З Лютенькою в серці: золоті спогади дитинства. Частина 2

Аллочка і вухом не веде: гра в розпалі. Як зараз бачу: тітка змінюється в обличчі, ступає декілька кроків уперед, береться в боки:

Вона уточнювала, на якому саме місці поб’є дубець. Алла зітхала, покидала грище і бігла до матері. Якось вона дізналася, що в церкві, а там ще правилося, батюшка дає прихожанам по ложечці меду. Дівчата причепурилися, сестра зодягла нову хустину. Історія замовчує, чи спробували вони того меду, але хустку довелося викинути – була безнадійно заляпана воском. Але ця біда для мами ще ніщо в порівнянні з тим, яку втрату понесла тітка Галина. За весь наш дитячий вік ми мали дві ляльки і обидві подарував тато. У культмаг привезли ляльки-голячки. Татусь встигнув купити одну і ми по черзі гралися нею. Пізніше він приніс ще одну, не нову, але значно кращу. В неї була целоїдна голівка і ганчір’яне туловище. Саме вона сподвигла дівчат зробити ляльці новий гардероб.

А що клаптиків підходящих не було, Аллочка-Люнька забралася в материну шафу і дістала спідницю від нового шерстяного костюма. О, матерії тут було достатньо! Спідниця миттю перетворилася в купу клаптів! Вирішили урізноманітнити свої вироби, витягли ще і капронові панчохи. На той повоєнний час такі панчохи були великою рідкістю, та і вони лягли жертвою дівчачого завзяття… Що було потім? Дубець справді гуляв по одному м’якому місцю Алли, а історія ця увійшла в літопис нашого дитинства.

Черепочки з парку: дитячі скарби з панського життя

Кожна порядна дівчинка з нашого кутка мала власне господарство: клаптики, паперова лялька з одягом, колекція черепочків. Які ж вони були гарні! Розмальовані золотистими, синіми, рожевими кольорами; тоненькі, білі, аж голубі. Тепер розумію, то були залишки фарфорового, порцелянового, дорогого посуду. Ми уявляли, якою гарною була ціла тарілка, горнятко для чаю чи щось інше. Вдома такого посуду ні в кого не було. А знаходили ми цей скарб на місці сучасного сільського парку. Там колись проживали заможні лютеньчани, залишки їхніх будинків я ще пам’ятаю. Черепочки берегли, обмінювали, визначали, хто знайшов найкрасивіший.

Сльози Зірки: як корова оплакала дівчину

Дуже яскравий спогад пов’язаний із нашою коровою Зіркою. Чому її не погнали до череди – не пам’ятаю. Пасли її на вулиці, бо будинки стояли лише на одній стороні, а навпроти були залишки історичного валу, що буяли дерезою, полином, дев’ясилом, будяками та травою. Зірка паслася, визбируючи те, що їй смакувало, ліниво відмахуючись від комах. За пастушку правила я, десятирічна дівчинка, при цьому тяжко нудьгуючи. Посиджу на піску, походжу по стежці, ніде нікого… Правлю Зірку до двору. Мама докірливо хитає головою і відряджає від двору. Коли корівка дійшла до середини вулиці – щось змінилося. Я прислухалася.

Десь в центрі, а далі вже ближче почулися звуки траурної музики. Бухкав барабан, жалібно виводили труби, почулося людське голосіння… Ось уже стало видно траурну процесію, що рухалася до мосту, на Стовбунівське кладовище. Перевела погляд на Зірку і – перелякалася: вона різко змінилася, шерсть наїжачилась, хвіст задрався догори. Побачивши процесію, вона різко рванула вперед і побігла. Ні мій жалюгідний дубчик, ні крики не зупинили її. Від жаху я похолола: вона перла прямо на людей, завжди спокійна і слухняна! Що буде, Божечку мій, що зараз буде? Перед дорогою, по якій ішла процесія, корова різко зупинилася і завмерла.

Вона уважно дивилася на все, слухала музику, що розривала серце, чула плач людей, незмигно дивилася і раптом похилила голову… З її очей покотилися великі рясні сльози, вони котилися одна за одною, стікаючи, падали на землю… З переляку і жалю заплакала і я. Коли похорон перейшов міст і пішов далі, ми з Зіркою повернулися і пішли додому. Мама здивовано розглядала нас заплаканих. Скільки часу пройшло з тих пір, гай-гай… І дотепер сприймаю корів, як якесь особливе Боже створіння, якому дане серце, схоже на людське… Пізніше вже дізналася, що хоронили мої земляки тоді 18-річну дівчину, яка померла від сухот.

Річки дитинства: Джереловка і Псьол

Кажуть, у кожного в дитинстві була своя річка. В нас їх було дві: домашня Джереловка і далекий улюблений Псьол. Назви вживаю в народній транскрипції, як це звучало з уст земляків. Я зустріла опис Джереловки в історичному документальному романі Івана Чайки «Віха». Водохреще далекого 1920 року в Лютенці…

В часи мого дитинства це був наш улюблений куточок села. Спуск до річки, прокопаний людськими руками, навпроти, на узвишші – старезні сосни, свідки далеких часів. Вони пам’ятали ще Воскресну церкву і її прихожан. Верби, що торкалися віттям води, кладка біля берега… На тому березі лужок, порослий різнотрав’ям, кущами верболозу, шипшини. Неймовірний галас птаства. Запах річки, відчуття спокою, душевної рівноваги, щастя. Ми справді щоразу відчували це, коли гурточком приходили сюди. Правда, біля кладки було грузько і ми бовталися у воді, тримаючись за кладку, наповнюючись задоволенням і здоров’ям.

Взимку на Джереловці було трохи небезпечно. Джерела, дивні і сильні джерела, били з дна ріки і влітку, і взимку. Вони не замерзали повністю навіть в лютий мороз, лиш покривалися тонкою білою плівкою. Їх видно було здалеку. Ці білі, правильної форми кола здавалися нам очима Джереловки. Близько до них ніхто не підходив… А ще, в далекі колгоспні часи, там заготовляли лід для молочарні. Його складали в глибокий льох для охолодження молока. Наша вуличка огинала базарну площу з півдня і була піщаною, а з північного боку площі, біля молочарні, стояла непрохідна, практично непросихаюча болотюка.

Та Джереловка тішила нас в будні, а в неділю манив і кликав до себе Псьол. Ой, той Псьол, улюблена ріка багатьох поколінь селян, рідний і грізний, тихоплинний і бурхливий, часом підступний. Платила Лютенька за його розколи молодими життями ледве чи не щоліта. Десь біля дев’ятої ранку, поснідавши, вислухавши настанови матінки, вкидали до торби кусень хліба, салинку, огірка, рушничок і вирушали в далеку дорогу. Про купальники в ті часи мови не було, купалися в трусенятах з холошками, які на нас і висихали… Добиралися до крайньої хати, де жила наша бабуня Явдоха Мищенко, чи Савинчиха по-вуличному, забирали сестру Любу, трохи перепочивши, рушали до лісу, запах глиці, шум сосни, перегукування пташок – казкові враження.

Ще трохи, і ось ліс закінчувався. Перед очима широкі просторі луки, далі блищить ріка, а над рікою височіє Перевізька гора! Якою величезною вона нам здавалася… Ми втрачали почуття реальності, почувалися в якомусь казковому прекрасному світі… Принагідно згадаю заливні припсільські луки ще до Хрущовської «кукурудзяної гарячки», коли їх переорали і посіяли кукурудзу… Мама посилала нас до бабусі Явдохи по луговий щавель для літнього борщу. Бабуся брала нас, своїх онучок, і вела на луки, де росло багато того щавлю. Трава рясно вкривала все навколо і була така висока і розкішна, що ми губилися в ній. Не могли бачити одна одну. Рвучи щавель, ми перегукувалися, бо справді та трава була, як ліс… Особливо тривожилася бабуня, як та куріпка, що боялась розгубити своїх дітей… Розкішний, казковий світ тих лук був знищений людською дурістю і невіглаством…

А тим часом чудової літньої днини лютенський люд плавом плив до Псла! Парубки з хвацько начесаними чубами везли на велосипедах своїх дівчат, матері йшли з дітворою, старші і молодші – всі до Псла, до його білосніжного піску, пахучої води, задуманих верб на березі. Цілі компанії з гармошкою, закуссю, з прекрасним настроєм, піснями… Я і досі відчуваю те почуття свята, радості, наповненості душі, яке виникало там, на березі древньої ріки! Воно ніде більше не повторювалося, те відчуття було якесь інше. Те, що дарував нам Псьол було єдине і неповторне. Наша вже немолода мама цілу зиму мріяла потрапити на край лісу, на пагорб і ще раз, хоч ще раз побачити розлив Псла, весняну воду, величний Перевіз, Загатку у московській воді (вода, що прибувала весною в річку зі сторони росії – прим.ред.) – то був світ її дитинства, її щастя.

Загатка

Загатка – то цілий дивовижний світ, який мені довелося бачити в дитинстві. Високі, стрункі, як свічки, вільхи росли густо, діставали верхівками неба, а стовбури відбивалися у чорній московській воді, яка з’являлася в кінці травня і стояла до червня.. Збоку на узвишші бігла стрічкою чиста стежечка, а схил був всипаний жовтими квітами пшінки, пролісками, фіолетовими зозулиними черевичками – справжній килим господній, кинутий людям на радість і диво. То був справжній Рай на землі, і в ньому оберталися наші дитячі душі. Життя – складна штука, потребує багато сил і здоров’я, і наша сила життєва звідти, з того земного раю…

Недільні проходки

Життя в центрі села мало свої переваги. Зовсім малою бачила таке явище, як «проходка». Це така форма відпочинку сільської молоді у повоєнний час. Вистромивши свої носики крізь штахетник, яким був відгороджений хідник від території стадіону, ми спостерігали це явище тільки недільними вечорами.

Дівчата у святковому одязі, а це здебільшого білі «кохтинки» і темні спіднички, в сліпучо-білих хусточках, а дехто і в городських косиночках. Хлопці в новеньких картузиках-восьмиклинках ставали в шеренгу чоловік по десять, бралися під руки і плавно крокуючи, рушали від Свято-Успенської церкви вниз до сільського клубу, ще далі – до середньої школи. Йшли по центру дороги, бо таких шеренг була ціла колона. Перемовлялися, сміялися, гомін стояв над колоною, але тихий, делікатний. Дійшовши, скажімо, до середньої школи, колона розверталася і крокувала у зворортному напрямку, до церкви. А коли смеркало, «проходка» закінчувалася, у сільбуді включали електрику, молодь йшла дивитися привезену з Гадяча кіно-картину…

 «Здрастуйте і прощайте!»

Ще один дуже давній спогад. З Кобижчі іде рекрут, він у стрічках. По обидва боки вулиці стоять люди. Хлопець підходить до кожного, тисне руку і промовляє: «Здрастуйте і прощайте!». Каже всім і тисне руку навіть нам, дітям. Те «здрастуйте і прощайте» застрягло цвяшком у дитячій пам’яті назавжди. Пізніше, через якихось півтора роки ця традиція зникне. А рекрутів із Лютеньки возили до Гадяча машиною, бо було їх чимало. Село було багатолюдним завжди.

 «Наша земля — легендарна Неопалима Купина мого серця»

Прошуміли роки, збігли, як дощова вода літньої днини. Та залишилися спогади, милі серцю, часом смішні, часом гіркі… Згадуючи дитинство, я відчуваю тиху радість, щастя від усього того. Хіба не щастя народитися у самому серці найпрекраснішого в цілім світі села з неповторною назвою Лютенька. Вона звучить, як музика серця… Зростати серед дорогих серцю людей, купатись у тому раю земному, ходити босими ногами по святій землі.

Кляті недолюдки зазіхнули на нашу дорогу Україну, на наше існування, як народу. Насіння Сатани, Каїнові діти хочуть знищити вогнем, своєю люттю наш світ, український світ… Ми платимо шалено дорогу ціну, аби цього не сталося. Адже наша земля, то легендарна Неопалима Купина, яка вийде з вогню оновленою, зміцнілою, об’єднаною і як завжди – прекрасною. Україно, моя дорога, ти була, є – і будеш завжди!

Стиль і мову авторки збережено.