Публікується в Гадячі з 1906 року
«Бажання ясне — мислити, творити, живиться силою думок цілючих і правду й боротьбу благословити!»
Олена Пчілка
0
( 1000 )
Субота, 20 Липня 2024 року
«Я ДОБРЕ ПАМ’ЯТАЮ ДРУКАРНЮ ЩЕ З ПЕРЕДВОЄННИХ РОКІВ»
«Я ДОБРЕ ПАМ’ЯТАЮ ДРУКАРНЮ ЩЕ З ПЕРЕДВОЄННИХ РОКІВ»

«Я ДОБРЕ ПАМ’ЯТАЮ ДРУКАРНЮ ЩЕ З ПЕРЕДВОЄННИХ РОКІВ»

Щорічно, в останню суботу травня в Україні вшановують працівників видавництв, поліграфії і книгорозповсюдження. Цьогоріч це свято припадає на 25 травня. Друкарська справа на Гадяччині зародилася в XIX ст. минулого тисячоліття. Перша газета Гадяцького земства була надрукована у Гадячі в 1906 році. Відтоді й ведеться літочислення гадяцького видавництва, а паралельно з ним і історія газети, адже вони тісно пов'язані і відображають розвиток одне одного ось уже понад 100 років. Сьогодні, пропонуємо вам прочитати спогади Катерини Ходикіної (дівоче прізвище Грицина), робітниці набірного цеху гадяцької друкарні з 1940 року, які друкуються вперше. Стиль написання та авторську мову збережено. На фото гадяцька районна друкарня 1970-х років.

«Я добре пам'ятаю друкарню ще з передвоєнних років»

 

Десь на початку 1940 року моя мати стала працювати там прибиральницею. В її обов'язки входило кожен день мити підлогу в цехах і зимою топити опалювальні груби. Роботи у матері вистачало, тому я часто приходила з нею і допомагала чим могла. В друкарні мені подобалося: все здавалося таким цікавим, новим. Я спостерігала за робітниками, придивлялася до друкарських машин, слухала, про що розмовляють жінки.

Друкарня займала один будинок, без нинішніх прибудов. Пройшовши через невеликий коридор, відвідувач спочатку потрапляв у друкарський цех. Це була напівтемна, побілена вапном кімната. Там на бетонованих фундаментах стояли дві друкарські машини: одна велика для газети і поруч менша, для бланків. Прямо двері вели до цеху ручного набору. Тут набирали всю продукцію друкарні. Мені це приміщення здавалося дуже просторим і світлим. Під вікнами стояли дерев'яні каси зі шрифтами, біля них поралися складачі, переважно жінки, по літері набираючи потрібні тексти. Посеред цеху на металевих столах лежали різного розміру відбиваючі пластини, шрифти для заголовків, бухти тонкої мотузки, якою набрані форми обмотувались по зовнішнім краям. Під стіною зліва розміщалось якесь механічне обладнання. Праворуч знаходився різальний цех, тут різали і сортували папір, а також пакували готову продукцію. У мене залишилися спогади, що я дуже боялася великого різального верстату. Він працював із таким гуркотом! А його товсте, навкіс заточене лезо викликало у мене справжній дитячий страх. Поруч розміщувалася бухгалтерія, далі кабінет директора. Біля друкарського цеху була кімната, де виплавляли цинкові пластини, з яких потім робили кліше для малюнків і фотокарток. Вона називалася цинкографія.

Інколи з цікавості я приходила вечорами, коли друкувалася газета, і спостерігала за вправними діями друкаря. Він підсував до затискачів чистий папір для газети і слідкував, щоб той рівно входив у машину. Папір підхоплювали направляючі валики і він лягав на заздалегідь набрані форми майбутньої газети, потім його притискувало до намащеної фарбою форми, і вже з відбитим текстом папір виходив з протилежного кінця машини. Цей складний механізм важко сопів, клацав зубцями коліс і, здавалося мені, весь час сердито позирав на мене своїми, схованими десь у середині, очицями.

Друкарня тоді друкувала газету «Будівник соціалізму», формату 1/4. Машину на цей формат встановили в 1933 році. До цього всі газети виходили 1/8 друкованого аркуша. Десь у ті роки обладнання друкарні стало працювати від електроенергії. Гадяцька електростанція розміщувалася на місці нинішнього будинку культури. Пізніше її перенесли на околицю міста, на Заяр.

В цехах постійно стояла задуха. Друкарська фарба, гас, яким мили вже використані форми, і свинцеві випари створювали дуже шкідливу для людини атмосферу. Влітку і восени цехи провітрювались через відчинені кватирки, тому по друкарні завжди гуляли протяги. Про спеціальну вентиляцію приміщень тоді ще ніхто навіть гадки не мав. Зимою праця робітників ще більше ускладнювалась. З листопада по кінець березня друкарня опалювалась кількома великими грубами. Тепла, що вони давали, не вистачало, в приміщеннях було прохолодно. В найсильніші морози груби розпалювали о 5 ранку і потім весь час підтримували вогонь, щоб добре нагріти хоча б набірний цех. Кожного ранку хтось із чоловіків рубав для нас дрова, а ми спочатку вичищали від попелу груби, а потім розпалювали їх. Працювати було зовсім нелегко, але ми особливо не нарікали. Іншим доводилось ще скрутніше. В передвоєнні роки краще бути і не могло. До того ж, у друкарні гарно платили. Ми вважали, що у нас все добре.

Я приходила з матір'ю і ми вдвох мили масну від фарби дерев'яну підлогу. Вона зіяла тріщинами, містами траплялись геть прогнивші дошки, дірки. Водопровід закінчувався на подвір'ї, в саму друкарню воду підвели набагато пізніше. Ми набирали воду з колонки у відра і використовували для своїх потреб. В коридорі, де зараз розміщені крани і раковини, на стіні висіли рукомийники. Перед обідньою перервою і ввечері мені потрібно було наповнювати їх водою, щоб люди могли помити руки. Зимою, траплялося, вода у них замерзала, і я гріла на грубі воду, а потім розливала по рукомийниках.

Через деякий час я почала цікавитись роботою складачів ручного набору, і мене взяли ученицею майстра-верстальщика Іонова В. з оплатою 30 карбованців на місяць. Це були, хоч і невеликі, але гроші.

Мені, як то кажуть, бог зросту не дав - малою вродилася. Спочатку це стало для мене справжньою перешкодою. Каси зі шрифтами були розраховані на дорослих людей середнього зросту, за ними працювали тільки стоячи. Я ж головою ледь діставала до нижнього ряду гнізд каси. А якщо враховувати, що площа самої каси розташована під кутом, то про самостійну роботу складача мені в найближчі роки можна було не згадувати. Допоміг верстальщик Володимр Іонов, як я його називала, дядько Володька. Він розумівся на теслярській справі і через кілька днів приніс у цех широку дерев'яну підставку. «Залазь, Катько, та рости швидше!» - сміючись, поставив він її біля призначеної мені каси. Я стала на неї, і так розпочався мій перший робочий день. Ця підставка слугувала мені 4 роки. Цікаво, що після мене нею користувалися ще декілька учениць. Вона займала своє місце в цеху. І лише тоді, коли на роботу стали брати учениць тільки після 17 років, в ній вже відпала потреба. Навіть багато літ по тому я неодмінно кожного дня бачила її під одним із столів. Чомусь ніхто не наважувався її викинути. Скоріше всього по тій причині, що декілька робітниць друкарні свого часу з цієї підставки розпочинали свій життєвий шлях. Я не здивуюсь, якщо і досі вона стоїть десь у кутку складу чи в гаражі, і нею інколи хтось користується.

Далі буде

Автор статті

Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію

Стрічка звісток

Газета
Недовіс Олександр
Газета
Дейна Ганна
Орлова Ірина