудовою різьбою, навіть для малечі – це приклади з власного життя. Мій дідусь був столяром, справжнім майстром своєї справи. Він створив для мене та моїх друзів казковий будиночок, шафи для ляльок, ліжечка і дуже багато всякого, що потрібно для дівчинки, щоб гратися з ляльками. Дбав також і про всілякі розваги: будував гойдалки, каруселі.

Тому мені хотілось хоча б якось увіковічити пам'ять про свого дідуся та про його творчі дари нам, дітям. Сподіваюсь, що ці історії  стануть прикладом і натхненням для когось зробити так само для своїх дітлахів або онучат.

- Який сенс ти закладаєш у власні твори? 

- Головне завдання для дорослих – прищепити любов і виховати в дітях культуру дбайливого ставлення до довкілля. Я бачу, що нашому народові цього не вистачає. Важливо з юних років привчати молодь прибирати за собою сміття. Ліси після відвідувань людей повинні залишатися чистими, щоб нам було приємно відвідати їх знову. У казці про Бабусю Ягусю саме таку задачу я ставила перед собою.

Наші діти вчаться і  вони відтворюють те, що побачили та почули.

Якщо наслідувати героїв моїх казок, то в Україні також будуть чисті ліси, луки та річки.

- Знаю, що в тебе також є власний YouTube канал. Який контент ти там публікуєш і задля чого це робиш? 

- Зараз у багатьох людей існує проблема: «Як укласти дітей спати? Що почитати їм перед сном?» Але можливість брати книжку і читати є не завжди. Тому й створила YouTube канал. Саме для того, щоб можна було увімкнути на кілька хвилин казочку, яка допоможе дітям заспокоїтися та легше заснути.

Коли дитина слухає, а не дивиться — у неї набагато краще розвиваються творчі здібності. Тому перед сном дуже важливо слухати казки, а не дивитися мультики. Батьки часто говорять, що під казки з мого YouTube каналу їх діти гарно засинають, тому просять, щоб писала ще.

- Вікторіє, що тобі наразі болить найбільше? 

- В районі колишнього Бурякпункту є місцина з неймовірними краєвидами та надзвичайними природними рельєфами. Повз проходить дорога до села Хитці, але зараз, на жаль, вона майже повністю закидана сміттям. Я мрію, щоб були прочищені струмки, які там течуть, щоб з’явилась зона відпочинку, куди буде не соромно привезти своїх друзів з інших міст чи країн, щоб послухати тишу й подивитися з оглядової гірки на красу, яка відкривається навколо.

Це локація безпосередньо у самому місті. Там можна створити заповідник міжнародного масштабу. Кошти зібрати можна зібрати з допомогою краудфандингової платформи. Тоді усі, хто забажає, зможуть посадити та підписати своє дерево, як це робиться, наприклад, у Львові. Я мрію посадити туї та ялівці, оскільки 1 гектар лісу, в якому росте ялівець, може очистити повітря для цілого мегаполіса.

Якщо вдасться започаткувати таку ідею — наше місто ставатиме з кожним роком все гарнішим і зеленішим.

- Вікторіє, вдячна за щиру розмову. Можливо ти хочеш щось додати, чого я не запитала? 

- Мені б хотілося, щоб у нашій системі освіти були виділені зелені неділі — час, який діти безпосередньо проводитимуть на природі. Аби вони самостійно змогли посадити хоча б одне дерево. Коли дітлахи робитимуть щось для природи своїми руками, то відповідно, вже не будуть забруднювати місто і будуть з повагою ставитися до природи.

Я вірю в те, що наша Гадяччина, наша Полтавщина буде з кожним роком розквітати й надихати на нові звершення, на нові ідеї, на працю, задля розквіту нашої країни.

Я мрію, щоб Україна стала однією з найкрасивіших країн на нашій планеті!