- 712
- 712
Юрій Гладиш: Пам'ять про загиблого захисника Бахмута
Доброволець чи мобілізований, контрактник чи професійний військовий, здійснив великий вчинок на фронті чи ні, але кожен і кожна, хто нині захищає нас, вартий того, аби його чи її ім'я знали і гідно шанували. Особливо, ми маємо пам'ятати і шанувати кожну людину, яка віддала своє життя, виборюючи незалежність України і наше мирне майбутнє.
Чи всі імена захисників і захисниць із нашого краю ми пам'ятаємо? Чи знаємо їхні хоч найкоротші біографії? Вони обороняють нас, вони гинуть за нас і найменше, що ми можемо зробити – зберегти пам'ять про них.
У цьому інтерв'ю ми згадуємо гадячанина Юрія Гладиша, який поліг під Бахмутом і якому назавжди залишиться 23. Про нього ми говоримо із його мамою Світланою.
Ранні роки та шлях Юрія Гладиша до війська
– Пані Світлано, розкажіть про Юру в дитинстві, яким він був?
– Так склалося життя, що Юра народився на Чернігівщині, але в перший клас пішов у Гадячі. І прожив тут своє молоде життя. Ще з малих років він був дуже розумним, кмітливим, товариським. Добре навчався у школі. Але рано подорослішав, адже йому було лише 9 років, коли помер його батько і ми залишилися удвох. Тож він і ночував сам, коли я на роботу в нічні зміни ходила. Сам повечеряє і лягає спати. Ми по телефону увесь час тримали зв'язок. Він завжди мене дуже любив і оберігав, не розказував багато чого. Так вийшло, що я навіть не знала як і коли він опинився на передовій.
Ще він не дружив із ким попало, біля нього завжди були хороші люди, надійні друзі. З дитинства цікавився футболом, а будучи старшим, писав разом із другом музику і тексти, записував реп.
– А як він потрапив у військо? Його мобілізували?
– Коли почалася російсько-українська війна, ще у 2014-му, я дуже хвилювалася за сина, хоч йому тоді було лише 14 років. Я мріяла, щоб бойові дії пошвидше скінчилися, щоб всі ці події не зачепили мого хлопчика. Мабуть, вже тоді я відчувала біду.
У 2020 році Юру призвали в армію і 16 листопада він пішов служити, його направили у Львівську область. А 12 січня 2021 року – підписав контракт, хоч я й намагалась його відмовити.
На початку лютого 2022-го син приїхав у відпустку. Ми зустрілися у Києві, але у Гадяч Юра так і не потрапив, адже командир зателефонував наказав терміново повертатись у частину. Я дуже засмутилась, що син так і не побував вдома.
Він мені потім дзвонить і каже:
«Мам, так додому хочеться! У своїй кімнаті посидіти, на своєму ліжку полежати...»
А за півтора місяця до загибелі він приїхав. 12 лютого 2023 року я його провела знову на службу, 20 лютого у нього був день народження. А 1 квітня мій син загинув.
Загибель під Бахмутом та біль втрати
– Ви сказали, що не знали про те, що ваш син знаходився під Бахмутом.
– Так. 20 днів там провів, а я нічого не знала. Усі родичі знали, але мені ніхто не сказав, бо він заборонив. Він завжди таким був - оберігав мене, щоб я не хвилювалась.
Та хіба материнське серце обманеш?! Я здогадувалась.
Дзвоню до сестри і кажу: «Любо, в мене таке відчуття, що він десь там, на передовій. От неспокійно мені». А вона: «Та то ти себе накручуєш. Він же сказав де він, все нормально».
Хоча вона і її дочка, племінниця моя, знали правду.
– Ви на них ображаєтеся, що вони не розказали вам цієї правди?
– Ні, як можна? Вони ж хотіли мене уберегти. А ще ж і він просив не казати. Мені племінниця показала їхню переписку.
Вона питає: «Що ти будеш мамі казати?» «Для мами, – відповів Юра, – в мене зовсім інша версія».
І він же мені тоді повторював, що їх перевели у Рівненську область, що там роботи багато, що зв’язок поганий.
30 березня він мені подзвонив, і каже: «Мамо, я тобі завтра не подзвоню, а подзвоню післязавтра».
Це першого квітня він обіцяв подзвонити. Так і не подзвонив...
– Ваші рідні дійсно дуже про вас піклуються, якщо змогли втримати в таємниці від вас, що Юра насправді не на Рівненщині. А його друзі чи знайомі теж не обмовились вам?
– Ні. Навіть коли Юра загинув, вони всі до самого вечора не говорили.
1 квітня здумалося мені перед Паскою почистити великий килим із зали. Я його скрутила, ледве запхнула у ванну і попрала, а сусід ще й вивішувати допомагав. Мало того, що фізично важко було, так ще й на душі щось так тяжко було. Так серце нило, щось шкребло. Не хотілося нічого робити, але ж заставляла себе, щоб відволікатися від дурних думок.
Я з тим килимом так натомилась, що лягла перепочити. А тут мені Яна (Юрина подруга) пише:
«Тьотя Свєта, привіт. Як ви себе почуваєте?»
Я ще й подумала, чого це вона мені пише – ніколи ж не писала, а як щось треба, то дзвонила завжди. Це мені здалося дивним. Потім я зайшла у Фейсбук, а там Юрині друзі одне за одним почали виставляти пости «Спочивай з миром», але ніхто не вказує, кому це... Я прям відчула, що то моєму Юрі пишуть, але гнала ці думки. І запитую у Яни, кому вони ото все пишуть.
А вона: «Це нашому дуже хорошому другові».
Я питаю: «Він на війні загинув чи як?». «Так, на війні».
Але ж нічого так і не сказала. Молодь, хто дружив із Юрою, то від самого ранку всі знали, що мого Юри вже немає, але мені ніхто не зізнався.
А ще, десь о 19:00 мені подзвонила колега і запитала як я, чи я не на роботі. Мене це здивувало, бо вона точно мала б знати, що я не на роботі, і що була субота – не робочий день взагалі. Словом, всі навколо якось дивно поводились, я щось помічала, але не розуміла. А вже ближче до 21 години мені зателефонувала Настя (дружина Юриного друга). Я навіть перервала телефонну розмову із сестрою, бо Настя просто так, та ще й так пізно, не дзвонила б.
Коли вона запитала: «Тьотя Свєта, а вам ніхто нічого сьогодні не говорив?», я одразу все зрозуміла.
Вмить всі пазли за цілий день склалися і прийшло жахливе усвідомлення.
Я не знаю, як ту ніч перенесла. Я ж не спала, я тут і кричала, і орала, і пищала, і стогнала.
Приходили увечері два Юриних друга, то викликали мені швидку, але ж побули трохи та й пішли і я залишилася зі своїм горем сама. Родичі тільки на другий день поприїжджали.
– А що вам відомо про його загибель?
– Нічого конкретного. Побратими розповіли, що, повертаючись із позиції, вони попали під артилерійський обстріл. Тоді загинув Юра і ще 50-річний чоловік.
Як служив у Львові, то мій син був інструктором групи вогневої підтримки відділу підготовки підрозділів. 9 березня його відправили на Бахмутський напрямок і там, як написано в документах, він вже був на посаді навідника зведеної механізованої роти навчального центру.
Народився 20 лютого 2000 року у місті Мена Чернігівської області. Загинув 1 квітня 2023 року у селищі Міньківка під Бахмутом.
Таке коротке молоде життя...
Життя після втрати: пам'ять та вшанування
– Втрата дитини, якого б віку вона не була, це найгірше, що може бути для мами. Хто вас підтримує нині? Де ви берете сили?
– Так, це зрозуміє тільки така ж згорьована мама. Іноді мене провідують Юрині друзі, вони дзвонять мені, пишуть, приїжджають. Також підтримують мої рідні, близькі. Вони співчувають, але ж до кінця не розуміють, що я відчуваю. На мене сваряться, щоб я не ходила часто на кладовище, щоб залишила Юрин телефон у спокої. Але я не можу інакше, я живу речами, моментами, спогадами.
Вже більше двох років пройшло, як Юри не стало, а я першого числа кожного місяця пишу йому повідомлення в Telegram.
Я знаю, що ніхто не читає, але пишу. Юрин телефон залишився і навіть вдалося відновити його номер. То я з його телефону набираю контакт «Мамуля» і дивлюся на своєму екрані, як мені дзвонить «Синулька». Може хтось цього не розуміє, але я не можу інакше. Часто так дзвоню йому і пишу йому.
На кухні є чашка, яку Юрі подарували колеги, коли він працював у АТБ. Я раніше користувалась нею, а тепер бережу дуже, бо це пам'ять про сина.
Юра змалку мені завжди повторював: «Мам, я виросту, куплю тобі машину. Буде в тебе все-все».
Обіцяв купити і купив, але ж якою ціною?
Я ніколи раніше не водила автомобіль, а після загибелі сина задала собі ціль здійснити те, чого він так хотів. Тому пішла вчитися водінню і у 56 років отримала права.
– Що б ви сказали «уважним» особам, які слідкують за родичами загиблих військових, хто отримує виплати і куди ці гроші витрачають?
– Та не дай Боже нікому таких грошей! Я б усе на світі віддала, якби тільки Юра повернувся. Хай би в мене все відібрали: і ту машину, і хату, і гроші – все-все, я б ще й зверху додала!
Я знаю, що час не вернути, що нічого не зміниш, але ж як хочеться.
Подивлюся, у людей діти є, внуки... А я сама-самісінька лишилася. Є рідня, але хіба це замінить мені сина – то не та кров.
У вольєрі живе собачка, якого маленьким цуценям Юра приніс додому та ще котика купила нещодавно, щоб було не так самотньо - оце дві живі душі, які мене чекають вдома і про які я піклуюся...
Хіба ж мій син не хотів жити? Хіба не мав планів на життя?
Якими ми були щасливими, як не було війни. Тільки зараз розумієш це. Та вража нечисть прийшла на нашу землю, зламала наші долі, життя позабирала...
Єдине, що мене держить – це спогади про нього. І крім роботи майже щодня один маршрут – на кладовище і до алеї. Була ногу зламала, то мене з костилями туди возили. Щоранку планую як туди поїду, які квіти повезу, стараюсь, щоб завжди свіжі стояли: рози, хризантеми, тюльпани. Скільки б це не коштувало, беру по 8-10 гарних квіточок. Це останнє, що я можу зробити для сина.
Хто каже: «Не можна їздити так часто».
Ну як же не можна? Мене туди тягне, я поїду, там посиджу, поговорю, то мені і легше стає.
– А що ви скажете недобросовісним, які крадуть квіти, лампадки на могилах захисників?
– Це якісь нелюди. Як можна таке зробити? Важко уявити як людина підходить, а на неї з величезного портрета дивиться той захисник, але вона все одно забирає щось із його могили чи від портрета на алеї. Щось, що з любов'ю і сльозами принесли йому в дарунок рідні.
Але і я з цим стикалась. Купила весною Юрі на алею букет ранніх тюльпанів, то на ранок прийшла, а їх вже немає. І прапор вже вигорілий, потріпаний на кладовищі хтось забрав. Та що там прапори, батько одного полеглого хлопця розповів, що на алеї вкрали прикручену (!) іграшкову панду.
– Ви задоволені тим, як у нас на рівні громади шанують полеглих захисників і захисниць?
– На Чернігівщині, звідки я родом, на кожну річницю і за кожним, хто загинув на цій війні, люди збираються біля Алеї пам'яті на невеличкий мітинг. Згадують про цю людину, розповідають, поширюють цю подію в інтернеті, щоб і інші пошанували.
У нас такого нема. Але чому? Там теж багато полеглих воїнів. Як би було матері приємно, що про її дитину пам'ятають, шанують.
От 1 квітня була річниця, як загинув мій син, а ніхто ніде і не згадав його. Для громади так: поховали воїна і все, забули. Більше він нікому не треба, крім матері.
Якось я так розплакалась знайомій:
«Про всіх пишуть, всіх нагороджують, а мого Юру – ні. Наче він не воював, не загинув за нас, за Україну».
Для мене він вже герой і без усяких петицій і нагород. Я лягаю спати і кажу:
«На добраніч, синку. Я дуже пишаюсь тобою. Ти мій всесвіт. Моя гордість».
Як же я хотіла, щоб у нього життя було щасливе...
Читайте також:
