- 726
- 726
Як бухгалтерка Наталія Тарабаріна з Лисичанська стала «королевою перців» на Полтавщині
У Лисичанську в неї було все: дім мрії, кар’єра та затишна родина. Війна перекреслила звичне життя і змусила почати все з нуля. Сьогодні Наталія Тарабаріна — магістерка з технології гострих соусів, яка приборкала 30 сортів екзотичних томатів і навчилася зупиняти час у букетах сухоцвітів. Про те, як побудувати майбутнє з ароматом сонця та дрібкою гострого перцю, — у нашій розмові.
Досьє героїні Наталії Тарабаріної:
- Героїня: Наталія Григорівна Тарабаріна.
- Минуле життя: Лисичанськ, Луганщина. Головна бухгалтерка комунального підприємства, експертка з публічних закупівель.
- Сім’я: Чоловік Андрій (ветеран російсько-української війни, доброволець, інвалід війни II групи), син Андрій.
- Нова реальність: Село Лютенька на Полтавщині. Крафтова фермерка, дослідниця гострих перців та майстриня стабілізованих сухоцвітів.
- Життєвий девіз: «Не ховати життя в шафу. Жити сьогодні, бо завтрашнього може не бути».
«Сусіди шипіли: "Бандери!", а ми одягали хлопців на блокпостах
— Пані Наталю, ви народилися в Лисичанську, але доля повернула вас до батьківського коріння в Лютеньку за дуже трагічних обставин. Чи відчували ви цей зв’язок із Полтавщиною раніше?
— Мої батьки родом звідси, з Лютеньки. Але бабуся свого часу переїхала на Сумщину, а ми пустили коріння в Лисичанську. Проте український дух у нашій родині був завжди. Для нас війна почалася не у 2022-му, а ще в травні 2014-го, коли Лисичанськ уперше потрапив в окупацію.
Я ніколи не забуду день першого визволення міста в липні 2014-го. Мій син Андрійко тоді якраз закінчував садочок. На центральній площі Лисичанська, перед сотнями людей, він — маленький хлопчик у вишиванці — читав молитву за Україну. У мене досі зберігається та фотографія. Це був наш маніфест. З того часу в місті почався неймовірний патріотичний підйом: люди, які раніше кликали «русскій мір», почали масово вдягати вишиванки, вчилися колядувати. На всіх териконах навколо Лисичанська майоріли наші прапори. Ми ходили на мітинги навіть під обстрілами «Градів», бо знали: ми вдома.
— Ви волонтерили ще тоді, коли це слово не було таким поширеним. Як це було?
— Ми робили все. Наші хлопці на 29-му та 30-му блокпостах стояли ледь не в гумових капцях. Вечорами, після основної роботи бухгалтером, я вирізала устілки з войлоку та ізолону. Мама без зупину смажила пиріжки, батько купував лопати й мішки для укріплень. Навіть у знайомих із проросійськими поглядами ми хитрістю забирали теплі речі, щоб відвезти нашим захисникам. Сусіди шипіли вслід: «Бандери». Але ми не зважали. Ми відчували, що маємо стояти за своє.
«Обнулили нас повністю»
— 24 лютого 2022 року стало для вашої родини точкою невороття. Як ви приймали рішення покинути все?
— Чоловік пішов добровольцем уже 26 лютого. Нам сказав: «Виїжджайте, бо якщо росіяни зайдуть — нас першими знищать за списками». Я забрала сина, сіла в машину і поїхала. Ми втратили все. В наш будинок прилетіла ракета — від масивних залізних воріт не лишилося й сліду.
Найболючіше — це втрата пам'яті. Увесь наш сімейний архів, усі фотографії були на комп'ютері, який я напередодні віднесла на роботу. Все згоріло або було розкрадено. У сина залишилося з десяток світлин із дитинства, а в нас із чоловіком — жодної спільної фотографії з «минулого життя». Нас обнулили повністю. Коли мені прислали відео розграбованого дому — потрощене піаніно сина, порожні шафи, де я колекціонувала сумки... Я просто закрила це відео і більше не відкривала.
Життя з присмаком хабанеро
— Як з’явилася ідея зайнятися фермерством у Лютеньці?
— Це був спосіб вижити. Я шукала роботу бухгалтером, але переселенку ніхто не хотів брати. Роботу бухгалтером для переселенки знайти було неможливо — всі боялися, що я «ось-ось поїду». Тоді я насадила город. Помідори вродили такі гарні, що ми стільки не з’їли б. О 5-й ранку я написала в групу «Лютенські оголошення»: «Продам помідори». І мені одразу зателефонували! Моєю першою клієнткою стала пані Олена, теж двічі переселенка.
Коли чоловік демобілізувався через інвалідність війни, ми тверезо оцінили ситуацію: торгувати овочами в селі — це шлях у збитки. Щоб вижити й розвиватися, потрібна була переробка. І я знову пішла вчитися. Вступила до університету на факультет харчових технологій. Моя магістерська робота була присвячена саме гострим соусам. Екзаменаційна комісія була приголомшена: вони, фахівці з досвідом, уперше чули про такі екзотичні сорти перців та тонкощі їхнього приготування!
Сьогодні на нашому городі справжня "палітра": понад 30 видів томатів — чорні, помаранчеві, смугасті — та ціла колекція пекучих перців. Усе вирощуємо за принципом "екологічного землеробства". Жодної агресивної хімії! Кожні сім днів я власноруч обробляю грядки виключно біопрепаратами. Це важче, але для нас принципово, щоб наші бджоли та земля залишалися здоровими.
— Окрім овочів, ви опанували мистецтво стабілізації сухоцвітів. Чому саме квіти?
— Я завжди була за екологічність і проти пластикових квітів. Мені хотілося створювати щось вічне. Я вивчила технологію стабілізації рослин у гліцерині.
Це складно: треба знати, коли саме зрізати квітку, як правильно змішати розчин. Були навіть невдалі експерименти, коли все горіло! Але зараз я створюю композиції, які стоять роками. Кожен букет — індивідуальний, я не вмію робити «масовий продукт».
«Не ховайте життя в шафу»
— Нещодавно ви повернулися з жіночого ретриту. Що ви там знайшли для себе?
— Знаєте, я за природою не дуже тактильна людина, мені буває важко відкритися стороннім. Але цей тренінг став справжнім "підсвічуванням" моїх сильних сторін. Я побачила своє відображення в історіях інших жінок і нарешті прийняла: ризикувати — це нормально. У мене вже ціла валіза сертифікатів із різних навчань, але саме тут я усвідомила головне: можна поєднувати ролі дружини ветерана та підприємиці, не виснажуючи себе до останньої краплі. І, до речі, такі заходи життєво необхідні й нашим чоловікам-ветеранам — їм теж важливо знаходити джерело світла всередині себе.
— Як війна змінила ваші цінності та що ви порадите тим, хто зараз почувається розгубленим?
— Я перестала ховати життя в шафу. Раніше в багатьох із нас була ця звичка: тримати найкраще покривало, святкову вазу чи сервіз "до особливої нагоди". Тепер я точно знаю: особлива нагода — це сьогодні. Купила красиву річ — користуйся зараз! Бо завтра може просто не настати.
Для інших жінок у мене одна порада: об’єднуйтеся. Шукайте людей зі схожими цінностями. Самотужки вижити в такі часи неможливо, а в об’єднанні — наша сила. Робіть те, що любите, навіть якщо доля викинула вас на чисте поле і доводиться починати з нуля. Якщо в справі є душа — вона обов’язково проросте.
Матеріал створено у межах проєкту «Лідерство жінок з інвалідністю в громадах», який реалізовується ГО «Рідний край - Гадяччина» у партнерстві з ГО Fight For Right за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). Проте це не означає, що висловлені під час навчально-терапевтичної резиденції погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об'єднаних Націй. Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) - гнучкий та оперативний інструмент фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.
Читайте також:
