- 441
- 441
З Лютенькою в серці: золоті спогади дитинства. Частина 1
Червоні черевички
Перший яскравий дитячий спомин – червоні черевички. Які ж вони гарні! Блискучі, з хлястиками, які застібалися на ґудзик, з кругленькими носочками...
Де взяв їх татусь у бідні повоєнні роки? А що мені вже було 3 рочки, то вирішив порадувати доню. Пригадую, як я гордо крокувала по цегляному хідничку перед хаткою, не зводячи очей з обновки. Радість розпирала мої груди! І раптом – гострий біль в ніжці, я голосно кричу. Переляканий тато скинув черевичка: шевський цвяшок, недбало забитий майстром, увігнався в п’ятку, з’явилася крапля крові. Не знала я ще тоді, що цей випадок ніби запрограмував усе подальше буття: радість і біль, сміх і сльози, веселощі і горе крокували поряд усе моє життя...
Я недаром вжила слово «хатка», бо жили ми тоді в крихітній мазанці на три віконця і одну кімнатку. Батьки мої родом з Кобижчі, а це далеченько від центру села, вирішили оселитися поближче до центру. Татусь, повернувшись із війни в 1946 році, сторгував хатинку в діда Любарця, син якого був командиром Червоної Армії. Так наша сім’я оселилася на вулиці з дивною назвою «Вал».
Там, де річка сердилася
Історія вулиці сягає в глибину віків. Починалася вона від Кабанівки і потихеньку спускалася до моста через річку Лютеньку. З давніх-давен у центрі села гордо височіли три церкви: Свято-Успенська, Воскресінська та Миколаївська. Священнослужителі та церковний причет будувалися поряд. В пам’яті зринають вже пристаркуваті, але міцні будинки на дві половини, з великими, як на той час, вікнами і покриті «бляхою» (покрівельний листовий матеріал – ред.). З цих будинків і почалася забудова вулиці. З одного боку вулиці був високий вал, що оточував церкви, з іншого – текла річка Лютенька. Зараз вона занепала, але з усього видно, що колись була сердитою, лютенькою тобто. Пісок на вулиці пересипаний залишками черепашок, тому очевидно, що річище було значно ширше.
В пам’яті розповідь тата, якому її переповідали очевидці подій. На території сучасного сільського парку стояв будинок заможного дядька. Кожної весни, коли скресала річка, вода бурхливо прибувала під саму хату. А хата, слід сказати, стояла на високому валу. Дядько вилазив на дах будинку і горлав на весь центр: «Рятуйте, хто може! Тону!» І так чи не щорічної весни.
Пам’ятаю, які бурхливі були льодоходи, як великі крижини сунули по річці, наповзаючи одна на одну… Якоїсь уже давньої весни льодяну брилу виперло нам на грядку. Вона так довго танула, що довелося зачекати з оранкою.
Припускаю, що колись сердита повноводна річка з непростим характером дала назву нашому селу. А може, навпаки. Історія поселення вказує на те, що народ тут жив бідовий, волелюбний, непокірний, завзятий і до праці, і до власного захисту…
Дитинство на мотузці: як я заснула в поросячому вариві
В пам’яті частково збереглася обстановка нашої хатинки: лавиця під вікном, піл біля печі, мамин сундук під одним із трьох віконець… Мама іноді відлучалася від хати в різних справах. Йдучи, вона прив’язувала мене під пахвами до бильця лавки, а сусідська жінка приглядала за мною, дивлячись у шибку.
Одного разу ні мама, ні сусідка мене не побачили… Змертвіла від страху мама вскочила в хату і вгледіла мене у … шаплиці. Внизу, під лавкою стояла лоханка (так називали в сім’ї ту посудину) з теплим варивом для поросяти. Я сиділа в тому вариві, знесилена від плачу, і схилившись на обідок, спала… З тих пір мене вже не прив’язували, а я, з розповіді матусі, ще довго ходила за нею з мотузкою і просила прив’язати…
Мамині шибки
За кілька років батьки збудували нову хату, правда, на сохах. Мала вона дві кімнати, кладовку, гарний поріг. На ньому в спекотну ніч можна було спати. Набідувавшись в халупі, мама і тато, як кажуть, душу вклали у своє гніздечко. Тато – вправний тесля, мама – вдатна мазальниця. Глина була невід’ємним елементом будівництва, з нею теж треба вміти працювати. Пригадую таку розмову. Ми з мамою на подвір’ї, по вулиці йде тітка. Зупинилася, довго дивилася на вікна і питає:
– Олько, а в тебе у вікнах є шибки?
– Є.
– А чого їх не видно?
Мама посміхнулася. Вона мала свій секрет витирання скла, а догляд за ними був у неї на першому плані.
Дві мами для Ніни
Закінчилося моє безтурботне дитинство в 5 років, коли батьки принесли в дім маленьку лялечку… Біля батьківського ліжка почепили на вервечках колиску, поклали туди нову дівчинку, сказали, що звуть її Ніна, і вона – моя сестричка.
Я дуже зраділа, з цікавістю розглядала її, а потім мала розплющила мамині оченята і глянула на мене – з тої самої миті увійшла в моє серце, в моє життя назавжди...
Часом зморена працею мама, не чула дитячого плачу вночі, а я миттю підхоплювалася, підсувала сухеньке шмаття, давала до ротика куклу (намочене в молоці ріденьке печиво) і загойдувала дитя. Потім я повела її в перший клас восьмирічки до вчительки Домни Іванівни. Промайнули роки. Матуся казала, що незчулася, як виросла її молодша донька, а та говорила, що в неї було дві мами. Через десяток років я допомагала збирати сестру до першого курсу інституту, який сама щойно закінчила…
Гроза над селом
Наше дитинство було, звичайно, босоноге, але не безтурботне. Кролики, птиця, всяка домашня живність залишалася на наші руки, бо батьки зранку і до вечора були на колгоспній роботі. Щоправда отримували вони копійки, та й то не кожного місяця. І досі пам’ятаю настанови нам на той випадок, коли розпочнеться гроза. А грози в ті роки були шаленими, зливи неймовірними. Після них на вулиці з гори йшов такий вал води, що міг збити малу дитину з ніг. Заготувати кроликам зілля (щоб було не мокре), загнати квочку з курчатами в хлів, позачиняти віконниці, виключити радіо, коли дуже гримить, та простелити рядюжку на долівку і лежати там.
Одного разу неймовірна гроза бушувала над селом. Ми полягали на долівці біля столу і тихо тремтіли. Крізь щілини блискавки раз пораз осявали фосфоричним світлом приміщення. А грім так оглушливо розлягався над хатою, що тихо дзвенів посуд у шафі… І раптом, під час одного з найбільших ударів громовиці, з динаміка, що висів над батьківським ліжком вилетів клубок іскр і тут же розсипався… Серце завмерло в грудях, сестра заплакала, я притисла її до себе, і той жах, що ми пережили, десь залишився маленькою грудочкою на дні дитячих сердець… Нарешті приїхав з майстерні тато, пізніше з’явилася і мама з ланки. Здається, саме того разу не всі полільниці повернулися з поля. Одна жінка навідріз відмовилася їхати вантажною машиною: одне те, що машина не їхала, а пливла часто впоперек дороги, інше, що блискавка може влучити в машину. Вона справді влучила, але в сапку, яка лежала на плечах жінки, що самотньо брела по розгаслій дорозі…
«Мамо, можна надвір?»
Звичайно, яке ж дитинство без гри? Гралися ми багато і захоплено. Найбільшою карою що влітку, що взимку було сидіння у хаті. Найчастіше повторювана фраза моїх однолітків була така:
«Мамо, можна надвір?».
В хату поверталися коли сонечко падало за горизонт.
Нас бігало на вулиці більше десятка, але і вулиця наша зовсім невелика. Найбільшою цінністю для нас вважався пісок. О, яким він був глибоким, одночасно і теплим, і прохолодним, вдатним для багатьох ігор. Часом ми ставали будівельниками: ліпили хатки, прямо цілі вулиці, обсаджували зеленим гіллям, обгороджували все те піщаним валом. Інколи якийсь дядько, їдучи підводою, зупинявся, здивовано розглядав несподіване будівництво, чухав потилицю і об’їжджав збоку. Найулюбленішою грою був «Баштан», коли нашвидкуруч ліпили кавуни, визначали сторожа, а потім крали ті піщані кавуни… Вереск на вулиці стояв неабиякий, а ми ввечері, побовтавши ноги в тазку, падали в ліжко, знеможені і щасливі…
Одна лозина — одна копійка
Не можу не згадати сусідського діда Вакулу. Він був знаний майстер лозоплетіння: що той тільки не виробляв з лози, навіть дивани. Високу, рівну лозу вирощував на городі, добирав решту з річкового верболозу. Дід наймав дітвору на роботу: за одну, обчищену від кори лозину платив одну копійку. За десять – десять копійок. А знаєте, які це були гроші? На них можна було купити 100 грам пряників за 9 копійок, або в сільській чайні, яку всі чомусь називали рестораном, пляшку рожевого ситра… Принісши покупки додому, ми ділилися з батьками, не пам’ятаю, чи вони вгощалися, а мама радісно вигукувала до тата:
«Дивися, батьку, діти вже нас годують».
Якою гордістю світилися наші обличчя!
Основним моїм завданням був догляд за сестрою. Дівча росло кмітливим і спокійним, та все ж під час свого зростання залишило декілька зарубок на серці…
«По корівку ходила…»
Якоїсь літньої днини, маля, що вже добряче чеберяло по подвір’ю, десь поділося… Тут ось було, і – немає. Пригадую, що якось уже дуже близько шемрало воно в траві біля стежки, що вела до річки… Кулею лечу по стежці. Ось уже річка, бережок… Від побаченого захопило подих – Ніна сиділа скраю, біля самої води, ніжки весело збивали теплу водицю. Побачивши мене, вона радісно усміхнулася і посунулася ближче до купелі. Ще б трішки, і … Від цієї думки в мене почорніло у віччю. Надалі її уже не вдавалося повторити свій «пособою», на вулицю ходила гратися сама.
Сонечко вже збиралося на нічліг, дитячий гомін стих. Глянули на вулицю – пусто. Почекали ще трохи – таки ж немає! Розпочалися пошуки. Оббігали всі місця, де б вона могла бути. Ніде нема. Зійшов місяць, заблимали перші зорі. Село засинало, лише ми втрьох, задерев’янілі від страху, не знали, що робити далі?
Раптом в абсолютній тиші десь зверху вулички почулося розпачливе дитяче шморкотіння носиком. Ми завмерли… Ось ще раз: шморк, шморк.
– Ніно, то ти?, – питає мама тремтячим голосом.
– Я, – жалібно відповідає вона.
– Боже ж мій, де ти була?
– По корівку ходила… А її нема та й нема.
– Господи, корівка давно дома.
– А я сиджу на лавочці, чекаю, а якась бабуся питає мене, чи не пора тобі, дитино, додому, бо вже смеркло.
– А корівка як же? – питаю її.
– Іди, іди додому, вона вже давно вдома, в хліві.
Отак в нас зростала хазяйська дитина.
Стиль і мову авторки збережено.
Читайте також:
