Як зникали Драгомани: музей ім. М. П. Драгоманова у Гадячі. Ч.2

У другій частині розповіді досліджуємо, чому музей ім. М. П. Драгоманова у Гадячі занепав і що сталося з його культурною спадщиною.

Дана публікація підготовлена редакцією "Рідний край. Газета Гадяцького земства"

Занепад і розчарування: музей ім. М. П. Драгоманова без перспектив і підтримки

За півроку відбулося засідання Колегії Музею. На ньому ухвалили перенести «усі речі, уявляючі Музейну вартість до Роменського Музею» [2, арк. 19], а в бібліотеці закладу залишити тільки навчально-допоміжний і місцевого значення матеріал. «Остальні книги передати до центру» [2, арк. 20].

Уже в наступному 1925 році цілий ряд комісій, засідань і обстежень стану Музею ім. М. П. Драгоманова та його роботи виявив, що будівля і садиба потребують ремонту. Про це йдеться у окремих документах: виписках, актах та пояснювальних записках, надісланих протягом цього і наступних двох років до Окремого Музею (Ромни), Політосвіти, Окремої Інспектури Наросвіти. [2, арк. 10-11].

Справедливості заради варто додати, що у своїх висновках комісія все ж звітувала про те, що з огляду на минуле міста і його околиць, музей має всі дані для подальшого розвитку. І навіть взяла на себе сміливість заявити, що ті речі, які були передані до губернського музею, позначилися на добробуті місцевого. Було ухвалено, щоб у майбутньому всі видачі відбувалися з дозволу управління музеями УССР. Тільки от хто би зайнявся розвитком історичної установи, якщо та ж комісія підсумовувала, що музей:

«…не популяризує себе ні в межах Гадяцького району, ні по за його межами. Відвідувань у Музеї мало. Зв’язок із Центральними музейними інституціями є, але слабий» [2, арк. 11].

Навіть завідувач музею О.Кононенко, який квартирував у будинку Драгоманових, намагався самостійно скласти повноваження, ймовірно, щоб позбутися відповідальності. Інакше як можна розцінити його звернення до завідуючого Роменським Окремим Музеєм, де він просив

«не турбувати мене як завідуючого музеєм і тільки мати на увазі, що в Гадячому фактично музея, як такового немає, а лише є будинок в якому хороняться де-які речі з обстановки Драгоманових під моїм доглядом» [2, арк. 1].

Окрім того, дописувач зазначав, що ніякої платні за виконувану роботу не одержує. Чи про таку «економію» заробітної плати обслуговуючого персоналу йшлося у документі Губфінвідділу?

Важко встановити, чи подібна активність із засіданнями і зборами відбувалася під тиском вищезгаданої установи, а чи й справді місцеві діячі хотіли якнайскоріше розквитатися із нашвидкоруч створеним закладом, що потребував сил і коштів для його утримання.

Краєзнавчий осередок без ресурсу: документи, прохання і фінансові відмови

Все ж у витязі з протоколу засідання Ради Райсельбуду читаємо, що комісія мала на меті виробити подальший план та перспективи роботи музею, а також отримати для цього необхідну грошову допомогу.

Головне, на чому наполягала Комісія, – так це на тому, щоб зайняти під музей «ввесь будинок – 4 кімнати, для чого необхідно загальному відділу Р.В.К. виселити з помешкання попа Рогодянського з його родиною» [2, арк. 11], а з інших будинків – решту квартирантів і «передати всю садибу Райсельбуду» [2, арк. 12]. Бо навіть будинок, який перебував у віданні РВК, не був застрахований. Ідея ж збереження садиби полягала у тому, щоб надати музею

«характер крім історичного також етнографічний і краєзнавчий. Поступ в народній культурі, побуті, творчости, господарстві повинні найти почесне місце в музею. Шкільна справа, справа ліквідації неписьменности, взагалі політосвітня праця повинні тут фіксуватися» [2, арк. 11].

А для цього у колишній Драгоманівській садибі планувалося спорудити окремий заїзд та облаштувати готель для приїжджих селян (уявіть собі!). За задумом, останні тут мали б отримувати різноманітні поради та пояснення і паралельно ознайомлюватися і з музеєм, і зі станом всього району [2, арк. 12]. Менше ніж за тиждень при Гадяцькому музеї було утворено краєзнавчий осередок із двома секціями – природничою та соціально-економічною.

І тут починається найцікавіше. Віддавши у вічне користування купу безцінних експонатів, заклад починає працювати над наповненням решти кімнат і потребує вказівок щодо подальшої роботи, адже, як бачимо, методична база, документація та суворе дотримання правил діяльності музейної установи як такої, були повністю відсутні. Ось, наприклад, два листи: перший – завідувача музею О. Кононенко до Роменського Окремого Музею:

«Гадяцький музей прохає ˂…˃ передати (коли маються речі у двох примірниках) до Гадяцького музею по одному екземпляру експонатів в обмін на ті речі, які були передані до окремого музею літом 1925 року» [2, арк. 16];

і другий, де у Роменського Бюро Краєзнавства було прошено надіслати статут, а також «всі вказівки та інструкції, що торкаються роботи надалі» [2, арк. 17].

Зберігся у Державному архіві Сумської області і детальний Кошторис Гадяцького музею ім. М. П. Драгоманова на 1927–1928 бюджетний рік та клопотання до Роменської Окремої інспектури Наросвіти про його затвердження «як необхідного для існування самого музею» [2, арк. 137]. Тут уже посади завідувача музею та сторожа було підвищено з тринадцятого до чотирнадцятого та шостого розрядів із зарплатами 60 і 25 карбованців на місяць відповідно. Загальна сума за вказані роки разом із витратами на транспорт становила понад 6 тисяч карбованців. То й не дивно, що на подібну «економію» коштів Губфінвідділ не погодився.

Знищення спадщини: закриття музею, війна і втрата родового гнізда

Музей зачинили у 30-х роках минулого століття. Більшість матеріалів було передано до краєзнавчих музеїв у Лохвиці та у Ромнах. Окрім документальних свідчень, це підтверджувала і народна вчителька, подруга Лесі Українки Антоніна Семенівна Макарова. Подальшу долю закладу ґрунтовно дослідила киянка, музеєзнавиця Олександра Шалагінова. Але якщо у Роменському архіві, який під час Другої світової війни майже не постраждав, донині можна простежити історію передислокації Драгомановського музею з окружних газет, то Лохвицькому музею ім. Григорія Сковороди пощастило менше. Приміщення було понівечено, а музейні цінності розграбовано. Серед них посуд, картини і сімейна реліквія – шабля декабриста Драгоманова, інкрустована дорогоцінним камінням. Втім, окремі речі і документи під час війни все ж вдалося евакуювати.

Нині понад три сотні експонатів із лохвицьких фондів знаходиться у Київському літературно-меморіальному музеї ім. Лесі Українки, а рукописи та іконографії – у Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Щодо решти речей родини Драгоманових-Косачів, то марно сподіватися на їх повернення з приватних колекцій.

Не вдалося зберегти навіть родову садибу на Драгомановій горі. У 1943 році у комин будинку втрапила бомба, яка і зруйнувала будівлю, а решту споруд було знищено бульдозером у 1950-х роках, коли звільняли місце для монументального будівництва – пам’ятника учаснику Другої світової війни, командуючому 47-ю армією, учаснику визволення Гадяцького району, генерал-лейтенанту П. П. Корзуну, яке до кінця так і не було втілено в життя.

Довго ще вітер носив вулицями міста зжовклі папери і світлини, які підхоплювали місцеві хлопчаки і з нерозумінням дивилися у очі незнайомих людей, погляди яких повнилися докором і сумом.

ЛІТЕРАТУРА:

Даниленко В. Ізидора, рідна сестра Лесі Українки: від сталінських таборів до еміграції. К.: вид-во «Смолоскип», 2011. 10 с.
Державний архів Сумської області. Ф. 6434. Оп. 1. Од. зб. 10. 20 арк.
Дейна Ганна. Гадяч – батьківщина Олени Пчілки / Дейна Ганна. Олена Пчілка і Гадяч: до 160-річчя письменниці. Наук. зб. матеріалів історико-літерат. конф. 22 травня 2009 року. К.: вид-во «Аратта», 2010. С. 55–59.
Косач-Кривинюк О. П. Леся Українка: хронологія життя і творчости / Ольга Косач-Кривинюк. Укр. Вільна Акад. Наук у США. Нью-Йорк, Друком Вид. Спілки «Гомін України», 1970. 923 с.
Канцедал Л. «Поспішаю написати кілька слів» : із епістолярію родини Драгоманових / Л. Канцедал // Слово і час. – 2012. – № 11. – С. 72–81.
Костюк В. Гадяч у старовинній листівці. Київ: Вид-во «КВІЦ», 2007. С. 74–80.
Костюк В. С. Гадяч у колонії Російської імперії. К.: Вид-во «Майстер книг», 2015. С. 148, 165.
Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія [Автор проекту і вступ. ст. Т. Скрипки]. Нью-Йорк – Київ, вид-во «Факт», 2004.
Одарченко П. Українознавчі спостереження й фрагменти. Статті, рецензії, спогади. К.: вид-во «Смолоскип», 2002. 41 с.
Оніщенко Н., Повісенко С. Олена Пчілка і національне виховання молоді (Гадяцький період життя) / Оніщенко Н., Повісенко С. Олена Пчілка і Гадяч: до 160-річчя письменниці. Наук. зб. матеріалів історико-літерат. Конф. 22 травня 2009 року. К.: вид-во «Аратта», 2010. С. 31–39.
Ревегук В. Я. Гадяцький край у добу Української революції 1917–1921 років. Полтава: вид-во «Дивосвіт», 2019. 286 с.
Скрипка Т. Родові гнізда Драгоманових-Косачів: їх устрій та культура. К.: вид-во «Темпора», 2013. С. 47–50.
Родова садиба Драгоманових-Косачів Зелений Гай як культурно-історичний феномен. Персональний сайт Тамари Скрипки. Нью-Йорк–Луцьк, 2021.
Третяченко Тетяна. Гадяч у документах і матеріалах відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України / Третяченко Тетяна. Олена Пчілка і Гадяч: до 160-річчя письменниці. Слово і Час. К., 2009. № 7. С. 116–120.
Шалагінова О. Нехай ніхто не плаче по мені. Мистецьке гроно: Альманах культурно-мистецької спілки Гадяцького краю; [О. Недовіс (відп. за вип.)]. Гадяч: вид-во «Гадяч», 2020. С. 23–26.
Шалагінова О. Про що шепоче Зелений Гай: з історії родинного гнізда Драгоманових-Косачів на Полтавщині / Шалагінова О. Олена Пчілка і Гадяч: до 160-річчя письменниці. Наук. зб. матеріалів історико-літерат. Конф. 22 травня 2009 року. К.: вид-во «Аратта», 2010. С. 60–68.