Юлія Кобізька оживляє історії Рашівки у виставці «Живучі»

«Живучі»

Серед пишних бур’янів на сільських вулицях живуть старі привиди. Вони розказують свої легенди. Варто зупинитися, щоб дізнатися їхні історії, які попри час, ще живуть серед нас. Вони живучі.

Бабина хата стояла на горі одна однісінька. Сусіди бабу не любили, позаочі називали відьмою, може ще й тому, що як сідало сонце, воно красило всі кімнати в малиновий. Баба та була противною і відлюдькуватою, але хазяйнувала ловко і не без фантазії. Одного разу купила в аптеці марганцю. Розвела його з крейдою і вибілила усю хату в малиновий. Так, наче вечірнє сонце у хаті красується.

Батько сказав, що тепер будемо жити в землянці, і ми мовчки покинули хату, яку ще дід наш збудував. Там «красні» зробили собі штаб, а потім заселили голову колгоспу. Правда швидко його прибрали, бо пив. Після нього теж п’яниця був. А тоді поставили нашого батька, бо він колись був один з найбільших хазяїв в селі і знав, як керувать хазяйством. Отак ми з землянки знову вернулися в свою велику хату, яку ще дід наш збудував.

В нашій хаті, як і у всіх, була долівка глиняна, і ми з братом ніколи не звертали на неї особливої уваги, до одного дня. Чогось нам в очі впала місцина під ногами, яка дещо просідала. Давай рити, а раптом там щось таке, що переверне все наше життя. Може там золото зарите чи патрони, чи може хтозна-що? Одним словом, поки не вириєм, не взнаємо. Там дійсно була ніша, доволі величенька, хоч і порожня. Як увійшла мати в хату, як побачила, що ми наробили, спочатку кричала, потім випорола, а тоді заставила ту дірку в підлозі засипати. Ніякого золота чи патронів там не було, то вона самогонку ховала.

В нашому селі жуків, як і мух, павуків, а особливо комарів дуже багато.
Але не сказати, що більше, ніж в інших селах. Проте є у нас люди, які живуть
на Жуко ́вій вулиці. Це добрі господарі, двори мають просторі і вулиця їхня
широка та рівна, асфальтована. По такій вулиці личило б їздити самому
маршалу Жу ́кову, в честь якого і була названа та вулиця. Але повз сільські
хати ніякий маршал ніколи не їздив, а от жуки повзають щодня. Тому люди
тамтешні живуть на Жуко ́вій вулиці.

В нашого дядька була коняка, яку знали всі. І вона всіх знала. Навіть по сусідніх селах. Дядька п’яного могла звідки хочеш додому привезти. Поїде він до млина, намолотить пшениці на борошно, нап’ється горілки, ляже і спить на підводі, а коняка його везе потихеньку додому. Дядько дорогою проспиться, і вдома знову до роботи стає. Хороша коняка була, вона його так півжиття провозила.

Наша баба була великою чистухою. В колгоспі полола буряки в ланці, і кожен день на ній було чисте плаття і платочок. І хата її була завжди вбрана квітчастими рушниками. Коли прийшли німці і стали розквартировуваться, наша баба вирішила, що краще житиме зі свинями в хаті, ніж з фашистами. Пустила в сіни поросят, компанією яких солдати погребували, ще й бабу обізвали свинею. Вона німецької не знала, а як ті німці потікали, вигнала свиней з хати, вибілила стіни і знову розвісила свої квітчасті рушники.

У них було двоє малих дітей і свій хутір, вони вважалися заможними. Але прийшли п’яні більшовики і забрали не тільки все майно, але й чоловіка. Доївши останній хліб, жінка вирішила поїхати з дітьми за ним. Вони доїхали до Бєлгорода і там сталося щось таке, чого дитяча пам’ять не зберегла, але мати зникла. Без грошей і документів діти самі вернулися в село, де люди викопали їм землянку. Їм було лише 10 років на двох

Не те, щоб той дядько любив котів, але коли напивався, то обов’язково тягнув якогось в хату. Хтозна-де він їх ловив. Заходив в сіни і відразу жінці мішка з котом давав, щоб під піч сховала до ранку, поки він проспиться. А жінка котів не любила. Ледь по хаті починав розливатися затяжний храп, вона відчиняла двері навстіж, брала кочергу і вигонила того кота, аж куріло з хати. Прожили той чоловік і жінка разом довго, проте кота у хаті не держали жодного.

Якщо в кого і є видатна пам’ять, то точно не така, як була у нашого попа Аркадія. Людина надзвичайної вдачі. Варто було йому побачити когось раз, і він на все життя запам’ятовував обличчя та ім’я. Без усіляких книг знав, коли і кого хрестив, відспівував, вінчав і сповідав. Кремезний, аж страшний, схожий трохи на самого Бога. Скоро, як піп Аркадій вмер, в церкву поцілив німецький снаряд і вона потроху розвалювалася, поки люди її розібрали на цеглу. А попа і досі згадують, коли хтось давнє пригадує, кажуть, що в нього пам’ять, як в попа Аркадія.

Як і всі, ми стояли під дощем і слухали радіо. В центрі села величезний рупор гримів про те, що вмер Сталін. Я плакала, бо всі школярі плакали. Було страшно і здавалося, що настав кінець світу. Я згадала про свою руку у маминій руці і підвела на неї очі. Мама не плакала. Я спитала, чого вона не плаче? Хіба вона не знає, що якби не Сталін, ми б війну не виграли? «Та хтозна», – видихнула мама і потягла мене додому. Наказала цілий день сидіти в хаті і нікуди не йти. Дуже скоро ми зібрали всі мамині медалі, продали хату і поїхали з того села, де всі, крім мами, плакали, коли вмер Сталін.

У Грицька була ціла колекція струнних інструментів. Він сам навчився грати і любив своє захоплення. Найменшій його сестрі Галі особливо подобалося, як звучить мандаліна.

- Гриша, ну чого вона так красиво грає?

- Бо в неї серце є. Чуєш, як б’ється? - і приклав ту мандаліну до її малого вуха.

- Не чую.

- Аааа, мабуть серце з переляку вискочило. Он диви, під лаву шугонуло.

І давай вони по всій хаті гасати, серце ловити. Як увійшла мати, як побачила, що в хаті солома на долівці перевернута, а пилюка аж курить, дала прочуханки як старшому, так і меншій. А серця вони так і не знайшли, певно, вискочило в двері, як мати входила.

Її чоловіка заслали в Сибір за те, що торгував, а вона з чотирьма дітьми зосталася сама в голодовку. Коли п’яні комзамівці трощили все в хаті, що билося, до дна скрині, де було заховане золото, не долізли. Вона скарб зарила за хатою на городі, і посилала дітей, ніби гратися, але малі потроху витягували прикраси чи монети і приносили матері. А вночі, вона запирала дітей в хаті і йшла 20 кілометрів в один бік, щоб виміняти в торгсіні хліба. Всі четверо дітей вижили, і хата лишилася, і батька потім діждали.