Публікується в Гадячі з 1906 року
«Бажання ясне — мислити, творити, живиться силою думок цілючих і правду й боротьбу благословити!»
Олена Пчілка
0
( 1000 )
Субота, 20 Липня 2024 року
«Я добре пам’ятаю друкарню ще з передвоєнних років» (продовження)
«Я добре пам’ятаю друкарню ще з передвоєнних років» (продовження)

«Я добре пам'ятаю друкарню ще з передвоєнних років» (продовження)

У травні ми вшановували працівників видавництв, поліграфії і книгорозповсюдження. Друкарська справа на Гадяччині зародилася в XIX ст. минулого тисячоліття. Перша газета Гадяцького земства була надрукована у Гадячі в 1906 році. Відтоді й ведеться літочислення гадяцького видавництва, а паралельно з ним і історія газети, адже вони тісно пов'язані і відображають розвиток одне одного ось уже понад 100 років. Сьогодні, пропонуємо вам другу частину спогадів Катерини Ходикіної (дівоче прізвище Грицина), робітниці набірного цеху гадяцької друкарні з 1940 року. Стиль написання та авторську мову збережено.

Коли почалася Вітчизняна війна, друкарню наказом Полтавського обласного управління поліграфії тимчасово закрили. Замовлень майже не надходило, але ми кожного дня збирались на подвір'ї і обговорювали останні новини з фронтів. Ворог просувався вперед дуже швидко, кожного дня захоплюючи те чи інше місто. Час від часу декого з нас викликали на роботу і ми виконували термінові завдання. Здебільшого це були державні звернення, листівки для жителів вже окупованих районів Радянського Союзу, різні бланки.

Остаточно друкарня припинила роботу, коли німці захопили Київ. Ми знали, що через тиждень-другий фашисти підійдуть до Гадяча. Кожного дня через місто відступали колони Червоної армії. Вони проходили центральною вулицею, деякі частини йшли повз друкарню, і ми з сумом вдивлялись в похмурі, майже чорні обличчя бійців. Серед них було багато поранених. Розповідають, що часто прямо на узбіччі дороги солдати викопували могили і нашвидкоруч ховали померлих. Одна така могила, я добре, залишилась у парку. Нас сковував жах. Ми не хотіли думати, що скоро опинимось в окупації, один на один з ворогом, у повній його владі.

Десь у середині вересня 1941 року директор друкарні видав наказ зробити все, щоб друкарню стало неможливо пустити в дію. Під старою розлогою грушею, що росла біля сараю, вручну викопали глибоку яму. Вночі чоловіки застелили її дно брезентом і зсипали туди всі шрифти. Ми зібрали різні шрифти і змішали їх з відбиваючими пластинами. Вийшла здоровенна купа різного розміру свинцевих літер, вони на чверть заповнили яму. Перемішали шрифти прикрили брезентом, а потім чоловіки закидали яму землею і зверху склали пусті бочки від гасу і фарби. Це зробили для того, щоб якщо німці навіть і знайдуть схованку, вони самі не змогли б розсортирувати перемішані літери. Ну а для нас, при необхідності, це стало б, хоча і складною, але цілком реальною роботою: свої шрифти ми звичайно, змогли б швидко розкласти по касам.

Проте вийшло все трохи по-іншому. Загалом, на початку війни у друкарні тільки газетного шрифта налічувалось 10 реалів по 50 кг кожна. Не менше по кількості було і інших шрифтів в допоміжних шухлядах. Можна вважати, що у друкарні тоді було близько тонни різних друкарських шрифтів у цеху. І, як резерв, на складі. Ми всі їх зсипали до ями. Директор, згадується мені, мало не плакав, коли наступного дня ми зайшли в уже пустий набірний цех. Боляче було дивитись на розкидані як попало пусті каси, на гору звалених під стіною порожніх шухляд. З машин були зняті накатні вальці, і тепер вони також стояли мертвим нагромадженням захололого заліза.

Вперше німців я побачила біля свого двору. Ми проснулися від гуркоту. Був осінній ранок. Вже розвиднялось. Визирнувши у вікно, я побачила, як мостовою повзуть німецькі танки. Основні частини німців проходили містом і через заярську гору спускалися до мосту, а потім брали напрямок на Полтаву. По нашій Набережній Псла повільно сунули довгі колони автомобілів з солдатами і танки. Інколи якийсь автомобіль зупинявся, і німці заходили до чийогось двору. Зайшли й до нас. Погрожуючи автоматами, вони вимагали продуктів і горілки. У нашій хаті не було чого взяти, і окупанти, люто лаючись, пішли далі. Мені зробилось дуже страшно. Це були якісь зовсім чужі для нас люди. Та й хто знає, чи могли ми вважати їх людьми? Ми знали, що німці прийшли нас вбивати. І дивилися вони на нас, як на тварин, з якими можна зробити все, що їм заманеться. В моїй пам'яті фашисти залишились, як абсолютно безжалісні звірі, хижі і надзвичайно жорстокі.

Взагалі, в мою хату німці заходили два рази. Через декілька місяців, під кінець зими, до нас ввірвалось четверо німецьких солдатів. Один із них вигнав мене і матір із хати, а інші, щоб зігрітись, стали розтоплювати піч. Дров ми якраз не мали, тому вони розламали всі наші стільці, знайшли у шухляді папір і розпалили вогонь. Сипав сніг. Через вікно я спостерігала, як фашисти хазяйнують у нашій хаті, перекидають речі, нишпорять по постелях, шукаючи щось цінне, і голосно регочуть. На той час у Гадячі вже відбувалися масові розстріли людей в Гончарному яру, на базарі на стовпах висіли в одній білизні трупи повішених партизанів, а на території лікарні за колючим дротом німці тримали євреїв.

За часів німецької окупації друкарня все ж таки працювала. Якось по обіді повернулася з міста мати і сказала, щоб я завтра з'явилась у друкарню, буде тимчасова робота, таке розпорядження нового директора. На слідуючий день вранці я пішла у друкарню. Мене зустрів незнайомий лисуватий чоловік. Він дав мені адресу і повідомив, що там я отримаю роботу. Виявляється, німці відкрили свою друкарню і тепер хотіли долучити до роботи когось із колишніх працівників. Він наголосив, що я повинна зараз же йти туди.

В одній із її кімнат стояли дві каси зі шрифтами, в іншій зарубіжного виробництва тискальний станок для друку (потім ми його назвали «американкою»). Там мене вже чекала Гаврикова Катя, дівчина мого віку.  Я не можу сказати, звідки німці взяли каси. Скоріше за все, як потім говорили, забрали з якоїсь друкарні сільської МТС*. Я пригадую, що там був тільки один набірний шрифт, і його виявилося мало. Двох кас не вистачало, щоб набрати об'ємний текст, тому спочатку з набором у них з'явилися серйозні проблеми: спершу друкували одну набрану форму, потім розбирали її і набирали слідуючий текст. Заголовки також набиралися цим шрифтом. Новий директор (керуючий) запитував нас, де поділися шрифти з друкарні. Ми відповідали, що їх всі навантажили на машину і вивезли до Полтави. Здається, нам повірили.

 

Друкарська машина, на якій працювала складачка ручного набору Катерина Ходикіна та шрифти, якими набирали тексти матеріалів у видавництві.

*Машинно-тракторна станція (МТС) — державне підприємство в СРСР, що забезпечувало колгоспи сільськогосподарською технікою.

Далі буде.

Автор статті

Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію

Стрічка звісток

Газета
Недовіс Олександр
Газета
Дейна Ганна
Орлова Ірина