- 1125
- 1125
Як Володимир Капустін став героєм для доньки та України
Ми говоримо по телефону... Але коли говориш з 16-річною Владою Капустіною, навіть через слухавку відчуваєш - її голос наповнений теплом, та у ньому чути й відгомін болю. Вона втратила свого тата, але зберегла його у своєму серці. Її спогади — це історія про любов, відданість і силу, яка передається через покоління. Історія, яку варто почути.
«Летіть, пташата. Воїни Сини.
Ви так хотіли небесам радіти…
На Божу прощу. Винні без вини…
Живі, як ангели. І святі, як діти…»
Василь Ковтун
«Тато був для мене всім: опорою, захистом, другом»
— Владо, у мене виникла думка, що було б добре написати щось про вашого тата. Його історію, його характер, те, як він впливав на ваше життя. Я впевнена, що краще за вас цього ніхто не зробить. Ви ж були дуже близькі, правда?
— Так, ми були дуже близькими.
Її голос тремтить, але в ньому чути тепло й спокій. У кожному слові відчувається глибока повага до батька.
— Я впевнена, що ваші спогади про нього можуть стати чимось особливим для інших. Знаєте, такі історії надихають, а ваша – точно особлива.
На іншому кінці лінії коротка пауза. Влада збирається з думками.
— Я розумію, що це може бути непроста розмова. Але якщо ви готові, давайте спробуємо трохи поговорити про нього. Як ви думаєте, що найважливіше треба сказати про вашого тата?
— Він був для мене всім… Опорою, захистом, другом.
Її голос звучить м’яко, але впевнено. Кожне слово – як обіцянка берегти пам’ять про нього.
— А якщо уявити, що він зараз поруч? Що б ви сказали йому?
— Я б сказала, що пишаюся ним. Що він був і залишається для мене героєм.
Її голос стає ще тихішим, переходить майже на шепіт. Але за цим шепотом відчувається сила, яку можна зрозуміти лише тоді, коли втрачаєш когось, хто був для тебе всім.
— Все, що я хотіла сказати саме йому, вже є в моїх віршах.
Її голос стає м’яким, коли вона додає: «Але головне, що я б хотіла сказати про нього, це те, що він був дуже доброю людиною. Після його загибелі кожен, з ким я спілкувалася, говорив, що він чуйний, завжди готовий допомогти».
Уроки козацького духу від батька
Влада згадує, як у дитинстві слухала розповіді батька про історію України, козацтво та рідний Гадяч. Він із захопленням говорив про героїчне минуле, пояснював, як важливо знати і шанувати свою спадщину.
Щороку вони разом ходили на заходи, присвячені козацтву, де тато ділився знаннями про події, що відбувалися у їхньому районі. Для дівчини це були не просто розмови, а цінні уроки любові до України.
«Козацький дух — це відданість і сила, — каже вона. Тато не просто говорив про це, він жив із цими переконаннями. І я дуже пишаюся тим, що успадкувала цю любов до рідного краю».
Володимир Капустін: найбільший скарб, що залишив доньці
— Мені завжди хотілося більше часу проводити з татом. Він постійно працював — на заробітках у Польщі чи в майстерні вдома. Він робив усе, щоб наше життя було кращим, я це розуміла і цінувала. Хоча мріяла, щоб ми були більше разом. Тепер знаю - кожна хвилина, яку він нам дарував, була його найціннішим подарунком.
Одним із теплих спогадів Влади про батька є їхні тихі, затишні вечори. Вони проводили їх за чашкою чаю, обговорюючи все на світі: її переживання, мрії, цікаві історії з життя.
«Ми могли сидіти на кухні до пізньої ночі, іноді до першої чи навіть другої години. Тато завжди слухав мене, підтримував, розділяв мої радощі та сумніви. Це були щирі моменти, які гріють серце навіть зараз», — згадує дівчина
А ще був час, коли тато читав їй книгу про собак.
«У нас була книжка про породи собак, і я завжди просила, щоб тато читав мені перед сном про якусь нову породу. Він не просто читав — він розповідав, ніби це жива історія про кожного собаку», — каже Влада з посмішкою. Ця любов до собак передалася і їй. «Якщо бачу на вулиці собачку, не можу пройти повз, обов’язково зупинюся, щоб погладити. Це від тата», — додає вона.
Та спільне читання й розмови були не єдиними моментами, що зближували їх. Батько й донька мали ще одну спільну пристрасть — автомобілі.
Ми разом ремонтували машину, — згадує Влада, посміхаючись. — Тато завжди залучав мене до цієї справи. Я тримала інструменти, крутила гайки, а він терпляче все пояснював. Тепер я мрію мати старенький автомобіль, щоб продовжити цю традицію. Коли працюю з машиною, мені здається, що тато поруч».
Ці маленькі ритуали, що складали їхній повсякденний побут, були для Влади чимось більшим, ніж просто звичайні справи. Вони стали спогадами, що гріють її серце навіть у найскладніші часи, які вона береже, як найбільший скарб.
Про вибір
— Ви згадували, що на початку повномасштабного вторгнення були у Мартинівці. Як ви пережили ті дні?
— Це був дуже страшний час. Я пам’ятаю, як цілий тиждень за вікном стояли колони російської техніки. Їх було видно і вдень, і вночі. Ми жили в постійному страху, бо не знали, що буде далі.
— Що вам допомагало триматися?
— Мій тато. Він тоді був у Польщі, але постійно підтримував мене телефоном. Я писала йому, розповідала, як мені страшно, а він завжди знаходив слова, щоб заспокоїти мене.
— І він швидко повернувся додому?
— Так, він не міг залишатися осторонь. Як тільки почалася війна, тато залишив роботу в Польщі, зібрав речі й поїхав додому. Це була дуже небезпечна дорога, але він усе ж дістався Гадяча й уже 26 лютого пішов у територіальну оборону.
— Ви згадували, що ваш тато вирішив піти в об’єднану штурмову бригаду «Лють». Як це відбувалося?
— Він звільнився із судової охорони, почав збирати документи й активно готуватися. Я пам’ятаю, як мені приснився сон — окопи. Тоді я зрозуміла, що він вирушає на війну. Запитала його: “Куди ти збираєш документи?” А він відповів, ніби жартуючи: “Нікуди”. Але я знала, що це не так.
— Він серйозно налаштувався?
— Так. Навіть на свій день народження він проходив фізичні тести. Щодня тренувався, попри травму коліна. У лютому 2023 року його зарахували до “Люті”, а вже до літа він завершив навчання під Житомиром.
— Як ви сприйняли це рішення?
— Було важко. Я навіть жартувала, що знищу його документи, аби він не пішов. Але в глибині душі розуміла, що це його вибір, і ніхто, і ніщо його не зупинить.
Володимир Капустін та його останні обійми з донькою
У ніч із 16 на 17 вересня 2023 року Влада востаннє бачила свого батька. Він їхав на Київ із повною машиною зброї. Перед дорогою він заїхав попрощатися з батьками, а потім завітав до доньки.
«Я обійняла його, і в мене було відчуття, ніби це востаннє. Ніби щось у повітрі підказувало: ця зустріч особлива. Він сказав: «Я повернуся за кілька днів». Але ці слова не змогли розвіяти важкості на серці»,— згадує Влада.
19 вересня Володимир Капустін загинув. А в ніч перед цією датою Влада прокинулася від різкого болю в грудях.
«Здавалося, що щось стиснуло мене так сильно, що неможливо було дихати. І перед очима стояв тато. Я зрозуміла, що щось сталося, але тоді навіть боялася повірити в це».
Їхній зв’язок завжди був особливим, глибоким, духовним. Побратими розповідали Владі, як у перервах між боями батько згадував її.
«Він завжди показував мої фотографії, казав: «Подивіться, яка вона в мене гарна, як схожа на мене».
Приклад справжнього воїна: як Володимир Капустін надихнув доньку Владу
Дівчина зупиняється, її голос звучить тихо, але упевнено:
«Тато був і залишається моїм героєм. Я хочу, щоб його пам’ятали як людину, яка любила життя, родину і свою країну. Це дуже важливо для мене».
— Владо, ви згадували, що хочете піти до Національної гвардії. Що вас до цього спонукає?
— Зараз мені 16 років, але я вже знаю, що це моє. Я чекаю повноліття, щоб здійснити цей крок. Як і мій тато, я хочу захищати нашу країну. Це не просто бажання, це мій обов’язок — перед ним і перед Україною.
— Звучить дуже рішуче. А що для вас означає бути воїном?
— Автомат у руках не робить людину справжнім воїном. Це звання потрібно заслужити. Воїн — це той, хто йде, щоб захистити сім’ю, а не той, кому вручили повістку й сказали: «Йди, треба». Воїн знає, що його чекає, але не боїться. Він б’ється до останнього за своїх дітей, за свою країну-неньку.
— Це неймовірно зрілі думки. Ви, здається, розумієте цю роль дуже глибоко.
— У мене був гарний приклад у житті — мій тато. Він не просто говорив, як треба жити, любити чи захищати, він показував це своїми вчинками.
Вірш Влади Капустіної
Тобі, тату, з любовʼю
Привіт тату, ось я прийшла
Ну як ти тут? Замерз?
Земля ж холодна.
Тут в полі серед могил до тебе йду,
Побуду трохи, поговорим. Можна?
Вже час минув,
Але душа до тебе кличе.
Біль нестерпний не вщухає.
Так мало ми з тобою були разом,
Все працював, щоб краще нам жилося.
Ні, не думай тату, це не образа
Просто тебе не вистачає ось.
Я не дитина, я тепер доросла,
Навчаюсь, як ти і просив.
У бабусі часто помічаю сльози,
Вночі, з думками, важко їй заснути.
Мені не легко теж,
Але я тримаюсь.
Хоч часом важко втримати сльозу.
Я піду по твоїм стопам! Побачиш!
Примножу славу і
Гордо голову понесу!
Я буду захищати Україну,
Як ти її для мене захищав!
Я донька свого народу
Чуєш, тату?
В мені козацький дух,
Як був в тобі.
Ти можеш тут спокійно спати
Клянуся я на нашому гербі,
Що ворог більш не прийде в Україну,
Що виросту тебе достойною я!
Я біля тебе посаджу калину,
Вона ростиме, а з нею і любов моя.
Я вже піду,
Бо дідусь та бабуся зачекались.
Поговорили - трішки легше стало.
Життя твоє так рано обірвалося,
Але пам'ять вічна,
Як і вічна слава.
Мій добрий тату…
Мій добрий тату… Вже тебе немає…
А серце (вкотре!) плаче вже без сліз.
Згадаю знов тебе, і рідну хату,
В якій ти нас любив і так беріг.
Оберігав дитинство. Ні хмарини…
І юності все мудрість додавав…
Так я ішла з тобою. Від дитини.
А світ усе дорослішим ставав.
Траплялись бурі, були і негоди.
Та хто у молодості думав з нас, і знав:
Так легко було віднайти дорогу
Бо тато долю у руках тримав.
Тримав її в своїх міцних долонях,
І сильний погляд промовляв: «Іди!
Не бійсь нічого, я з тобою, доню!»
І я ішла. Із татом. Як завжди.
І раптом… Світло згасло за хвилину.
Нема дороги… Лиш долина сліз.
«Вернися, тату! Як мені без тебе!?»
А голос звідкісь:»Ти іди, не бійсь!
Я все з тобою, кожну мить і днину.
Життям твоїм опікуюсь завжди.
Моя велика донечко-дитино,
Іди, не бійся. Я з тобою. Йди!»
Володимир Капустін. Позивний «ТАКСИСТ»
Цей текст був написаний військовими Добровольчого Формування Гадяцької Громади на 40 днів пам’яті полеглого побратима Володимира Капустіна. Стиль і мову збережено.
Про нього формально напишуть неточні дані з біографії, навіщо паритися, їх таких «пачками» завозять з нуля, на дошку «Пошани-Слави» знайдуть допотопне фото, де напишуть рядовий працівник якоїсь там рядової організації. І квит.
Справились.
Тільки пектиме в грудях батькові, побратимам та душі Його, що в дорозі до Неба на межі сорока днів.
Він – наш, гадяцький.
Він закінчив нашу школу. Цілував дівчат під нашим небом. І сни йому снилися наші.
Він слухав чи не слухав батьків, як і кожен у підлітковому віці, а потім прийняв виклики часу і погнав у Європу заробляти гроші.
Типове все, як майже в усіх.
Та ні.
В лютому 2022 року його Україна запалала пожежею неоголошеної війни і руське варварство прилізло нищити його школу, його небо, його стежки і майбутнє його двох дітей…
Він же не з тих, щоб в ситій Європі святкувати свій шанс на життя, Його вдарило. В честь. В гідність. В святе.
І не оскотинився, як багато хто, сховавшись за кордоном, а кинув ту Європу і – Додому.
Пішов добровольцем в добровольче формування, вчився, тренувався, патрулював, забув про сон і їжу, мусив.
Батько так навчив його. Побратими навчили.
А потім чітке рішення – на війну.
Мушу. Зроблю. Зможу.
Рвався на фронт! Відчував Силу!
Так Він вступив в штурмову бригаду «ЛЮТЬ», полк «Сафарі».
Добровольцем. Це було рішення чоловіка і громадянина. Це було рішення Людини, яка волю країни цінує вище свого життя.
Один тільки Він знає, як прагнув, щоб взяли, як переживав, що може бути недостатньо підготовленим.
Потім – фронт. Самий важкий. Нуль. Донеччина. Під Бахмутом.
І – Він, та сама Народна Лють, звіром бився за своє. За українське. За гадяцьке.
За ту школу, за небо своє, за землю.
Він Загинув За Батьківщину.
ВОЇН став кров'ю і плоттю української планети, став тією землею, за яку бив руську погань, на якій лишилися топтати ряст його батьки, виростати його діти: син і донька…
І гупає в грудях української землі та сама його Народна Лють, гріючи Його побратимів в окопах, вгризаючись в ноги оркам!
Він – наш, гадяцький:
Позивний «ТАКСИСТ».
Володимир Капустін.
НАВІКИ ВОЇН.
В своєму Вічному Лютому Сафарі.
Сьогодні 40 днів.
Помстимося!
28 жовтня 2023р., Добровольче Формування Гадяцької Громади
