Волонтерські замальовки

Чергова поїздка на схід проходить у звичному, давно відпрацьованому режимі.

Зібрати кошти, купити та доправити рації, повербанки, тепліки, приціли  (перелік залежить  від запитів наших захисників), виготовити за попередніми замовленнями маскувальні сітки, окопні свічки, порадувати домашніми смаколиками від волонтерів з усіх куточків Гадяччини,  вручити персональні посилки, обов’язково усіх обняти, передати привіти від рідних і знайомих, викликати усмішку - ще раз обійняти, подякувати і запевнити, що дома все гаразд.

Найскладніше в таких поїздках, це відсутність зв’язку. Наче і домовляєшся напередодні про зустріч, наче і береш страховочний номер побратима чи командира бійця - та в необхідний момент, як на зло … «ваш абонент знаходиться поза зоною»! І ось Сашко вчергове нервово «наярює» сотий  раз бійцям, сподіваючись прорватися крізь німоту ефіру. Десь це вдається, а десь хлопців терміново перекидають на інші позиції і зв’язок з ними хіба що телепатично, коли думки передаються  на відстані. Та ми не телепати, тому гарячково шукаємо інші варіанти. Часто бійці  просто не в змозі підняти трубку - бо сплять після важкої нічної роботи.

Тому ми знаходимо рішення, щоб таки доправити: хоч новою поштою, хоч чортом лисим, але, щоб поскоріше.

Швидка зміна розташування бійців змушує нас намотувати кола по Донеччині: Лиман-Слов’янськ -Дружківка - Курахове-Краматорськ і знову Слов’янськ. Ми панічно хвилюємося, щоб встигнути передати в першу чергу військові девайси, бо добре пам’ятаємо, як переданий вчасно нами теплік врятував життя одного з бійців.

Деякі позиції постійного розташування бійців нам вже відомі і ми їдемо прямо туди: «Скажіть, штурмовика Сашка Мірошніченка знаєте? Його декілька днів тому поранило, дуже просив привезти маскувальні сітки, хто зможе забрати з його побратимів?», - запитую я і отримую стверджувальну  відповідь. Сашко живий,  в госпіталі, хвилюється за своїх. Це той Сашко, якому ми збирали усім миром на теплік і який зараз лікується в Тернопільскому госпіталі. Тримайся козаче!

«Іван не зможе під’їхати у Дружківку, та через пару годин буде у Покровському», - звітує Сашко і ми вкотре змінюємо напрямок руху. Ще недавно до бійців на схід їздили разом з ним, і ось він вже по ту сторону.

Іван доброволець, ми  веземо йому ліки від серця, які передала дружина Олена та привіти від трьох дітей.  Передати повинні обов’язково! І от Іван власною персоною і броньованим Хаммером з усмішкою на все обличчя зустрічає нас!

У Краматорську ми знайомимося із  спецпризначенцем Сергієм, молодим, суворим чоловіком. Рвучкими фразами він дає зрозуміти, що ніяких спільних фото не буде, як і відповідей на запитання де і ким він служить. Та розпливається в посмішці, коли я згадую його земляка і вчителя Недовіса Олександра з Красної Луки. Ми трохи спілкуємося і я долаючи незручність прошу підписати його прапор для дітей з молодіжної організації Жені Швед «Петрівські бджоли». Слово «діти» для наших захисників магічне, і я іноді користуюся цим.

Під вечір напруга зростає, наші сили тануть, не витримує навіть навігатор, який хлопці з гумором кличуть Ксюша і починає водити нас манівцями. З передсердя ще один Сашко його вимикає і як в старі добрі часи зупиняється, щоб запитати перехожих, — агов, земляче, як виїхати на Курахове?

З настанням темноти на сході картина різко змінюється. Наче за чарівною паличкою усе приходить у рух. Одна за одною йдуть колони військової техніки, по всім дорогам починають наче мурахи снувати військові автівки - і ми розуміємо, йде велика підготовка до великою бою.