- 585
- 585
Як зникали Драгомани: музей ім. М. П. Драгоманова у Гадячі. Ч.1
Початок діяльності Олени Пчілки у Гадячі
У 1913 році, після смерті Лесі Українки, Олена Пчілка переїжджає до родинного гнізда – Гадяча. Проте не для того, щоб віддатися горю від втрати коханої доньки. Ця нескорена сильна жінка перетворює все місто на арену широкої просвітницької діяльності та антирадянської боротьби. Тут вона мала вже збудований у кінці 1880-х будинок у Зеленому Гаю та садибу, успадковану від матері, Єлизавети Драгоманової – у ній народилися і Ольга Петрівна і Михайло Петрович Драгоманови. Саме в одному з її будинків і було облаштовано музей, про який йтиметься у цьому дописі.
Кінець 1910 – початок 1920-х років для Гадяччини, як і для всієї України, виявився буремним. Місто кипіло подіями. Пропоную відстежити опорні, щоб зрозуміти у яких умовах доводилося працювати Ользі Петрівні, і чому ж виявилося таким недовготривалим життя сумнозвісного музею.
Просвітницька місія та культурна ініціатива Олени Пчілки в Гадячі
Уже 1915-го року, по переїзді в Гадяч, зусиллями Ольги Драгоманової-Косач починає виходити журнал «Молода Україна», адресований українським дітям. Сподвижниця видавала його власним коштом, незважаючи на мізерну кількість підписників. Сюди ж у Гадяч, у 1915–1916 роках, видавчиня переносить і редакцію журналу «Рідний край».
Проголошення УНР у 1917 році помітно пожвавило культурне і національне життя міста. Олена Пчілка повністю віддається просвітницькій роботі. Значущі плоди принесла її співпраця з освітянами.
«З її ініціативи протягом березня-квітня 1917 року в Гадяцькому повіті створено 25 товариств «Просвіти», у травні їх було вже 35. 18 червня сільські товариства «Просвіти» об’єдналися у повітову спілку, головою ради якої обрано Олену Пчілку». [11, c. 193]
За активної участі головуючої, міська «Просвіта» відкрила у Гадячі читальню, де Олена Пчілка була активною абоненткою, про що свідчить читацький формуляр, що дійшов до наших днів. У Гадячі засновані книгозбірня і українська школа для дорослих. Цього ж року письменниця організовує у місті Український національний хор, а також аматорський дитячий театр, для якого сама ж пише п’єси. Під крилом Берегині він проіснував до 1919 року.
Жваво велася робота з юнацтвом і підростаючим поколінням. Ольга Петрівна – головна натхненниця гуртка українознавства гадяцької української шкільної молоді, що діяв у місті впродовж 1918 року. З її ініціативи навчальний заклад «Гадячская мужская гімназія» перейменовано у Гадяцьку хлоп’ячу гімназію ім. М. П. Драгоманова.
Загальновідомим є епізод біографії славетної просвітниці на гімназійному Шевченківському святі з бюстом Кобзаря, обгорнутим нею жовто-блакитним прапором, як протест проти вимоги місцевої більшовицької влади припинити свято.
Починаючи з 1906 року у місті тричі на тиждень виходила «Газета Гадяцького земства». Коли у 1917 році Ольгу Петрівну запросили стати її редакторкою, вона погодилася за умови, що видання виходитиме українською мовою. З невеликими перервами газета Гадяцького земства під назвою «Рідний край» друкувалася до 1919 року. Приміщення де працювала редакторка збереглося донині.
Випробування революційної доби: арешт та втеча з Гадяча
У січні 1918 року у місті було встановлено радянську владу та створено ревком, а вже у березні місто захопили кайзерівські війська. Півроку потому владу в Гадячі утвердила Директорія, але ненадовго, бо у січні 1919 року частини промосковської Червоної Армії і місцеві партизани відновили радянську владу. У серпні цього ж року до Гадяча увійшли війська Денікіна, а на початку грудня місто знов захопили червоноармійці і в ньому остаточно утвердилися «совєти».
Звісно, більшовики не могли подарувати Олені Пчілці ні виступів українською мовою, ні її відверто проукраїнської позиції [9, с.41]. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що у 1920 році партія боротьбистів розгорнула серед населення міста антирадянську агітацію. У лютому було створено штаб, який намагався перехопити владу, а навесні район вибухнув повстанням під проводом Леонтія Хрестового.
У травні цього ж року Ольгу Петрівну було заарештовано. За іронією долі вона перебувала у тій же в’язниці, де згодом опинився і ватажок повсталих лютенських селян Леонтій Хрестовий. За вимогою боротьбиста Мусієнка письменницю звільнили, але за умови, що вона залишить місто. Побоюючись повторного арешту, сімдесятилітня жінка проводила ночі у кущах власного садка в Зеленому Гаю. До будинку перебралася тільки після приїзду молодшої доньки Ізидори. Саме вона і вивезла хвору матір до Могилева-Подільського, де велика Косачівська родина врешті об’єдналася (туди також приїхала Ольга Косач-Кривинюк із сім’єю).
Архів, музей ім. М. П. Драгоманова і безуспішна боротьба за майно
Поспіхом полишаючи Гадяч у 1920 році, Ольга Петрівна змогла взяти з собою лиш необхідні речі. У садибі Драгоманових (а налічувала вона три будинки – «один більший і два малі флігелі» [8, с. 175]) залишився величезний архів кількох родин, включно з особистими речами і листуванням матері Єлизавети Іванівни, а також документи Лесі Українки. Архівом і цінним майном Олена Пчілка доручила опікуватися завідувачу повітового відділу народної освіти Клочко-Жовніру.
На Ольгу Петрівну чекало величезне розчарування, коли повернувшись з Ізидорою до міста за рік [4, с. 18] вона не змогла забрати не лише речей, а навіть листів і рукописів. Ось як згадувала про це Ольга Косач-Кривинюк:
«З маленького домика чисто все було перенесено до великого, переложено, перемотлошено, що є – в безладді, а чого й зовсім нема. У великому домі зроблено «Музей ім. М. П. Драгоманова», але зроблено зовсім по-невігласьки. ˂…˃ Через те, що все стало «музейними речами», матері нашій не дозволили нічого взяти. Вона поїхала до Києва взяла в Академії наук, де була членом-кореспондентом, розпорядження видати їй рукописи; вернулася вже без дочки, до Гадячого. Тоді їй вдалося дещо взяти з свого архіву, але дуже небагато, а решта лишилася в «музеї»» [4, с. 18].
Втрата архіву та особистих речей, безумовно, були величезною прикрістю, але ще більшим нахабством із боку нової влади була націоналізація обійстя. Не надто сподівалася Ольга Петрівна повернути собі нерухомість, та все ж, вона робила необхідні кроки у цьому напрямку: зокрема, нею було подано клопотання до місцевої влади щодо отримання житла в будинку її ж садиби (!), написано кілька листів до відповідних інстанцій тодішньої столиці УСРР – Харкова. Втім, ці спроби результатів не принесли: їй не повернули ані майна, ані нерухомості.
Форма без змісту: занепад садиби та побут музею
Вік драгоманівського музею був недовгим. А його подальша доля як родового гнізда, так і державного закладу, виявилася сумною. Пропоную простежити її разом.
Перш за все, варто зазначити, що за відсутності необхідного догляду і матеріальної підтримки садиба почала занепадати, але проблема полягала не лише у потребі ремонту.
Власне «музеєм» у будинку була єдина кімната Михайла Петровича Драгоманова. Окрім неї у приміщенні розташовувалися: шкільний підвідділ, куток Леніна, квартира завідувача музею (ним був вчитель мистецтва Трудової школи О.О.Кононенко), літня кімната (відведена ніби під архів) і кухня, сіни та художньо-історичний відділ. До того ж, розмір кімнати Драгоманова на один аршин поступався розміру кімнати завідувача закладом. У решті будинків на території проживали квартиранти. Окрім того, на території садиби були ще сарай, льодовня, хижа і комора. Сам же будинок-музей мав як старосвітська селянська хата під стріхою. Будівля мала два ґанки і її загальна площа налічувала трохи більше як 25 кв. саж.
Музей ім. М. П. Драгоманова та його сумна доля: безконтрольність і розпорошення фондів
Про експонати які розміщувалися безпосередньо в музеї (їх величали інвентарем) дізнаємося з «Акту обслідування стану діяльности Гадяцького Музею ім. М. П. Драгоманова», складеного комісією з трьох осіб: ЗавРайСельбуду В.М.Химича, інструктора шкіл лікнепу Я.Л. Руденко і вищезгаданого учителя, котрий мешкав при музеї і його доглядав – О.О.Кононенка:
«Інвентар, на який мається спис, уявляє собою речі, що стосуються до життя М. П. Драгоманова або його родини, як напр. письменниці Олени Пчілки. ˂…˃. Частина досить коштовних історичних матеріалів (як напр. листування самого М. П. Драгоманова та членів родини Драгоманових) була вийнята по вимозі Полтавського губерніального Музею, решта речей (фотографії, меблі, рушники, плахти, листування, цінкографії до творів, малюнки) безумовно історичного значіння, крім посуду гутянського заводу з надписом «Гути», котрий випадково попавши на схоронення до Музею, занесений в списки і стоїть на обліку музейного майна» [2, арк. 10].
У 1931 році у гадяцькій газеті «Будівник соціалізму» український письменник, фольклорист, літературознавець, історик української літератури Григорій Нудьга, тодішній учень Гадяцького педтехнікуму, опублікував допис, ознайомившись із яким, можемо уявити наповненість Драгоманівської кімнати у музеї. Григорій Антонович стверджує, що тут були меблі і картини, а також рідкісні книги. У вітринах розміщувалися рукописи, малюнки Панаса Мирного і Лесі Українки, особисті речі її, а також інших членів родини – Михайла Драгоманова, Олени Пчілки, до того ж архів журналу «Рідний край». Окрім вищезазначеного, у музеї зберігалися і господарські папери Драгоманових, великі зошити із заголовком «Народні рецепти». А письменник К.Прохоренко пригадував, що бачив у колекції навіть рукавицю Петра І.
Ольга Косач-Кривинюк у «Хронології життя і творчости Лесі Українки» писала:
«…до того музею навідувалися різні люди, і не знаю вже, яким правом, брали звідти то те, то інше, публікували його або перевозили до інших музеїв, а то й залишали у себе» [4, с. 18].
Забуття під протоколом: як знищували музей ім. М. П. Драгоманова
Не дивно, що ставлення до музейних речей було таким нехлюйським. Адже у 1925 році на розгляд до окремої інспектури НД надіслано виписку з протоколу ч. 2 засідання колегії Музею від 28 вересня 1924 року, де, зокрема, зазначалося:
«…в Гадячськім Музеї, крім небагатьох залишившихся річей Драгоманова М., та невеликої кількості зібраних других річей, нічого цінного немає…» [2, арк. 19].
Далася взнаки і відсутність належного помешкання для їх збереження, а також коштів, про що теж було зазначено у протоколі засідання.
Основною ж причиною, на мій погляд, був документ, адресований Полтавській Губінспектурі Народної освіти 5 березня 1924 року. Його суть зводилася до пропозиції зосередити дрібні музеї, що є у Зінькові, Кобеляках, Миргороді, Хоролі та інших містах Полтавщини, – у більших центрах, зокрема у Полтаві та Ромнах.
«По всей Полтавщине разбросаны различного рода Музеи хранилища старины, в большинстве случаев не имеющие ценности, исторического или научного значения, но требующие значительных расходов по их содержанию и оплате обслуживающего их персонала ˂…˃ в целях сбережения Государственных средств ˂…˃ Губфинотдел просит обсудить этот вопрос в срочном порядке и принять меры к сокращению расходов по содержанию Музеев на периферии губернии»* [2, арк. 15].
Звісно, Гадяч теж вважався периферією, хоч його і не було у переліку міст, що значилися у документі.
⃰ (рос.) «По всій Полтавщині розкидані різного роду Музеї сховища старовини, що у більшості випадків не мають цінності, історичного чи наукового значення, але такі, що вимагають значних витрат по їхньому утриманню і оплаті обслуговуючого персоналу <…> з метою збереження державних коштів <…> Губфінвідділ просить обговорити це питання у терміновому порядку і вжити заходів по скороченню витрат на утримання музеїв на периферії Губернії»
Читайте також:
