Вірність
Україна виховала чимало відданих патріотів, починаючи від часів Русі, від князя Ярослава Мудрого і до нашого часу, які прославили Батьківщину на весь світ. У десятку кращих увійшли і Ярослав Мудрий, як державний діяч, який обʼєднав Київську Русь, і поети Тарас Шевченко та Іван Франко, і хірург зі світовим іменем Микола Амосов. Та ще багато інших політичних та громадських діячів, якими пишаються люди всього світу.
Полтавщині і Гадяччині теж є ким гордитися. Хотілося б згадати видатного лікаря-хірурга, який працював на Гадяччині на початку XX століття. Це Василь Лукич Сулімовський. Він почав працювати у 1917 році і продовжив у буремні 20-і роки, коли в країні йшла війна. Влада змінювалася по декілька разів на рік: то білі, то червоні, то махновці, то загони повсталого Христового…
Але, незважаючи на ту чи іншу владу, він, як лікар, надавав усім, без винятку, медичну допомогу, бо в кожному, перш за все, вбачав людину, яка потребує допомоги. До нього звертались не тільки як до хірурга, а й як до терапевта, офтальмолога, травматолога. Він боровся за життя та здоровʼя кожного.
Про лікаря-професіонала слава котилась далеко за межі району. Особливо він побивався за людей, які гинули в тридцятих роках від голодомору, й нічим не міг їм допомогти. У 1937-38 роках, коли почались репресії на цвіт української нації - письменників, поетів, лікарів, артистів, учителів та іншу інтелігенцію, не оминула гірка чаша і лікаря Сулімовського.
Все почалося з прикрого випадку. У 16-річної доньки одного з керівників тодішнього НКВД сталось гостре запалення апендициту. Її доставили до лікарні занадто пізно, коли він вже лопнув і розвинувся перитоніт. Василь Лукич зробив операцію, але дівчина померла, бо тоді не було антибіотиків. Батько дівчини у всьому звинуватив лікаря, затаїв на нього злобу, а потім сфабрикував неправдивий донос на нього, буцімто той є членом антидержавної організації, яка готує змову для повалення тодішнього режиму. Донос хутко спрацював, і тодішня особлива трійка НКВС (орган позасудового винесення вироків в СРСР, що існував в 1937 - 1938 роках під час Великого терору - ред.) засудила лікаря до розстрілу, який згодом замінили на 10 років увʼязнення. І відправили Василя Лукича в табори відбувати не заслужене покарання... Та й там він рятував людей від смерті.
По закінченні Другої Світової війни Василь Лукич Сулімовський повертається до рідного Гадяча і знову обіймає пост лікаря-хірурга в районній лікарні. В пʼятдесяті роки його реабілітували та зняли незаконні звинувачення.
Та, як говорить народна мудрість, тільки гора з горою не сходиться, а людина з людиною може зійтись. Десь улітку 1954 року в лікарню потрапив пацієнт, якому потрібна була невідкладна хірургічна допомога. Сулімовський блискуче надав її, хоча операція тривала довгий час і потребувала неабиякого професійного вміння та наполегливості. Пацієнт довгий час знаходився на лікарняному ліжку, а коли настав час залишити лікарню, Василь Лукич, як завжди, зайшов до палати і сказав: «Ну що ж, чоловіче, ти вже майже одужав, завтра виписую тебе додому». Хворий зрадів і зі сльозами на очах мовив: «Як подякувати за те, що Ви врятували мені життя?»
Лікар присів біля нього на ліжко і, ледь усміхаючись, поклавши йому руку на плече, відповів: «Ти мені у 38-у році вже «подякував», спасибі тобі”. Після цих слів пацієнт зблід, ліг на ліжко і з головою накрився ковдрою. А після виписки він, чи то від страху, чи від докору совісті, продав у місті садибу і виїхав у невідомому напрямку…
Лікар не лише любив людей і всіляко старався прийти їм на допомогу, а й надзвичайно був залюблений у природу, тваринний світ, особливо собак. Вдома у нього був вірний пес - Гордон, яким він пишався до безтями, любив його, бо той чесно служив своєму господарю. У вільний час лікар виїздив на відпочинок у Лесин Гай із своїм шофером з Веприка Василем Симоненком. Відпочивали, милувалися природою, а поруч, як завжди, був чотирилапий друг Гордон.
І ось Сулимовський помирає. Нікого, мабуть, у Гадячі не хоронили з такими почестями. Процесія розтягнулася на сотні метрів, а позаду за нею повільно, з сумними очима йшов… улюблений пес покійного Гордон. Коли похорон закінчився, собака надовго залишався біля могили господаря. У пошуках їжі він бігав по Гадячу; люди, які жили біля цвинтаря, підгодовували його, та він знову і знову повертався на цвинтар і лягав на могилу господаря.
Коли настала зима, його часто прикидало снігом. Жаль було дивитися на самотню тварину, яка навіть після смерті господаря залишалася йому вірною. Хтось написав тоді родичам Сулімовського в тодішній Ленінград, вони приїхали і назавжди забрали з собою Гордона.
Василь Лукич Сулімовський був Лікарем з великої літери, Лікарем від Бога. Тож гріх нам усім забувати людину, яка віддала все своє життя на користь іншим. Він з честю і до кінця виконав свій обовʼязок, залишився вірним клятві Гіппократа. Сотні і тисячі людей вдячні йому за врятовані життя. Хай же світла памʼять про цю людину збережеться на довгі роки в наших серцях, а квіти ніколи не вʼянуть на його могилі.

«Рідний край. Газета Гадяцького земства»
свіжі випуски кожні два тижні.
Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію
Передплатити