Євгеній Полянський про війну, перемогу та майбутнє України
Євгеній Полянський – зараз військовий ЗСУ. Попри щоденний ризик на фронті, його мрії про мирне майбутнє залишаються незмінними. Яким він бачить Гадяч після перемоги? Як увіковічити пам’ять загиблих військових і цивільних? Чому знання та популяризація української історії й культури мають вирішальне значення? Про все це ми говоримо з Євгенієм телефоном.
Захищати й змінювати: гадячанин про війну, перемогу та майбутнє України
- У Гадячі зараз тривають дискусії щодо доцільності встановлення пам’ятника Олені Пчілці. Ви, як військовий і фундатор збору коштів на його встановлення, як вважаєте - чи це на часі?
- Безумовно, так. Пам’ятник – це не просто об’єкт, це запрошення до діалогу. Люди запитують: «Хто така Олена Пчілка? Чому вона важлива для нашого краю?» Це стимулює думати, відкривати історію, формувати повагу до свого минулого. Фраза «не на часі» мене навіть дратує. За 30 років незалежності завжди щось «не на часі». А коли буде? Уявіть: наша землячка, всесвітньо відома Олена Пчілка, має лише один пам’ятник в Україні – і то у Луцьку. Чому так? Чому ми не цінуємо своїх героїв удома?
- Чи можуть пам’ятники чи книги змінювати свідомість людей?
- Звісно. Пам’ятаю, як у школі побачив табличку на честь Леонтія Христового, отамана з Лютеньки. Вона зацікавила мене і я почав шукати більше інформації, читати. Це запустило цілий ланцюжок роздумів і дій. Щось подібне сталося, коли я натрапив на книгу «Україна. Історія з грифом «Секретно» автора Володимира В’ятровича. Вона відкрила масштаби радянської брехні – репресії, фальсифікації, приховані злочини. Наприклад, розстріли польських офіцерів чи маніпуляції, де радянська пропаганда приписувала злочини нацистів іншим. Ця книга змусила мене критично переосмислювати історію й сумніватися навіть у тому, що раніше здавалося очевидним. Пам’ятники, мова, ініціативи – це все частини одного процесу: розвитку свідомого суспільства.
Євгеній Полянський: українська ідентичність починається з дитинства
Євгеній Полянський наголошує на важливості виховання української ідентичності з дитинства, ролі батьків та школи у формуванні свідомості.
— Чи помітна різниця у формуванні української ідентичності серед побратимів, і як Ви ставитеся до російськомовних військових?
— Різниця є і це сумно. За весь час служби я мав лише двох однодумців, з якими ми могли дискутувати, обмінюватися знаннями. Решті це не цікаво – більшість проводить час у телефоні. Щодо мови - я категорично проти, коли військові говорять російською. Це не питання часу чи навчання – українську знають усі, але не всі хочуть говорити. Головне – подолати небажання, переступити через страх помилок і насмішок.
— Як Ви бачите майбутнє, особливо виховання нового покоління?
— Щодо майбутнього – ми маємо починати з дітей. Саме в дитинстві формується свідомість. Згадую один випадок, недавній. Молода мама в автобусі говорила з дитиною російською, вмикала їй російські мультики. Хотілося запитати: «Навіщо ви це робите? Чому вчите дитину цього змалечку?» Адже звички, набуті в дитинстві, важко змінити.
Ось приклад із Харкова. На початку війни багато людей перейшли на українську, але згодом ситуація відкотилася назад. Це наслідок того, що попереднє покоління виховувалося в іншому мовному середовищі. Якби діти з самого початку звикали до української, такого б не сталося.
— А як щодо освіти? Як вона впливає на формування ідентичності?
— Те, що зараз вилучили російську мову та літературу зі шкіл, – для мене це вже перемога. Я не розумів, чому вивчав Пушкіна чи російських письменників, коли живу в Україні. Зараз це хоча б маленький крок до формування української свідомості. Але велика відповідальність тепер лежить на вчителях і, що ще важливіше, на батьках.
Є багато молодих учителів, які не мають досвіду або ж самі ще не зовсім усвідомлюють, як виховувати дітей у нових умовах. А батьки часто перекладають виховання на школу, хоча це їхній обов’язок. Усе починається з батьків.
Про молодь і збереження української культури
Євгеній Полянський розмірковує про значення культури, приклади, які надихають, та простори для підтримки української ідентичності.
— Що б Ви побажали молоді, яка обрала українську ідентичність та хоче служити Україні?
— Це нагадує мені шестидесятників – людей, які боролися за свою культуру та країну. Сьогодні це також боротьба за ідентичність, і я б побажав їм продовжувати цей шлях.
Коли лежав у шпиталі в Харкові, нарешті відвідав будинок «Слово». У книгах, які я читав, багато згадувалося про це місце та українських діячів, що боролися за нашу культуру. Це надихає: розумієш, що подібна боротьба триває і зараз, тільки у нових реаліях.
— Чи є люди, які Вас надихають?
— Є. Наприклад, молодіжний гурт «МУР» пропагує українську культуру, накладаючи поезії відомих авторів на сучасну музику. Вони грають на гітарах, читають вірші, проводять творчі вечори. Це цікавий і сучасний підхід, який захоплює молодь.
І я думаю: чому б біля майбутнього пам’ятника Олені Пчілці не створити такий простір? Місце, де люди могли б вільно реалізовувати свої ідеї, залучати інших і просувати українську культуру. Це виглядало б природньо й абсолютно правильно.
Євгеній Полянський: майбутнє армії залежить від реформ
Військовий Євгеній Полянський критикує радянський підхід в управлінні армією, наголошуючи на важливості кадрових змін і підсиленні ролі сержантів.
— Як Ви оцінюєте стан армії сьогодні? Які три головні проблеми, на Вашу думку, потребують вирішення в першу чергу?
— Для мене армія і війна – це різні поняття. Я завжди кажу: я не «в армії», я «на війні». Ситуація в армії – це окрема проблема, і там є критичні недоліки.
Перша – це радянський підхід до управління. Ми досі живемо за статутом 1999 року, який не враховує реалій сучасної війни. У ньому немає згадок про дрони, супутниковий зв’язок чи радіоелектронну боротьбу, але є інструкції про видачу рушників і здачу їх назад.
Друга – кадрові підходи. Командувати часто приходять люди без бойового досвіду, які мислять формально. Наприклад, офіцер із кабінету може віддавати накази «згори», не враховуючи реальних умов, тоді як бойовий командир, який пройшов окопи, розуміє важливість логістики, техніки та підготовки.
Ці проблеми всім відомі, але їх вирішення йде надто повільно.
— Як змінити радянську систему в армії?
— Насамперед потрібні кадрові зміни. Це вже частково реалізується: бойові командири отримують більше можливостей. Але ключове – підняти роль сержантів. У натівських арміях сержант – це основа: він не лише командує, а й знає кожну систему, сам уміє все зробити і не вимагає того, чого не знає.
Сержант із бойовим досвідом розуміє, як важливо забезпечити солдатів. Перед завданням він подумає про радіоелектронний захист, техніку, матеріали для укріплень. А кадровий офіцер може просто наказати «Йди виконуй» без жодного уявлення про реальні умови.
Зміни йдуть, але дуже повільно – лише на третій рік війни. Однак це вже дає надію. Головне – не зупинятися, бо майбутнє армії залежить від цих реформ.
Євгеній Полянський про вшанування героїв та підтримку на війні
— Переходячи до іншої важливої теми, як Ви вважаєте, яким має бути вшанування загиблих воїнів?
— Це дійсно складне й болісне питання. Я точно знаю, чого б я не хотів: величезних помпезних постаментів на третину міста – солдатів, кіборгів чи щось подібне. Це навіює відголоски радянщини.
На мою думку, вшанування не має обмежуватися лише військовими. У війні беруть участь не тільки вони, а й їхні сім’ї, а також цивільні, які загинули через бойові дії. Тому я вважаю, що пам’ятники чи меморіали повинні охоплювати всіх, хто постраждав або віддав своє життя у цій війні. Це була б справедлива данина їхній жертві.
— Як Ви справляєтеся з емоційним вигоранням? І що б Ви хотіли сказати своїм побратимам і їхнім сім’ям?
— Вигорання – це реальна проблема. За три роки війни багато хто вигорів: і фізично, і морально. Люди просто втомилися, втратили віру через постійні розчарування – корупцію, недоліки в системі, нескінченні труднощі. У таких умовах терпіння стає чи не найважливішою рисою. І для мене це слово – ключове.
Сім’ям я б хотів сказати: ваша підтримка – це величезна сила. Інколи вона проявляється у простих речах – у телефонному дзвінку, в короткому «Тримайся» або навіть у тому, що вдома хтось чекає. Я знаю, як це важливо. Буває, що здається, ніби це не допомагає, але через якийсь час ці слова додають наснаги.
Родинна підтримка та творчість під час реабілітації
Для Євгенія Полянського підтримка рідних є джерелом сили, а творчість допомагає зберігати зв’язок із побратимами.
— Ви згадували про стосунки з рідними. Чи підтримка від сім’ї допомагає Вам триматися?
— Безперечно. Мама – це моє головне джерело сили. Вона завжди поруч, навіть коли намагається здаватися спокійною. Але я знаю, що вона хвилюється за мене більше, ніж показує. Вона – українська мама, і цим усе сказано. Я нею пишаюся.
Батько підтримує по-іншому – лаконічно і по-діловому. Для нього головне, щоб усе було добре: «Син, як ти? Здоровий? Добре, значить, усе нормально.» Це типові батьківські стосунки: мінімум слів, максимум турботи через справи. Але я знаю, що він хвилюється не менше за маму. Просто чоловіків завжди вчили бути стриманими.
— Зараз Ви на відновленні, чи знаходите час для творчості?
— Так, я співпрацюю з хлопцями-військовими, які створили власний бренд одягу. Вони друкують принти на футболках і худі. Їхня мета – не просто створювати одяг, а передавати цінності через дизайн. Наприклад, вони замовляють у мене ескізи, які ми разом адаптуємо для друку. Це переважно військова тематика, але з глибоким змістом. Наприклад, зображення навідників, розрахунків гармат, чи щось на згадку для підрозділів. Це допомагає мені не лише підтримувати зв’язок із побратимами, але й трішки «випустити пару».
Євгеній Полянський про мрії та майбутнє рідного Гадяча
— Яким Ви бачите майбутнє Гадяча після перемоги?
— Оптимістичним. Я уявляю його як затишне місто з гарною інфраструктурою, де є все необхідне для комфортного життя. Для мене важливо, щоб тут був хвойний ліс, поле для прогулянок із собакою, річка, де можна кататися на сапборді.
Я мрію, щоб у місті з’явилося більше громадських просторів, де люди могли б збиратися, спілкуватися, проводити заходи. Хочу, щоб були оновлені дороги, встановлені пам’ятники загиблим воїнам, розвивалися музеї. Наприклад, я часто чую від місцевих, що вони навіть не відвідували краєзнавчий музей у Гадячі. А я б хотів зробити щось, щоб залучити більше людей – провести екскурсії, принести цікаві експонати, організувати зустрічі.
Також у мене є мрія відкрити власну студію, як це було раніше, і повернутися до розпису, до малювання людей. Це моя ідеальна картина майбутнього: сидіти в парку, малювати собор чи природу, просто насолоджуватися життям у рідному місті.

«Рідний край. Газета Гадяцького земства»
свіжі випуски кожні два тижні.
Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію
Передплатити