- 61
- 61
Забуті хутори Гадяччини: там, де шумлять сади роду Драгоманових
Забуті стежки Гадяччини
Деякі населені пункти нашого краю, про які буде йти річ, через відомі демографічні зміни зникають навіть із людської пам'яті. Але про них варто згадати. Ось приклад. Населений пункт Яновщина вперше фігурує в описі Чернігівського намісництва 1779 року. У списку поселень Малоросійської губернії Гадяцького повіту пізнішою датою Яновщина зазначена теж, а через століття офіційний перепис 1926 року цифрами статистики засвідчує цю географічну назву вже як «Яновщина – Писарщина» поєднанням двох слів. (Яновщина – північна частина Писарщини).
Точні цифрові дані наведено в «Статистиці Роменщини» № 2 за 1927 рік. А саме - скільки там на той час налічувалось господарств та проживало людей.
Сьогодні в людській пам'яті ще зринають із давніх літ розповіді про жительок Писарщини, яких Єлизавета Цяцька-Драгоманова брала до себе в Гадяч служницями покоїв. Артем Цілуйко серед двірської челяді був візником (візницею) у Драгоманових, жив у місті, там на цвинтарі і похований. Єлизавета Іванівна зростала серед місцевих людей, добре знала їхні родоводи, звички, характери, тому надалі прагнула залишатися в їхньому оточенні. Дехто зі старожителів відшукував слід дороги між Цяцьчиним та Писарщиною через подину, що вихоплювалась на пригір'я, по якій їздила сім'я Цяцьок на Крутьки. У пам'яті дітей Єлизавети Іванівни назавжди залишилась їхня старенька нянька Шереметка з Цяцьчиного хутора як «обачна законодатниця», під орудою якої вони на кожному кроці тримались її повчальних «приписів».
Досліджуючи нюанси сюжету комедії Олени Пчілки «Світова річ», можна твердити, що він побудований на конкретному суспільно-побутовому матеріалі з життя зубожілого місцевого дворянства. Адже епізоди сімейного побуту дрібного панства навколишніх маєтків були відомі письменниці ще від матері. Та й хутір Яновщина, що його прагне здобути персонаж п'єси Павлущенко, колись насправді належав дружині «бунчукового товариша» Марфі Яновській. Ось діалог розмови про цей маєток із твору Олени Пчілки, де земля для власника стає фатумом:
Зайчевська. Такий же хутір!
Богуш. Земля така, що прямо хоч їж!
Зайчевська. А який там двір, який домик!
Ці фрагменти діалогу дозволяють у загальних рисах скласти уявлення про поміщицьку садибу, яка колись славилась великим садком із усілякою садовиною та ягодами.
«Таких яблук ніде в світі не дістанете. Я найкращих путивочок вам приніс», – говорить один із персонажів комедії «Світова річ».
Цяцьчине минуле: стара дорога, яблуневий сад і хустка пам’яті
За часів Олени Пчілки дорога в Цяцьчине тяглась понад яром, уздовж глинистої гори з розмитим дощами ґрунтом. На самому спуску до панської садиби в'їзд був не вельми зручним: треба звернути праворуч у тихий розмай вулички, що обгоном відкрилює гористий схил яру. Там знаходилось родове гніздо Цяцьок, з якого молоденька панна Ліза горлицею вилетить назавжди, щоб дати життя Михайлу Драгоманову і Олені Пчілці – світочам піднесення культурно-громадського життя України. Як відомо, ця жінка стане життєвим коренем родоводу Лесі Українки, котра відвідає Цяцьчин хутір влітку 1898 року, залишивши свій незабутній поетичний профіль.
За спогадами Агафії Тестик у 1908 році на дворищі Цяцьок ніхто вже не жив. Не лишилося й сліду від розкішних горниць Костянтина Івановича та старого будинку його брата Петра Івановича з великою пасікою в батьківському саду.
«…Нові горниці камінні продали сусідові, генералові Тулинському, у сусідній хутір», – пригадувала Олена Пчілка.
Лише розлогі яблуні гіллям схилялись на пропахле полиновою задумою підгір'я, а липи розносили цвіт по всьому яру. Григорій Коломієць запам'ятав, що за тим урочищем закріпилась назва «Сад».
У 50-х роках минулого століття посеред хутора вже була розкопана дорога, що в'юнко збігала вниз до потоків. Молодий дубняк піднявся цупкою силою аж на пригір'я. Підростало нове покоління. Серед Гайдабурів, Бабичів, Тхоренків на колишньому панському подвір'ї вже жив Никифор Сіренький. Саме з тим благодатним двором пов'язане дитинство і ясний спогад молодих літ його доньки Марії.
Там, де відгалуджений ярок врізався в південну частину Цяцьчиного, жив Сергій Лукич Іванов. Швець. Садівник. Мисливець.
А чи це не він віртуозно грав на вербовій бандурі, коли навчався в Гадяцькій Земській гімназії? Ту бандуру на 24 струни йому зробив майстер із Ковалевщини. Вона мала надзвичайно приємний і ніжний тон. А ще в сім'ї Сергія Лукача була річ, яку з особливим пошануванням передавали від роду до роду, як пам'ять минулого. Дорогоцінна реліквія родини – хустка, подарована Єлизаветою Цяцьківною їхній пращурці як свідок приязних стосунків між ними. Та хустина перейшла через не одне покоління до Валентини Борисівни Іванової як пам'ятний тестамент на віки вічні. «Обкидна» на плечі… «Широкої руки» пом'якшеного зеленого кольору… Обрамлена багатою бахромою золотистих китиць…
Це ж скільки вже літ пролетіло! Це ж скільки води протекло бурхливим цяцьчаньським потоком! А хустка збереглася. Не загубилась у байдужій невідомості.
…Забуті стежки Гадяччини ще зберігають свої таємниці.
Читайте також:
