ВИ ЯК ХОЧЕТЕ, А Я ВЖЕ З АВТОМАТОМ

На сторінках газети ми постійно розповідаємо про наших захисників. Цього разу мова піде про гадяцького добровольця Анатолія Городовенка – командира першого відділення 62 окремого стрілецького батальйону, який загинув 9 жовтня 2022 року під Курдюмівкою

Пам´ятаю як минулої осені ми родиною були в селі, поїхали на кілька днів, аби дати можливість дітям хоча б трохи заспокоїтися і перепочити від безкінечних тривог і біганини в укриття. Нам навіть вдалося відволіктися, адже ми майже дві доби не чули сигналу тривоги через планові відключення електроенергії. І мабуть ті години можна було б назвати найспокійнішими на той час. Ранок третього дня звично розпочався із відсутності світла, а коли його подали, телефон «спіймав» інтернет і посипалися повідомлення. Телеграм розривався: «Вибух у Дніпрі», «Сумська область – повітряна тривога», «Над Полтавщиною зафіксовано проліт ракети», «Вибухи у столиці»…. Це була масована ракетна атака на Україну. Страх, злість, беззахисність, жага помсти, сльози – не можу точно навіть описати емоції. Мобільний зв’язок був перевантажений і зв’язатися з кимось було не можливо. Але в мене залунав дзвінок і якимось дивом до мене додзвонилася сусідка. «Питатиме, ми сьогодні приїдемо чи можливо їй ще день доглядати за моїми собаками», - подумала я і відповіла. Зв’язок обривався і все що я почула: «Я погодувала…. каші вистач… робиться.. Толік загинув… такий молодий..». Хвилина переосмислення, розуміння, що у нас лише один сусід Толік і він знаходиться на війні. В той момент хотілося думати, що мені почулося, що я щось не правильно зрозуміла. Але додзвонитися бодай до когось, хто б зміг пояснити це я не змогла. Коли ми приїхали в Гадяч, набрати до рідних Анатолія забракло сміливості, а сусідки не було вдома. Наступного дня випадково побачили сина Анатолія і цивільну дружину у чорній хустці. Все стало зрозуміло і надія, що я неправильно почула розмову остаточно розвіялася… Не можу сказати, що ми близько спілкувалися з Анатолієм, лише по-сусідськи перекидалися парою слів та обмінювалися врожаєм черешень і винограду. Але холонуло в душі від усвідомлення, що людини, яку ти бачила чи не щодня вже немає, що він пішов захищати не лише свою родину, а й мою, сусідської бабусі чи навіть невідомих йому людей і загинув, виконуючи це завдання.

Влаштувавшись на роботу у редакцію газети «Рідний Край», я зрозуміла, що маю честь і можливість розповісти читачам про цю людину. Про хорошого друга, люблячого чоловіка і сина, терплячого батька. Про українського героя, який віддав життя за кожного із нас – про Анатолія Городовенка.

Перед підготовкою цього матеріалу я поспілкувалася з близькими нашого Героя: сестрою Людмилою Гуцалюк, сином Анатолієм Городовенком, цивільною дружиною Оксаною Малишевою, колегою і другом Олегом Шморгуном, а також побратимом Анатолієм Білашем. І ось що вони мені розповіли:

— Пані Людмило, охарактери¬зуйте свого брата.

" Народився Толя 8 червня 1973 року. Ще з дитячих років у нього помітна була така риса – боро¬тися за справедливість. У школі навчався добре, але поведінка була не найкращою. І всі конфлікти ви¬никали саме тому, що він захищав слабших, відстоював чесність і рів¬ність. Думаю, тому пішов у до¬бровольці – бо ворог був занадто близько, а Толік свого часу про¬ходив службу у Десні і знав що таке військова честь та обов’язок перед державою. Одного разу він поді¬лився розчаруванням стосовно за¬безпечення української армії усім необхідним, але в цілому військова справа йому подобалася і мені здається, що він відчував себе на своєму місці. "

— Анатолію, розкажи якою людиною був твій батько? Яким би ти хотів, аби його знали і пам´ятали люди?

" Мій батько був дуже доброю і чуйною людиною. Він завжди був готовий допомогти друзям та знайомим і ніколи нікому не від¬мовляв, не підводив. А ще дуже любив мене і мою сестру. Завжди чув про нього позитивні відгуки від підлеглих на роботі, бо він не терпів несправедливості, був від¬повідальним у роботі. "

— Чи хотів би ти бути схожим на нього?

" Звісно, я рівнявся на нього ба¬гато в чому і хотів бути схожим. Хотілося, як і батько, працювати у нафто- і газовидобувній промисло¬вості, але мені, на жаль, не вдалося пов´язати життя з цією діяльністю. Все не склалося із самого початку. У той день, коли я вийшов працю¬вати – тата відправили під Бахмут, іще не закінчився мій перший ро¬бочий тиждень як мені повідомили про його смерть. Я пропрацював пів року на різних майданчиках і зрештою пішов. "

— Як ти відреагував на нього рішення піти в оборону країни?

" Майже всі мої знайомі не очі¬кували, що настане повномасш¬табне вторгнення. Багато хто го¬тувався, але до останнього вірили, що цього не трапиться. Ми з татом не обговорювали цю тему і мож¬ливо тому він не говорив, що зби¬рається у військкомат. Спочатку сказав, що поїде до знайомого, який там працює, потім цікавився чи нема в мене наплічників для речей. А вже коли я побачив його у формі, то він зізнався, що запи¬сався у добровольці. «Я не можу просто стояти осторонь. Якщо не я піду, то заберуть тебе» - таким було його пояснення. Це був його свідомий крок, бо він ще у 2014 збирався йти добровольцем у зону АТО. Тому я прийняв таке його рішення. "

— Пане Олеже, як довго ви товаришували з Анатолієм?

" Познайомились ми на роботі на Тимофіївському промислі понад 10 років тому. Потоваришували одразу, їздили на роботу і повер¬талися практично 10 років разом кожен день. Щоранку пили каву і розмовляли про щось. Це була дуже щира і відкрита людина, врівноважена і справедлива, з по¬чуттям гумору. Я якось ніколи не помічав його сумним, він завжди перебував у хорошому настрої, у тонусі фізичному і емоційному. "

— А що ви можете сказати про нього у сфері професійної діяльності?

" Анатолій працював на різних посадах, а останні роки був май¬стром з видобування нафти і газу. І це був справжній спеціаліст в цій галузі. Йому легко давались всі ремонти робочих установок, він добре розумів будову, склад і принцип роботи всього облад¬нання. У системі механічних про¬цесів був досить грамотним, легко і швидко розбирався практично з будь-якою поломкою, навіть якщо це сталося на іншому майданчику. Анатолію можна було довірити якісь складні робочі питання і бути впевненим, що він впора¬ється, не підведе. Та і не лише в роботі, а й у житті. І це без пере¬більшення. А ще він вмів мотиву¬вати людей, тому до нього часто зверталися друзі і знайомі за по¬радами. З ним взагалі цікаво про¬водити час, він комунікабельний і веселий…був… Знаєте, Толік любив автомобілі і добре розбирався в них, мав золоті руки. Коли хтось планував покупку автомобіля чи потрібна допомога з ремонтом – одразу йшли до нього. І він не відмовляв, принаймні я не знаю таких випадків. Тому гараж у нього практично не зачинявся, а йому це було в задоволення. "

— Чи можете Ви згадати мо¬мент, коли зрозуміли що це справжній друг?

" Весь час знайомства з ним це ряд таких моментів. Навіть важко згадати якийсь окремий, бо їх безліч. Я вже говорив, що Толік був дуже надійним і ніколи не від¬мовляв. Він і взимку серед ночі приїжджав, коли в мене в дорозі зламалась машина, і мотався з хлопцями у Харків чи Дніпро ку¬пувати машини, і з ремонтами до¬пізна морочився, і як попросять студента чи дитину кудись звозить не відмовляв. І щодня заїжджав у село до батьків, допомагав їм за¬вжди. Ця людина – це суцільний пазл із доброти, підтримки, від¬повідальності і безкорисності. "

— Як Ви гадаєте, це через не¬любов до несправедли¬вості Анатолій пішов до військомату?

" Однозначно. Він не зміг тер¬піти коли хтось попхався на нашу землю і вирішив не чекати, а діяти. От характер у нього такий був. Ще він мав добре почуття гу¬мору, не терпів «хитрого» став¬лення, любив відкритість. Сам був світлою і щирою людиною і тяг¬нувся до таких самих. Я вважаю, що на таких людях світ тримається. У мене є одне побажання і я обов’язково хочу спробувати реа¬лізувати його з дозволу рідних по-леглого. Я б дуже хотів, аби про¬вулок, де проживав Анатолій, було перейменовано на його честь. Вважаю, це буде правильно і так люди знатимуть і пам’ятатимуть своїх героїв. "

— Пане Анатолію, я знаю, що із побратимів саме Ви най¬більше часу спілкувалися з Анатолієм Городовенком і стали з ним хорошими дру¬зями. Розкажіть історію вашої дружби.

" Познайомилися ми в роті охо¬рони, що сформувалася у війсь¬ккоматі в перші дні вторгнення. Кожного дня бачилися на блок- постах, спілкувалися, а потім нас відправили у Полтаву, де форму¬вався 62 батальйон, ми потрапили в одну роту. І вже там ми потова¬ришували ближче. Я був головним сержантом взводу, а він коман-диром першого відділення у мене в підпорядкуванні. З того часу ми разом ішли по службі і добре здру¬жилися. Разом були на кордоні з Білоруссю, а потім нас перекинули на Бахмут. Так пліч-о-пліч ми слу¬жили аж до його загибелі. "

— Ви досить мало часу були знайомі. Яким він закарбу¬ється у Вашій пам´яті?

" Взагалі, Толік був хорошою лю¬диною, дуже. І хоч командиром він послужив не довго, але всі хлопці його поважали, адже він завжди серйозно і відповідально ставився до поставлених задач, по-батьківськи давав життєві по¬ради молодим хлопцям і цінував кожного військового. Здається, він завжди говорив саме те, що хлопці хотіли почути і тому часто питали поради не по службі. Він був не просто вій¬ськовим побратимом, а справжнім другом і порадником. "

— А про що ви розмовляли поза службою? Що він го¬ворив Вам про майбутнє?

" Він незламно вірив у пере¬могу. Лише таким був його на¬стрій, навіть коли було дуже тяжко. А ще памятаю, коли ми були на Чергнігівщині – там не¬ймовірні природні пейзажі: річка, нескінченний ліс, озера. Тоді було не до відпочинку, але Толік часто мріяв як після перемоги ми по¬вернемося туди з дружинами і ді¬тьми. Візьмемо палатки, погу¬ляємо лісом, назбираємо грибів чи підемо на риболовлю. Він дуже цього хотів. "

— Можете розповісти про день загибелі свого товариша?

" Особисто для мене це дуже важка втрата. В той день нас постійно на¬кривали вогнем з різної зброї. Ми чули прильоти все ближче до своїх окопів, а вони (окопи) були кілька метрів один від одного. Ми розу¬міли небезпеку від безперервного обстрілу, але залишалися на своїх позиціях. І в якийсь момент во¬рожий снаряд прилетів прямо в окоп Толіку, а мене відкинуло ви¬буховою хвилею. Мене хлопці від¬тягнули і передали на точку еваку¬ації. Я тоді не зрозумів, що він за¬гинув і кликав «Город!», а побра¬тими відповіли «Город – 200». Все відбулося швидко, або то може мені так здалося. "

— Пані Оксано, яким був день 24 лютого для вашої сім´ї?

" Перед вторгненням ми що¬вечора дивилися новини, слу¬хали про накопичення техніки. Але Толя до останнього не вірив, що росіяни наважаться розпо¬чати війну у ХХІ столітті. Він по¬стійно, як мантру мені повторював: «Ні, цього не трапиться, все буде добре». А 24-го я прокинулася ра¬ніше, побачила новини і розбудила його. В той день ми ще разом по¬їхали на роботу, йому телефону¬вали знайомі, які розповідали про наближення ворожих танків до на¬шого міста. І ввечері Толя зі своїм другом вже почали готувати кок¬тейлі Молотова. А наступного дня пішли у військкомат. Хлопці роз¬повідали, що доки стояли обго¬ворювали події, Толя перший зайшов, а через трохи повер¬нувся і каже: «Ви як хочете, а я вже з автоматом». Це був його самостійний рішучий крок. "

— Чи намагалися ви його відмовити?

" Коли він через вайбер надіслав мені фото повістки, я здивувалася, адже він був заброньований від місця роботи і його не могли при¬звати. Він зізнався, що йде добро¬вольцем. Я почала йому говорити щось про сім´ю, про ту бронь, але хто його добре знав, ті зрозуміють, що він не міг вчинити інакше. Це не та людина, яка буде сидіти і спосте¬рігати таку несправедливість. Тоді він казав: «А якщо до мене у двір прийдуть? Я маю захищати свою територію, сім´ю, своїх дітей, свою землю. Якщо на захист почнуть брати таких молодих, як мій син, то краще вже я піду - я хоч трохи пожив». А про якийсь заробіток на цьому тоді і мови не було. Та Толя ніколи за грошима не гнався. Знав, що завжди може заробити скільки йому треба. В нього були зо¬лоті руки. Вмів зробити все, за що брався. Та найбільше любив вози¬тися з машинами. "

— Чи ділився він своїми дум¬ками і переживаннями під час служби?

" У нього завжди все було добре. Так він мені постійно повторював, але ж я розуміла, що йому важко. І морально важко, і фізично. Та він цього не показував, а навпаки всіх підтримував і був завжди на пози-тиві. Говорив, що скоро все закін¬читься і все буде добре. І я думаю, що він дійсно щиро в це вірив. "

— Бути військовим – бути стриманим, серйозним і зо¬середженим. А яким він був, коли знімав форму і одягав домашні речі? Це був той самий Анатолій, що і до по-вномасштабного вторгнення?

" Спочатку він був на службі тут, у Гадячі на блокпостах. Заступав позмінно, тому вдома теж бував. Це вже згодом я якось зрозуміла, що ми, практично не домовляю¬чись між собою, але перейшли на українські пісні, видалили з теле¬фонів все російське. Як і більшості українців, нам стало огидним все, що стосується країни-агресора. Це мабуть єдине, що кардинально змінилося в ньому. А в усьому ін¬шому той самий – мій Толя. Як і до повномасштабного вторгнення він постійно мені повторював, що любить мене. Ніколи не називав по імені, а лише «сонечко», «ки-цюня» або «мишка». Він так хотів передати мені всю любов і ніж¬ність, ніби щось відчував. Бувало, мию посуд, а він обійме ніжно, по¬цілує в спину 700 разів і говорить: «Я такий щасливий з тобою!». Ми справді були неймовірно щас¬ливі разом. Він настільки запевнив мене, що все буде добре, що я ні¬коли навіть подумати не могла, що так трапиться, як сталося. Я була впевнена, що він обов’язково по¬вернеться. Можливо без рук чи ніг, але живий і це було найваж¬ливіше. Змусити його відмовитися від служби я не могла, я прийняла його свідоме рішення і мені зали-шалося лише підтримувати його і чекати додому. "

— Хто вас підтримує сьогодні? Як вам вдається переживати усе це?

" Коли мені побратими Толі по¬відомили про його загибель, я ду¬мала що це неправда. Буває ж таке, що під час бою чи штурму хлопці потрапляють в полон чи пора¬нені десь залишаються і їх не од¬разу знаходять. Та і з військкомату ніхто нічого мені не повідомляв. Я не вірила і всюди шукала підтвер¬дження своїм думкам. От не теле¬фонують із військкомату – зна¬чить все нормально, у Толі нема зв’язку – значить на завданні. Але 10 жовтня моя донька перша поба¬чила біля двору військових і ска¬зала: «Значить, це правда». Колись у мене була думка знайти чи можливо створити якусь групу з тими, хто опинився у такій си¬туації, щоб підтримувати один од¬ного, бо самій дуже важко. Ходиш тими самими вулицями, що і з ко¬ханим ходили, відвідуєш ті ж кафе, магазини, алеї і всюди накривають спогади. Але ніхто не зрозуміє мого болю, бо не знає що я відчуваю, що думаю. У кожного свій шлях. Мій шлях щотижня заводить мене до Толі на кладовище. Я говорю з ним, ношу квіти, бо він дуже їх любив. У нас на веранді стояла ваза з кві¬тами і Толя постійно їх оновлював – трохи зів´яне букет, то він піде і новий виріже, аби лише квіти за¬вжди стояли свіжі і яскраві. Отаке і життя з ним було: кольорове, наси¬чене, свіже, наповнене безмежною ніжністю, турботою, повагою і любов´ю. Зараз найбільша моя підтримка це донька Софія, мої близькі, а ще наші спільні з Толею друзі і його побратими. Життя триває і тепер я маю жити за двох так, як цього хотів би мій коханий. Мине ще трохи часу, ми обов’язково виженемо ворога із нашої землі. На жаль, ще багато синів і доньок України віддадуть життя за незалежність Батьківщини, ще багато мирних українців по¬страждають від ворога. Але ніколи в житті ми не маємо права забувати про ту ціну, яку платимо за мир і свою свободу. Маємо пам’ятати і шанувати імена кожного, хто поліг у цій кривавій битві. І не важливо, прослужив герой рік, місяць чи лише день до того, як загинув, він зробив цей крок – став на захист кожного із нас. Нині мої діти згадують дядю Толю, що пригощав їх черешнями, але точно знатимуть і пам’ятатимуть його ім´я як Анатолій Городовенко – герой, який ціною власного життя виборював їм мирне небо над го¬ловою, аби вони спокійно сма¬кували плоди яблуні, що на межі наших городів. "

Слава Україні! Вічна і світла пам’ять усім полеглим героям.