Як директорка Ірина Орлова формує майбутнє музею в Гадячі

«Всі дороги ведуть до Гадяча»: інтерв'ю з директоркою Гадяцького історико-краєзнавчого музею Іриною Орловою

– Пані Ірино, ви колись казали, що всі дороги ведуть до Гадяча. Як ви трактуєте цей вислів? Чи відображає він ваш життєвий шлях або вашу філософію у просуванні регіону?

– Це не мій життєвий шлях. Цей вислів народився під час вивчення історії нашого регіону. Я неодноразово помічала: варто зануритися в будь-яку історичну тему — і вона так чи інакше виявляється пов’язаною з нашим містом. Тому фраза «всі дороги ведуть до Гадяча» більше стосується просування регіону.

– Яка екскурсія або зустріч із людьми, які відвідали музей, залишила найяскравіший слід у вашій пам’яті? Чим саме вона була особливою?

– Одного разу приїздила група із Києва. Я їх зустрічала у селі Велика Обухівка Миргородського району, біля місця поховання Капністів. Я піднялась по сходах, зайшла в ліс, знайшла могили і чекала на зустріч із туристами. До неї залишалося майже півтори години. Сиджу на лавці під берізкою: тиша, ліс, до села близько 500 метрів. І раптом чую шелест листя під ногами: з лісу до мене виходить чоловік, а за ним – дуже красива пані. Ми познайомилися. Це був композитор Олександр Саратський з дружиною (Олександр Сарацький – відомий сучасний український композитор, прим. авторки).

Через 20-30 хвилин я зустрілася зі своїми туристами, розказала їм про цей відомий рід і раптом одна з туристок говорить:

Я була дуже вражена, що сидячи в лісі, порівняно далеко від населених пунктів, зустріла двох людей, які свого часу були особисто знайомі з видатною акторкою. Такого я точно не чекала від того дня.

Недооцінений Гадяч: як поїздки формують новий погляд на рідне місто

– Відомо, що ви активно подорожуєте. Як ці поїздки формують ваше бачення Гадяча та його місця у світовому контексті?

– Я багато подорожую не лише столицями інших країн, а й також маленькими містами.

І розумію, що ми недооцінюємо своє рідне місто. Коли знайомим або друзям говорю, що в мене на вихідних туристи – вони дивуються:

У нас є про що розповісти, можливо, не завжди є що показати, але наші краєвиди, наші пейзажі заповнюють пустоти архітектурних будівель, які ми по невігластву своєму знищили.

Мені доводилось бувати в малесеньких містечках Угорщини, Німеччини, Італії, Польщі, Грузії… Місцеві про них розповідають з таким захватом, з такою гордістю, що мені стає образливо за те, що ми не цінуємо наше місто та не пишаємося ним.

– Коли ви очолили Гадяцький історико-краєзнавчий музей, це стало новим етапом у вашому житті . Що вас переконало прийняти цю відповідальність, і як ви визначили для себе головні завдання?

– Мотив один – популяризація краю. Моя попередниця, пані Наталка Судакова, вирішила вступити до лав ЗСУ. Я схиляю голову перед її рішенням і поважаю її за те, що вона зараз робить.

Пропозицію я отримала більше, ніж за місяць до вступу на посаду. Я розуміла призначення музеїв, їх соціальну роль, сучасні тенденції подачі матеріалу, адже неодноразово брала участь у зустрічах з музейниками, міжнародних тренінгах. Бували такі роки, коли я за рік відвідувала 30-35 нових музеїв.

Але я сумнівалася, оцінювала свої можливості, адже очолити музей – це взяти відповідальність на себе за колектив, за установу. Я довго зважувала всі за і проти, чи зможу бути корисною громаді, колективу, чи зможу протистояти негативним явищам, зокрема хейту, з якими однозначно стикається керівництво будь-якої установи.

Проаналізувавши все це, відчула, що в мене вистачить життєвого досвіду та внутрішньої сили працювати із колективом на розвиток музею, який принесе користь, зацікавить і допоможе краянам пишатися Гадяччиною.

Ірина Орлова про нові проєкти та виклики музейної справи

– Якими були ваші перші управлінські рішення в музеї? Що було найважчим на старті, а що — надихнуло найбільше?

– З першого дня в колективі я відчувала себе дуже комфортно, мене прийняли дружньо. За це щиро вдячна колегам. Мені не хотілося ламати традиції колективу, які були створені до мене, тому питала коли, що, де і як робимо.

Щодо управлінських рішень, то я не можу сказати, що вони були радикальні. Просто працювали з колегами над тими проєктами, які вже були започатковані до мене. Деякі з них ми вже вдало завершили, деякі почали нові.

– Які проєкти вам уже вдалося реалізувати, і над якими працюєте зараз? Які цілі ставите перед собою у найближчій перспективі?

– За період моєї роботи нам вдалося підсилити Гадяцький історико-краєзнавчий музей інвентарем для виставкової зали. Не кожний музей може похвалитися тим, що має свою виставкову залу. Для нас це і гордість, і виклик. Але якщо ми маємо виставкову залу, то й експонати, які ми в ній виставляємо, маємо представляти достойно.

До Нового року ми купили понад 30 трикутних рамок. Ці рамки модульні, ми можемо їх по-різному варіювати, використовувати на будь-яких виставках.  Також ми купили підлогові підставки, придбали спеціальний інвентар для банерних виставок.

За час моєї діяльності в музеї, ми вже провели декілька різних лекцій, різнопланових за тематикою. Лекції проводили: Людмила Попович, Марія Левковська, Катерина Стромило, Вікторія Левицька. Ірина Чемерис разом із Людмилою Попович провели декілька заходів для учнівської молоді.

У нас є доглядачка музею Анна Бойко, яка за освітою художник-декоратор.Тому Анна взяла на себе відповідальність проводити в музеї майстер-класи. І останнім часом робить це дуже потужно. Через воєнний стан наші працівниці все частіше проводять майстер-класи в укриттях, щоб не наражати на небезпеку дітей – той скарб, який ми повинні берегти з усієї сили.

Музей для кожного: Ірина Орлова про доступність, ідентичність і майбутнє

– Чому, на вашу думку, музеї — зокрема регіональні — сьогодні мають особливу вагу в суспільстві? Що можуть дати людям, крім історії?

– Роль регіональних музеїв не менша, ніж роль Національного художнього музею України чи роль Національного музею історії України у Другій світовій війні чи Полтавського художнього музею.

Якщо ми порахуємо кількість людей, які живуть у великих містах і кількість людей, які живуть в регіонах в провінційних містечках, то за кількістю осіб співвідношення у відсотках складатиме приблизно 65% на 35%.

Так тим 35%, які живуть у провінційних містечках, що не потрібно доступу до культури та історії? Це все для них повинно бути закрито? Тобто ви зможете щось узнати, почути тільки тоді, коли поїдете в обласний центр чи столицю? Я категорично з цим не погоджуюся. Я переконана, що регіональні музеї відіграють надважливу роль у формуванні культурної, історичної та національної ідентичності. Саме вони зберігають унікальні артефакти, локальні спогади, обличчя і голоси нашого народу, які не побачиш у великих національних виставках. Вони — як жива пам’ять громади, її коріння і голос. Завдяки ним дитина із села чи містечка може побачити, що її дідусь - учасник визвольних змагань — не просто родинна історія, а частина великого українського літопису. Без доступу до таких осередків ми ризикуємо втратити не лише історію, а й самих себе.

– Яким ви бачите музей майбутнього — той, про який мрієте? Які формати, технології чи підходи хотіли б у ньому реалізувати?

– На цю тему у нас із колективом фантазій дуже багато. Ми слідкуємо за використанням нових технологій: IT, Smart в роботі музеїв світу.

Особливо мені подобаються в цьому плані музеї Польщі. Вони дуже активно використовують нові технології для подачі матеріалу в експозиціях, відходять від звичних нам стендів.

Ми мріємо і плануємо ввести в наш музей VR простір. Найперше, хотілося б за допомогою VR простору розробити 3D модель Гадяцької фортеці.

Не хочу виглядати дуже самовпевненою, але сподіваюся, що ми таки зможемо показати, як виглядав Гадяч за часів Гетьманщини гадячанам, гадячанкам і гостям нашого краю.