- 158
- 158
Видавництво «Гадяч»: друкарня ніби музей революцій і змін
Приміщення видавництва «Гадяч» одне із небагатьох, яке збереглося від архітектури початку XX століття у місті. Знадвору начебто невелике і непримітне, всередині на його відвідувача чекає справжній лабіринт із кімнат, кімнаток і добудов. Колись саме тут починалася нова ера – Гадяч став один із кількох міст Наддніпрянської України, які видавали свою газету.
Як зароджувалася видавнича справа у Гадячі
1905 рік. Російською імперією прокотилася Лютнева революція. Вона стала наслідком цілого комплексу соціально-економічних, політичних та національних проблем. Зрештою, аж майже під закінчення року цар Микола Другий видав маніфесту, який проголошував громадянські свободи, включно зі свободою слова та друку. Це призвело до скасування Емського указу 1876 року, який суворо забороняв друкування книг та преси українською мовою в Російській імперії. Як наслідок, з'явилася легальна можливість видавати українськомовні газети. Першою такою газетою в Наддніпрянській Україні став «Хлібороб», що почав виходити у Лубнах на Полтавщині наприкінці 1905 року. А у січні 1906 року з'явилася повітова газета – «Газета Гадяцького земства», яка була видрукувана у Гадяцькій друкарні.
Від цієї дати веде свій лік і нинішнє видавництво «Гадяч», яке стало наступником друкарні у 2001 році. Тоді підприємство внесли до Державного реєстру видавців, виготівників та розповсюджувачів видавничої продукції. За майже 120 років змінювалася лише назва вулиці, де розташоване його приміщення – нині це вулиця Драгоманова, будинок 6.
Хоча нинішня директорка видавництва «Гадяч» Наталія Рубан застерігає: немає перевірених фактів, що саме тут знаходилася та сама друкарня, де побачило світ перше число «Газети Гадяцького земства».
– Є припущення, що перша друкарня була у районі вулиці Шевченка, за колишнім магазином «Гадячанка», але без документів, які підтверджують, що вона дійсно там була, ми не можемо говорити про це місце ствердно. І також немає відомостей, як використовували це приміщення до того, як воно стало друкарнею. Старші працівники переказували, ніби тут колись жив батюшка. Але це теж під сумнівом, – говорить Наталія Рубан.
Крім того, у Гадячі на початку XX століття існували два літографічні цехи – М.Климовицького та М.Казакова. Після жовтневого перевороту ці цехи націоналізували та об’єднали на базі Гадяцької друкарні.
Легенди і таємниці видавництва «Гадяч»
З Наталією Рубан ідемо на екскурсію видавництвом.
Перед входом з адміністративної частини до виробничої пані Наталія попереджає: «Зараз переходимо у стару друкарню». На наше німе подивування додає:
– За своє існування друкарня дуже багато разів добудовувалася. Востаннє – десь у 80-х роках минулого століття. Тоді побудували й адмінприміщення, там був кабінет директора, бухгалтера. А на місці цього приміщення колись стояв сад. Є легенда, що десь під ним був погріб.
Від саду й адмінприміщення ми повертаємося до вузького і високого (стіни не менше чотирьох метрів у висоту) коридору, який асоціюється із якимось переходом між світами, й опиняємося у першій кімнаті. Ось як про неї згадує у своїх спогадах Катерина Ходикіна, колишня працівниця Гадяцької друкарні:
«Це була напівтемна, побілена вапном кімната. Там на бетонованих фундаментах стояли дві друкарські машини: одна велика для газети й поруч менша, для бланків. Прямо двері вели до цеху ручного набору. Тут набирали всю продукцію друкарні. Мені це приміщення здавалося дуже просторим і світлим. Під вікнами стояли дерев'яні каси зі шрифтами, біля них поралися складачі, переважно жінки, по літері набираючи потрібні тексти. Посеред цеху на металевих столах лежали різного розміру відбивальні пластини, шрифти для заголовків, бухти тонкої мотузки, якою набрані форми обмотувались по зовнішнім краям.
Під стіною зліва розміщалось якесь механічне обладнання. Праворуч знаходився різальний цех, тут різали та сортували папір, а також пакували готову продукцію. Я дуже боялася великого різального верстата. Він працював із таким гуркотом! А його товсте, навкіс заточене лезо викликало у мене справжній дитячий страх. Поруч розміщувалася бухгалтерія, далі кабінет директора. Біля друкарського цеху була кімната, де виплавляли цинкові пластини, з яких потім робили кліше для малюнків і фотокарток. Вона називалася цинкографія».
Нині друкарня – це близько десятка різних кімнат і кімнаток, між якими легко, якщо ти не працівник чи працівниця видавництва, заплутатися і загубитися.
Що, можливо, залишилося аутентичного від тих часів, коли у друкарні працювала Катерина Ходикіна, а то й раніше – стельові розетки – елемент декору для прикрашання місця кріплення люстри. Такі ще можна побачити у Гадячі у будинках старої забудови.
До речі, із добудовами друкарні також пов'язана легенда.
– Коли робили ремонт в одній із кімнат під порогом тодішні працівники залишили лист-послання майбутнім колегам. Але щоб дізнатися, який це поріг, треба все зривати, щоб знайти того листа. Звісно, нині цього ніхто робити не буде, але дуже цікаво, що ж нам там писали, – говорить директорка видавництва.
Гадяцька друкарня та Олена Пчілка
Відомостей, як працювала друкарня у Гадячі на початку XX століття немає, як немає і відомостей про перших її керівників. Але є звісно одне ім’я, яке пов’язане із діяльністю друкарні у десятих роках XX століття.
У 1917 році редакторкою «Газети Гадяцького земства» стає Олена Пчілка і вона менш ніж за рік зробила газету передовою. Тільки уявіть собі: у гадяцькій друкарні виходить видання українською мовою, а пізніше друкарі викладають тексти універсалів УНР! Зірковий час як для газети, так і для друкарні!
Ба більше, Олена Пчілка могла навіть контролювати процес друку. Звісно, це авторське припущення, але зважаючи на невсипущий характер громадської діячки, мало віриться, що вона не могла не заглянути до друкарні, аби пересвідчитися, що друкарі все роблять правильно. Адже приміщення редакції та друкарні тоді, як і зараз, знаходилися поряд, на відстані витягнутої руки.
Але й до свого редакторства Олена Пчілка тісно співпрацювала із гадяцькою друкарнею. Так, у 1914 році виходив часопис «Молода Україна», у 1915-1916 роках у Гадячі друкували часопис «Рідний край», який редагувала громадська діячка. Причому «Рідний край» друкували «ярижкою», тобто російським правописом, щоб обійти заборони. За іронією долі, нині російська мова друкування у видавництві заборонена. І це позиція не лише держави, якій видавництво звітує про книги, які видрукували на підприємстві.
– До нас приходила жінка, просила надрукувати книгу російською вже під час повномасштабного вторгнення. Сказали їй перекладати. Ми б за таке не взялися, – говорить Наталія Рубан.
Як працівники і працівниці рятували шрифти від нацистів
Скрутні часи настають і для газети, і для друкарні, коли Україна (УНР) програла більшовикам. «Газета Гадяцького земства» припинила своє існування у 1919 році. Чи друкували у друкарні наступну періодику, звісно, більшовицьку, – «Известия ради робітничих, солдатських і селянських депутатів», «Зоря», «Вісті» – відомостей немає. Перша газета, про яку можна ствердно сказати, що її друкували у Гадячі – це «Будівник соціалізму», який пізніше перейменували на «Будівник комунізму».
Нині не відомо, як працювала редакція у міжвоєнний період (1919-1939 роки). Але цінні відомості є у спогадах Катерини Ходикіної про роботу друкарні у 30-х роках:
«Друкувати газету («Будівник соціалізму» – авт.) тоді доводилося у холодних приміщеннях, при гасових лампах. Умови праці були надто важкі й цілий рік друкарі працювали в нелюдських умовах. Влітку тут стояла задуха, восени і навесні гуляли протяги, бо приміщення провітрювали через відчинені кватирки, а взимку його намагалися отопити грубками, але його не вистачало на велике приміщення. Водопроводу у друкарні не було і воду доводилося набирати із колонки. Замість кранів і раковин висіли рукомийники й взимку у них замерзала вода.
Набір був ручний, друкарська машина теж ручна – її по черзі крутили працівники друкарні. На початку сорокових років в друкарню прийшла електрифікація – це значно полегшило умови праці».
Але ще до 2001 року (!) друкарня використовувала ручний і машинний набір, а працівникам доводилося користуватися гранками, які могли важити майже 20 кілограмів.
За всю свою майже 120-річну історію Гадяцька друкарня не працювала лише раз, але цей «простій» розтягнувся на два роки.
Це сталося у 1941 році, коли почалася радянсько-німецька війна й друкарню за наказом Полтавського обласного управління поліграфії тимчасово закрили. Спершу друкарня так-сяк працювала, видавала звернення, листівки для окупованих районів Радянського союзу, бланки. Остаточно друкарня припинила роботу у вересні 1941 року, коли нацисти захопили Київ.
Як згадує Катерина Ходикіна, аби нацисти не змогли користуватися друкарнею, директор наказав зібрати усі шрифти та гранки, змішати їх і закопати під грушею у садку. Це зробили для того, щоб коли нацисти й знайшли цей сховок, вони втратили час на розсортування – під грушею закопали майже тонну перемішаних літер і гранок.
Але нацисти відкрили свою друкарню, яка, за спогадами Катерини Ходикіної, знаходилася біля старого міського кладовища (в районі сучасної вулиці Дружби). Вони запросили Катерину працювати туди, запитували де поділися набірні каси – із ними у нацистів були проблеми, оскільки їх не вистачало. Дівчина збрехала, що їх вивезли до Полтави. Все ж нацистам вдалося налагодити випуск газети, яка називалася «Гадяцька газета», але вона припинила своє існування після деокупації міста.
Гадяцька друкарня відновила роботу на четвертий день після звільнення. А щоб розсортувати усі змішані шрифти, знадобилося два місяці. Перша післяокупаційна газета «Будівник соціалізму» вийшла 1 жовтня форматом 1/4 друкованого аркуша й мала тираж усього 650 примірників.
Видавництво «Гадяч»: від гранок до офсетного друку
За документами, Наталія Рубан вже десята директорка гадяцької друкарні-видавництва «Гадяч». І що примітно, четверта жінка на цій посаді.
Відомості про першого директора датуються 1946 роком – тоді районна друкарня почала підпорядковуватися Полтавському облуправлінню поліграфії та видавництв і тоді й призначили на посаду директора Павла Пашка.
У різні роки директорами працювали Костянтин Гринякін, Анатолій Зінченко, Марія Гржебовська, Емма Коломієць, Сергій Пономаренко, Микола Богословський, Іван Близнюк, Галина Гребенник.
Наталія Рубан розповідає, що саме за час керівництва Богословського друкарня переоснащується, з'являються лінотипи, ротація, цинкографічне обладнання. Деяким із них працівники і працівниці користуються і донині.
– Можна сказати, що наша друкарня унікальна, бо вже немає по інших видавництвах такого обладнання, як у нас. Наше видавництво ніби музей, – говорить Наталія Рубан.
В усі часи у гадяцькій друкарні працювали майже два десятки людей. Нині у видавництві залишилося лише п'ятеро – разом із директоркою.
Робота у друкарні колись була шкідливою, адже доводилося мати справу з хімічними препаратами та кислотами, а ще зі свинцем – із нього робили букви. Працівники і працівниці за шкідливість умов праці отримували молоко та могли раніше виходити на заслужений відпочинок і мати пільгову пенсію.
Нині, як зазначає Наталія Рубан, шкідливе виробництво на підприємстві ліквідували повністю. Зокрема й тому, що застарілі технології замінили комп'ютерними. А набірні каси та шрифти, якими по букві викладали цілі сторінки перейшла на офсетний друк.
Зараз видавництво «Гадяч» одне із небагатьох комунальних підприємств (після адмінреформи 2020 року видавництво стало підпорядковуватися Гадяцькій міській раді), яке освоїло сучасні технології кольороподілу, що дає змогу виготовляти повноколірну книжкову продукцію високої якості.
– Ми за власні кошти придбали офсетну машину «Ромайор-314», фотовивідний пристрій «Асcuset-1000», ламінатор, комп'ютери, офсетну машину «Домінант - 712» та біндер. Біндер – це спеціальний агрегат для прошивки книг. У нас є клієнти, які спеціально їдуть із Сум, аби книги саме прошити, тому що прошита книга завжди краща за проклеєну – вона не «розсипається».
У видавництві друкують і іншу повноколірну продукцію – буклети, календарі, етикетки, листівки, грамоти. Освоїли друк на різних видах паперу – від крейдяного до самоклейкого, друк на картоні, фігурна висічка, друк з нумерацією, тиснення золотом, дизайн. Тут виготовляють тортові коробки, коробки під піцу, новорічні упаковки.
Історично важливі: книги та періодика, які вийшли друком у видавництві «Гадяч»
Найперше, із чим асоціюється друкарня-видавництво – це друк газет і книг. Заклад має нині постійних замовників не лише із Гадяча, а й із сусідніх населених пунктів.
У стінах гадяцької друкарні виходила вся періодика Гадяча. Спочатку монополістом на ринку газет була районка «Будівник комунізму», який після розпаду союзу перейменували на «Гадяцький вісник». Але зрештою конкурентні часи породили й інші газети, які вперше побачили світ саме у стінах редакції – «Базар медіа» та «Новий час». Нині саме видавництво друкує літературний альманах «Мистецьке гроно».
Другий дуже важливий аспект роботи видавництва – це книгодрукування.
Саме видавництво «Гадяч» випустило у світ книгу краєзнавця Івана Чайки «Дзвони над Лютенькою» – про становлення більшовицької влади в Україні через долю одного села та спротив цій ненависній силі. Цією працею Іван Чайка, та і видавництво, на початок двохтисячних років зробили величезний вклад у відродження української локальної історії.
Також у видавництві «Гадяч» була видрукована енциклопедія «Незбагненна Лохвиця. Сенча, Заводське, Чорнухи» українського публіциста родом із Лохвиці Олександра Панченка. У 2024 році енциклопедію номінували на Шевченківську премію, але у книги були достойні конкуренти – того року лауреатами у жанрі публіцистики стали Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та Василиса Степаненко за серію репортажів про облогу Маріуполя у 2022 році.
Ще один краєзнавчий скарб, який вийшов у видавництві «Гадяч» – «Полтавська діаспора» того ж таки Олександра Панченка. Це величезна енциклопедія про вихідців із Полтавщини, які боролися за те, щоб Україна була. Хто шукає цю книгу, той знає, що її у відкритому доступі немає і може читати лише уривки в інших краєзнавців, які посилаються на це видання.
Ми вже згадували, що «Газета гадяцького земства», яку редагувала Олена Пчілка перестала виходити у 1919-му.
Але через понад сто років, у листопаді 2022 року, під час повномасштабного вторгнення, «Газета Гадяцького земства» знову побачила світ як відновлений «Рідний край. Газета Гадяцького земства». Колектив газети працює у тому ж приміщенні, де працювала Олена Пчілка, порушує проблеми, які порушувала Олена Пчілка і навіть пише про того ж ворога – росіян. І примітно те, що перші номери відновленої газети видрукувала саме гадяцька друкарня-видавництво «Гадяч». А працівники і працівниці друкарні і редакції, так само як їхні колеги сто двадцять років тому, можуть заходити одне до одного, щоб перекинутися кількома словами, а то й обговорити більш глобальні справи.
Історія зробила коло і повернулася на першооснови. Змінилися лише люди та назви.
Читайте також:
