Я не знаю ким можу працювати після перемоги, бо вже не уявлю своє життя без військової справи

" Колись я працювала в супермаркеті АТБ. Але вирішила звільнитися і вже відпрацьовувала останні дні, а він тільки прийшов туди на роботу. Так на одній зміні і познайомилися. Як він потім сказав мені: «Я тебе побачив, ти мені сподобалась і я зрозумів, що в мене є тільки 14 днів, аби ти від мене не втекла». Ми почали часто спілкуватися і навіть коли я влаштувалася на іншу роботу, то не припиняли зустрічатися. А потім він теж звільнився із АТБ і забрав мене і мого сина Артема жити у Гадяч. Ми прожили разом майже 6 років. "

" За освітою він був слюсарем, але так вийшло, що після навчання у Гадяцькому ВПАУ йому запропонували спробувати ремонтувати взуття і йому це дуже сподобалося. До війни працював у ТОВ НВП «Нафтогазсервіс», але і ремонтом взуття він займався багато років, був дуже відповідальним і прискіпливим у ремонті, тому мав багато постійних клієнтів. Хоча і пробував інші сфери діяльності, але це заняття не полишав і вдома мав свою майстерню. "

" В перший ранок повномасштабного вторгнення мені зателефонувала колега і в сльозах повідомила, що почалася війна. Я розбудила Сергія, сказала йому це і пішла на роботу, бо мені треба було відкривати магазин, адже іншої вказівки від керівництва не було. Я бачила, що для Сергія ця новина теж була шоком і він почав комусь телефонувати. Десь за годину я повернулася додому, бо нас всіх відпустили, а він стоїть і говорить мені: «Так, почалася війна і я мабуть піду воювати». І вже наступного дня зібрав рюкзак і рішуче пішов у тероборону. А я трохи заспокоїлася, бо розуміла, якщо тероборона, то значить він буде в Гадячі або десь поряд. Він ще у 2014 році хотів піти захищати Україну, але тоді його відмовила перша дружина і він шкодував трохи, що послухав її. А я не змогла відмовити… та він мене і не послухав би, лише посварилися б. "

" Спочатку вони місяць, кожну ніч і без вихідних, патрулювали місто: центр, всі виїзди, дорогу до Красної Луки. А коли окупанти відступили від Гадяча, Сергія перевели на блокпости і так він служив до 17 лютого 2023 року. Потім його і ще двох гадяцьких хлопців перевели у Білу Церкву в 72 бригаду. Пам'ятаю, що коли їх відправили на перше завдання, то в мене така паніка була, бо у них же ні навчання не було, нічого. А він сміється і каже: «Нам сказали: «Вас там всьому научать». Він постійно мене заспокоював і говорив, що все буде добре. В один із їхніх «заходів» на завдання з ним не було зв'язку сім днів, то я ледь не збожеволіла. Кричала на нього дуже, коли вдалося додзвонитися, а він на мене, бо намагався пояснити, що не мав можливість написати чи подзвонити. Я попросила дати номер командира, аби мати хоч якийсь зв'язок, але Сергій не дав і сказав: «Якщо що – тобі повідомлять». Пізніше він сильно простудився і було ускладнення на вухо, але він не долікувався і повернувся на позиції. У травні отримав осколкові поранення і потрапив у госпіталь у Кривий Ріг. Я поїхала тоді до нього і звернула увагу, що він не одразу відповідає на мої запитання, часто десь ніби «зависає», не запам'ятовує дорогу, коли ми гуляли містом. Я забила на сполох і після нових обстежень у Сергія підтвердили контузію. Йому назначили додаткові огляди невропатолога, КТ і все інше. А ще дали відпустку на 30 днів і він приїхав додому. Оскільки ускладнення після простуди він запустив, то вже дома почало дуже боліти вухо і ми звернулися до наших лікарів. Але лише в Полтаві у нього виявили гнійні накопичення за барабанною перепонкою і зробили операцію. На початку серпня йому надійшов наказ збиратися і повертатися в частину. Хоча лікарі рекомендували ще лягати в лікарню для контрольного МРТ і проходження ЛКК після поранення. У нього ж і не всі осколки дістали, бо сказали, що вони дуже близько до нервових волокон і це небезпечно. Після повернення в частину, вже на наступний день їх відправили на завдання на 10 днів, потім вдруге, але було занадто мало часу на відпочинок і коли я питала, чому так, то він відповів, що там лишилося мало хлопців і просто немає кому йти на завдання. "

" Сергій увечері 1 вересня подзвонив і сказав, що сам попросився йти на завдання, хоч за день до цього тільки повернувся, бо не може сидіти «на хаті» на перепочинку, коли побратими воюють. Він взагалі завжди дуже хвилювався за хлопців. В ту розмову я помітила, що він попрощався, хоча до цього ми ніколи не прощалися. Він попросив передати Артему (син Світлани – прим.автора), щоб той полагодив сигнал на мопеді і попросив, щоб ми спілкувалися із Сергієвою донькою від першого шлюбу. Ще повідомив, що всі його побратими підписали прапор, який я передавала посилкою. Вже після його смерті мені передали той прапор і я побачила, що були всі підписи, крім Сергієвого. Він тоді ще сказав, що відправляється туди, звідки майже ніхто не повертається. "

" Так. Хлопці говорили, що вже поверталися на місця, як почався обстріл. Вони йшли утрьох, то двоє встигли лягти на землю, а йому осколок під каску в затилок прилетів і він просто сів на коліна і все. В мене був вихідний і я збирала Сергію посилку, коли до нас у двір прийшли із військкомату. І я все зрозуміла. Через кілька днів після похорону я згадувала наші розмови і зрозуміла, що він мабуть відчував, що загине. Після поранення він кілька разів наполягав, аби усиновити мого сина, але я відмовила його, бо подумала, що це не так важливо. Також він прощався з усіма, а до цього такого не було і сказав якось знайомим: «Я мабуть не повернусь.» Я тоді так сердилася і кричала на нього. А він лише сказав, що я сильна і все буде добре. "

" Часто хвалив різних волонтерів, бо вони чимало всього доставляли військовим. А більше на цю тему нічого. По телефону він завжди був веселий і говорив, що у нього все добре, не голодний і йому не холодно. А вдома виходив у двір, коли йому телефонували, аби я не чула розмов. Він дуже мене беріг. А коли його хтось питав, то відповідав так: «Ви не зрозумієте, тому і розповідати нічого». Він часто присилав мені фотографії і він скрізь усміхнений, абсолютно на кожному фото, навіть там, де вони в окопах. У хлопців видно страх у очах, а він сміється. Мені здається, що в нього не було страху. Він його або приборкав, або може і не відчував, бо часто мені говорив, що вже не уявляє себе на якійсь роботі, лише у військовій сфері хотів би працювати і після перемоги. Розповідав, що про все це багато думав, коли лежав у госпіталі. Коли інформація про його загибель вже була в мережі, мені написав один військовий, який побачив це повідомлення і впізнав, що весною вони разом були в одному окопі і Сергій тоді казав: «Якщо ми пережили цю весну, значить все буде добре». Хлопці говорили, що він хотів взяти відпустку і зробити мені сюрприз. 27 вересня йому мало виповнитися 40 років, а у жовтні у нас річниця весілля. От він і хотів приїхати. "

" Звичайно. Тут, на реабілітації чи у відпустці він казав, ніби потрапив у інший світ і не розумів, як так можна жити. Він себе ніби не відчував повноцінно тут. І сам сильно змінився. Раніше був дуже компанійським, любив, коли у нас вдома багато гостей, хоча я іноді сердилася, бо це багато готування і прибирання, але він не зважав на це. А у травні приїхав і я кілька разів пропонувала посмажити шашлик із друзями чи погуляти містом, то він все відмовлявся, казав що не хочеться нічого. "

" Коли нам принесли цю страшну звістку, то повідомили також, що міська рада все оплачує, нам треба лише піти вибрати труну. Сергій загинув 7 вересня, але були якісь проблеми із перевезенням тіла, тому ми довго чекали і оце очікування, мабуть, найгірше, що може бути, окрім самої звістки про смерть. Ми із Сергієвою сестрою Аллою вирішили все-таки взяти себе в руки, зібратися і сходити в ритуальний магазин. Там нам показали хрест, який буде на могилі, а потім запитали про труну – вона буде відкрита чи закрита і попередили, що якщо відкрита, то наповнення (свічки, простирадло, подушечку і все інше) ми маємо купити самі, бо міська рада цього не оплачує. А якщо закрита, то виходить тіло не за традицією ховають без усіх отих атрибутів? Ми були шоковані, адже якби нас не запитали, то самі б ми не додумалися уточнити і не купили б того всього. Нам розповідали, що ми не перші і вже був такий випадок, коли рідні не купили, бо думали, що це теж за рахунок міськради, а потім у морзі не знали що робити. Ті всі речі обійшлися нам близько тисячі. Не великі гроші, але ж розумієте в якому стані рідні в такий момент, вони про ці всі обрядові речі можуть не подумати. Невже у міській раді не можуть скласти список, що саме входить у їхню оплату? Ще ми зіткнулися з такою величезною проблемою як перевезення тіла. По-перше, морально дуже тяжко чекати на свого героя, а по-друге, ми дуже хвилювалися в якому стані привезуть тіло, адже на вулиці було ще жарко, смертельне поранення було в голову, природні процеси відбувалися в неживому організмі, а через нехватку машин, які доправляють загиблих, були постійні труднощі і його не привезли в той день, коли обіцяли. Нам довелося скасувати домовленості щодо похорону на невизначений час. У мене навіть була така думка, щоб запропонувати купити на громаду спеціальний такий автомобіль, аби швидше забирати своїх героїв, які на щиті. Щоб рідні не чекали їх по кілька днів і кожен був похований вчасно і достойно. Ще міська рада оплачує лише 50 місць для поминального обіду. А це дуже мало. Добре, що нам знайомі військові це сказали і порекомендували дозамовити ще 30 місць, адже у тому кафе більше ніж 80 людей не вміщається. Бо в той час ми мало що усвідомлювали і розуміли. Після похорону дуже багато людей просто не пішли на обід через те, що бачили скільки було рідних та знайомих і думали, що всі не помістяться. На скільки мені відомо, донедавна від міської ради на похованнях був лише батюшка із Собору, але потім люди почали відмовлятися, бо він московського патріархату і тепер рідні самі обирають в якій церкві і який батюшка буде відспівувати. Серьожа давно любив ходити у дерев'яну церкву до отця Олега і тому ми з родиною пішли до нього аби домовитися про час поховання. А нам там сказали: «Так ви ще не записані. Нам ніхто ще не дзвонив». І знову ми були шоковані. Бо Сергія вже везуть додому, тіло ще не зрозуміло у якому стані (від стану тіла залежить також буде відкрита чи закрита труна), а міська рада чи військкомат буде повідомляти у церкву лише коли героя привезуть. А якщо у батюшки день розписаний: то служба, то хрестини, то поховання, що тоді? Добре, що у нас поряд були люди, які нам допомагали, хто пояснював, що і за чим замовляти чи робити. Це були і наші рідні, і друзі-військові Сергія, і рідні інших полеглих героїв. Бо зрозуміло було, що для міської ради, то все автоматичні справи: замовили, оплатили, привезли, відвезли і так далі, а чи влаштовує таке рідних, чи підходить їм – ніхто не питає. А рідні знаходяться у такому стані, що їм важко зібратися і тому без сторонньої підказки не обійтися. Я дуже вдячна усім, хто підтримував і підказував як і що треба зробити, хто наполіг на виборі церкви і кладовища. Бо все це усвідомилося лише через деякий час. "

" Хочу сказати, що нам не потрібно розділятися, а треба триматися разом і всіляко допомагати військовим. На жаль, навіть у нас у місті для багатьох війна «десь там» і люди живуть, ніби все добре, швидко забувають, якою ціною дається нам це «все добре». Не всі розуміють, що якщо тут немає вибухів і пострілів, то нас це не стосується і переважно допоки хтось із близьких не загине – людина не «включається». На жаль. Нам потрібно підтримувати військових усіма способами, допомагати волонтерам, зробити достойне місце пам'яті полеглих – зробити все можливе задля перемоги. "

" Мені не подобається саме відношення міської ради до всього цього. Таке враження, що вони зробили це, аби люди просто відстали і взагалі для чогось тягнуть час. Але для чого не знаю. Я ходила на відкриття, але до фотографії Сергія не змогла підійти. Не так я собі уявляла пам'ять про нього серед гадячан. Всі ж знають, що там до цього висіли інші фотографії і з іншою метою. А тепер просто змінили зображення і по-другому підписали. Тоді на відкритті багато людей принесли живі квіти, а ставити їх, виявилося, немає у що, а на поличку біля фото багато не покладеш. Були якісь вази, але мало і різні, то я думаю, що їх просто винесли із кабінетів міської ради. Тобто місце покладання квітів не продумане. Фотографії маленькі, розміщені високо, не кожна мама може дістати торкнутися. Лавочки немає жодної, щоб можна було присісти. Виходить: прийшла чиясь мати чи вдова, поклала квіти і пішла, бо там нема де зупинитися перепочити, заспокоїтися. Зараз я ходжу на збори і мітинги по вирішенню питання окремого спеціального місця вшанування полеглих героїв, бо хочу щоб і про мого чоловіка пам'ятали і гідно шанували. "