«Я ДОБРЕ ПАМ’ЯТАЮ ДРУКАРНЮ ЩЕ З ПЕРЕДВОЄННИХ РОКІВ»

Інколи з цікавості я приходила вечорами, коли друкувалася газета, і спостерігала за вправними діями друкаря. Він підсував до затискачів чистий папір для газети і слідкував, щоб той рівно входив у машину. Папір підхоплювали направляючі валики і він лягав на заздалегідь набрані форми майбутньої газети, потім його притискувало до намащеної фарбою форми, і вже з відбитим текстом папір виходив з протилежного кінця машини. Цей складний механізм важко сопів, клацав зубцями коліс і, здавалося мені, весь час сердито позирав на мене своїми, схованими десь у середині, очицями.

Друкарня тоді друкувала газету «Будівник соціалізму», формату 1/4. Машину на цей формат встановили в 1933 році. До цього всі газети виходили 1/8 друкованого аркуша. Десь у ті роки обладнання друкарні стало працювати від електроенергії. Гадяцька електростанція розміщувалася на місці нинішнього будинку культури. Пізніше її перенесли на околицю міста, на Заяр.

В цехах постійно стояла задуха. Друкарська фарба, гас, яким мили вже використані форми, і свинцеві випари створювали дуже шкідливу для людини атмосферу. Влітку і восени цехи провітрювались через відчинені кватирки, тому по друкарні завжди гуляли протяги. Про спеціальну вентиляцію приміщень тоді ще ніхто навіть гадки не мав. Зимою праця робітників ще більше ускладнювалась. З листопада по кінець березня друкарня опалювалась кількома великими грубами. Тепла, що вони давали, не вистачало, в приміщеннях було прохолодно. В найсильніші морози груби розпалювали о 5 ранку і потім весь час підтримували вогонь, щоб добре нагріти хоча б набірний цех. Кожного ранку хтось із чоловіків рубав для нас дрова, а ми спочатку вичищали від попелу груби, а потім розпалювали їх. Працювати було зовсім нелегко, але ми особливо не нарікали. Іншим доводилось ще скрутніше. В передвоєнні роки краще бути і не могло. До того ж, у друкарні гарно платили. Ми вважали, що у нас все добре.

Я приходила з матір'ю і ми вдвох мили масну від фарби дерев'яну підлогу. Вона зіяла тріщинами, містами траплялись геть прогнивші дошки, дірки. Водопровід закінчувався на подвір'ї, в саму друкарню воду підвели набагато пізніше. Ми набирали воду з колонки у відра і використовували для своїх потреб. В коридорі, де зараз розміщені крани і раковини, на стіні висіли рукомийники. Перед обідньою перервою і ввечері мені потрібно було наповнювати їх водою, щоб люди могли помити руки. Зимою, траплялося, вода у них замерзала, і я гріла на грубі воду, а потім розливала по рукомийниках.

Через деякий час я почала цікавитись роботою складачів ручного набору, і мене взяли ученицею майстра-верстальщика Іонова В. з оплатою 30 карбованців на місяць. Це були, хоч і невеликі, але гроші.

Мені, як то кажуть, бог зросту не дав - малою вродилася. Спочатку це стало для мене справжньою перешкодою. Каси зі шрифтами були розраховані на дорослих людей середнього зросту, за ними працювали тільки стоячи. Я ж головою ледь діставала до нижнього ряду гнізд каси. А якщо враховувати, що площа самої каси розташована під кутом, то про самостійну роботу складача мені в найближчі роки можна було не згадувати. Допоміг верстальщик Володимр Іонов, як я його називала, дядько Володька. Він розумівся на теслярській справі і через кілька днів приніс у цех широку дерев'яну підставку. «Залазь, Катько, та рости швидше!» - сміючись, поставив він її біля призначеної мені каси. Я стала на неї, і так розпочався мій перший робочий день. Ця підставка слугувала мені 4 роки. Цікаво, що після мене нею користувалися ще декілька учениць. Вона займала своє місце в цеху. І лише тоді, коли на роботу стали брати учениць тільки після 17 років, в ній вже відпала потреба. Навіть багато літ по тому я неодмінно кожного дня бачила її під одним із столів. Чомусь ніхто не наважувався її викинути. Скоріше всього по тій причині, що декілька робітниць друкарні свого часу з цієї підставки розпочинали свій життєвий шлях. Я не здивуюсь, якщо і досі вона стоїть десь у кутку складу чи в гаражі, і нею інколи хтось користується.

Далі буде