- 259
- 259
Як писар Яків Чемкальський судився проти родини Милорадовичів
Підзаголовок: XVIII століття стало для Гетьманщини переломним. Саме тоді Україна остаточно втратила автономію, а російська імперська влада дедалі сильніше втручалася в усі сфери життя — від політики й економіки до особистого побуту козацької старшини. На тлі цих змін формувалася нова українська еліта, яку Москва намагалася уніфікувати під «великоросійські зразки». Саме в цей час розгортається історія, відновлена завдяки дослідженням історикині Ірини Петренко та краєзнавця Олександра Сірого.
Головні фігуранти: амбітний писар і полковниця з «крутим норовом»
У центрі історії — писар Яків Чемкальський, виходець із сербів. У 1718 році він служив при дворі полковника Гадяцького Михайла Милорадовича, де був добре знайомим із ним та всією великою родиною. У 1723 році за вірну службу Чемкальський отримав полковничий універсал на уряд сотенного писаря Грунської сотні та землі на території села Павловочка (нині Мала Павлівка).
Іншою ключовою фігурою є дружина Гадяцького полковника Уляна Степанівна Милорадович, жінка з «крутим норовом». Про її злодіяння в полку ходили легенди, і її боялися більше, ніж самого полковника.
Писар Яків Чемкальський та скандал, що почався із застілля
Хоча з полковником Яків Чемкальський мав добрі стосунки, з «панією Полковницею» у нього склалися зовсім інші, можливо, більш тісні, що, зі слів писаря, розірвалися саме за його ініціативою.
Мабуть, з того часу й виникають корені конфлікту. Пан писар, будучи вельми заможною людиною, вів розгульний спосіб життя, був учасником веселих компаній. Випивши оковитої, він ставав надто балакучим, охоче розповідаючи про свої «походеньки» в Гадячі. Певний конфлікт виник на початку 1724 року, коли Яків Чемкальський написав донос до Генеральної Військової Канцелярії на Іллю та Михайла Милорадовичів за зловживання в сотні.
Суд над «честю»: 400 ударів канчуком та свідчення священника
Восени 1724 року розгорнулася драма, яка стала предметом судової справи. 14 жовтня 1724 року з Генерального суду до Генеральної Військової Канцелярії надійшов лист за підписами судових асесорів Степана Шарія, Григорія Гамалії, Якова Доманського.
У своїй чолобитній до суду Чемкальський стверджував, що за поданням наказного сотника Михайла Олександровича Милорадовича, він був несправедливо і жорстоко покараний дружиною полковника: тримання під арештом та нанесення 400 ударів канчуків за нібито образу її честі, якої Чемкальський не вчиняв.
Для з’ясування обставин рекомендувалося опитати священника села Павловочка отця Костянтина Григорійовича Даценка, який чув і передав негативні слова писаря на адресу Уляни. Оскільки допит священника могла проводити тільки духовна влада, 18 жовтня 1724 року було надіслано листа до протопопа Зіньківського Феодора Сенкевича з проханням допитати панотця Костянтина.
Дізнання відбулося 29 жовтня в будинку настоятеля Пречистенського (Успенського) храму в містечку Грунь. Отець Костянтин розповів, що, будучи в гостях у тещі Чемкальського Анни Андріївни, зауважив йому, що полкова влада негативно ставиться до його розгульного життя. На що захмелілий Яків відповів, що полковник ставиться до нього доброзичливо, а не доброзичливою є лише полковникова дружина, бо він не відповів згодою на її залицяння.
Священник вказав на трьох свідків: Грунського жителя, колишнього сотенного отамана Івана Рогальського, дозорця Петра Каменського та колишнього писаря Микиту Тимофійовича Нестеренка. Усі вони разом з отцем Костянтином були на святковому обіді в будинку Кузьми Нестеренка. Іван Рогальський розповів, що Яків у запалі почав розповідати, як до нього залицялася його власна дружина, але сам Рогальський сказав, що ці слова стосуються дружини полковника. Цю версію підтвердили інші свідки. З протоколом допиту було ознайомлено писаря, але він визнав усі свідчення неправдивими, хоча й погодився прийняти вину, якщо слідство її доведе.
16 листопада 1724 року справа була доставлена до правління Малоросійської Колегії в Глухів. Про подальшу долю цієї судової справи достеменно невідомо, оскільки в документах немає свідчень полковниці та вироку суду. Однак, судячи з розслідування, де всі свідки підтвердили слова Чемкальського, писар мети своєї не досяг.
Нескорена жертва: нові доноси та загадкова втеча
Та все ж Яків Чемкальський не полишав боротьби. У 1725 році він знову пише скаргу на Іллю Милорадовича, а в 1726 році стає повіреним у справі жителя містечка Комишня Лазаря Костянтиновича Албанеза проти полковника та його дружини. Після цього в Груні Чемкальський був жорстоко побитий та обкрадений за наказом Милорадовичів, а потім доставлений до Гадяча, де дружина полковника піддала його тортурам, погрожуючи переламати руки й ноги та відрізати вуха й ніс.
Якимось дивом колоднику вдалося втекти з-під варти і добратися до Глухова. У 1727 році він звернувся до Генерального суду з позовом на свого ж колишнього повіреного Лазаря Албанеза.
Незважаючи на всі перешкоди, він вижив і продовжив свою кар’єру. У 1731 році він отримав уряд писаря сусідньої Куземинської сотні, а протягом 1739–1742 років служив писарем, а у 1748–1749 роках — значковим товаришем Київського полку.
Уроки з минулого: козацька честь і жорстокі порядки
Судова історія писаря Чемкальського відкриває завісу над повсякденним життям Гетьманщини XVIII століття. Тут і складні стосунки між сотенною старшиною, і вплив священників, і навіть неабияка роль жінки в тодішньому суспільстві.
З одного боку, діяли козацькі вольності: будь-хто міг написати донос чи подати позов, незалежно від рангу обвинуваченого. З іншого — у полку панували жорсткі порядки: полковник, а подекуди й його дружина, фактично були «господарями життя», а посади роздавалися лише за особисті заслуги чи наближеність.
Ця справа показала, наскільки високо тоді цінували козацьку честь і гідність. Водночас у суспільстві відчувалося упередження до «чужих» — так, сербська родина Милорадовичів не мала авторитету серед місцевого товариства.
Та найбільше вражає робота Генеральної Військової Канцелярії й Генерального Суду. Вони діяли швидко й ретельно, без тяганини й зайвої бюрократії. Це свідчення того, що Гетьманщина мала доволі ефективну судову систему — урок, який варто згадати й сьогодні.
Примітка редакції: Цю публікацію підготовлено завдяки науковим розвідкам Ірини Петренко, докторки історичних наук, професорки Полтавського національного педагогічного університету, та краєзнавця Олександра Сірого, члена Національної спілки краєзнавців України. Джерельною основою дослідження стали документи фонду №53 «Перша Малоросійська колегія», що зберігаються у Центральному державному історичному архіві України в Києві.
Читайте також:
