Замість офісу – окопи: як юрист Станіслав Ляшенко став військовим ЗСУ

" Мріяв у Полтаві працювати, або в Гадячі. Спочатку думав, що це буде прокуратура, бо я навіть народився 1 грудня, в День працівників прокуратури України. Але вступив на магістратуру за спеціальністю «Цивільна юстиція». Батьки не хотіли, щоб я був пов'язаний з кримінальним правом. Але й із цивільним правом усе не так просто. Більшість моїх друзів-студентів починали з державної служби: це стандартний професійний шлях для тих, хто вивчав цивільне право. Проте на державній службі оплата праці дуже низька. "

" Системно я почав слідкувати за політичними новинами десь за півроку до початку повномасштабного вторгнення. А відчував, що щось буде, ще з кінця 2021 року. Я дивився міжнародні новини, читав іноземних кореспондентів – вони також давали такі прогнози. Але не очікував, що війна буде настільки великою. Я думав, як і більшість, що росіяни будуть намагатися захопити повністю Донбас, без ракетних ударів, за допомогою своїх «бойовиків» спробують просуватися в Донецькій і Луганській області. 22 лютого 2022 року я приїхав додому в Хитці. Тоді ходили вже не просто чутки, а люди бачили, що ворог стягує війська. В ніч з 23 на 24 лютого я не спав – читав новини. Зокрема, і міжнародних кореспондентів у Twitter. Вони там говорили, що в найближчі години почнеться повномасштабна війна. Я не спав, мабуть, до 3-ї ранку, читаючи про закриття аеропортів в Україні, що росія закриває повітряний простір. А це прямі докази того, що ось почнеться війна. У це не хотілося вірити, я сподівався, що це профілактичні заходи, що росія нас залякує. І в якийсь момент, коли я лежав на подушці, почув шум моторів літаків, звуки авіації в небі. Прокинувся десь о 9 годині – через те, що заснув майже під ранок, і знову почав читати новини. Не скажу, що був загалом здивований, але те, що війна настільки інтенсивна, дійсно викликало у мене емоції. Були повідомлення про бомбардування Миргорода. Ми з батьками снідали й говорили про те, як досі не віриться, що це насправді. З друзями тримали зв'язок: писали, телефонували, запитували про всіх. Тоді навчання припинилося, як і робота, і всі роз’їхалися по домівках. Перший день стежили за новинами. А вони з’являлися чи не щохвилини: про те, що росіяни ідуть на Київ, що заходять із Сумської області, з Чернігівської. "

" Був страх, але я не скажу, що панічний. Це була якась емоція піднесення, що вже не потрібно боятися, потрібно починати діяти. Я думаю, багато українців відчували те ж саме. Перший тиждень був удома. Пішли до сусіда робити «коктейлі Молотова», тоді їх всі робили. Ми зробили десь два-три десятки (на щастя, нам не довелося ними скористатися). Один раз навіть спробували, наскільки вони ефективні: пішли на річку, кинули на лід, і він загорівся, – отже, зроблені нормально. Саме в той день з’явилися новини, що колони техніки росіян підходять до нас, уже за 15 кілометрів. "

" Я думаю, що ми б чинили опір, хоча це не так просто. Українці боролися, як могли. І думаю, у нас в Гадячі було б так само. Тоді вже було зрозуміло, що росіян можна перемагати, що бліцкригу не буде. Були великі втрати на першому етапі спротиву, але було й неймовірне об’єднання сил оборони України і простого народу. Зараз, на жаль, немає такого, бо у багатьох втома від війни, емоційне вигорання. І хоча у багатьох містах України спокійно, та бойові дії не припинялися і не припиняються. Не треба думати, що вже війна закінчується, – це надовго, і воювати будуть усі. Ворог навчається, росіяни стають досвідченішими, хоча й припускаються помилок. Та ми переможемо, а свої території точно повернемо. Просто потрібно і надалі допомагати і підтримувати всі підрозділи ЗСУ. "

" Мене призвали, але не через повістку: я сам прийшов і виявив своє бажання служити. Батьки хвилювалися дуже, але не були здивовані. Мій батько також був мобілізований в АТО й відслужив майже півтора року. Ми не професійні військові, але стали на захист України. Потім були підготовчі курси офіцерів зв’язку протягом трьох тижнів. Це мало, але вже був травень 2022 року і потрібно було швидко навчатися і швидко працювати. Ці курси я проходив у Києві. Нас було багато з Полтави – тих, які закінчили військову кафедру і добровільно пішли в армію. Не скажу, що я все вивчив та й не знав, куди я потраплю і чи знадобиться мені ця інформація. Бо теорія відрізняється від того, що відбувається в реалі. А потрапив я у 36-ту бригаду морської піхоти, на південь Миколаївщини. Це була моя перша робота і було складно до всього звикати. Мені 22 роки, а я маю керувати 30-річними і 40-річними людьми. Вони загалом слухалися, але бували різні ситуації, бо всі на емоціях. Перші кілька місяців були важкими, доки не адаптувалися. Ми ще не брали участь в бойових діях, звикали до обстрілів і бойових умов. "

" Вперше нас обстріляли 20 вересня 2022 року, тоді я був командиром взводу зв’язку і моя група виїхала на заміну іншій групі. Тоді саме був контрнаступ на Херсонському напрямку, і потрібен був постійний зв'язок. Ми прибули на місце, це було за 3 кілометри від лінії фронту. Усе працювало, нам не потрібно було робити щось надзвичайне, просто контролювати безперебійну роботу обладнання. Росіяни те село обстрілювали мінометами, і десь близько 2-ї ночі снаряд прилетів у підвал й пробив стелю. Пощастило, що снаряд не зірвався всередині – залізні плити таки витримали. Але легку контузію я отримав. Після вибуху світло вибило й стало темно. Я подумав, що на нас впала стеля. Коли прийшли до тями, побачили, що обладнання ціле і ми, головне, також цілі і неушкоджені. Хлопці, які були в тилу з нами на зв’язку, не повірили, що до нас було пряме влучання і що стелю пробило. Потім нам довелося звідти переміститися, тому що все було зруйноване, та й вороги знали про наше місце перебування. Перше поранення було в січні, коли ми перемістилися в район Покровська. Ми їздили вже ближче до лінії фронту, до Авдіївки. Тоді нас зібрали, групу з 10 осіб на чолі зі мною й відправили на посилення позицій в село Водяне під Авдіївку. Щойно ми прибули, як розпочалося бойове зіткнення. Росіяни були за 300 метрів від нас і обстрілювали нас зі стрілецької зброї. Я був наймолодший і одночасно командир, а хлопці хоч і були старші, проте це також був їхній перший бойовий досвід. Щойно встигли витягнути речі з БТРа, як по нам прилетіло з протитанкової установки, бо росіяни цілились по БТРу. Наші позиції їм були гарно видно з висоти. Добре, що не прилетіло, доки ми були в БТРі, бо, хоча він був американський, невідомо, чи витримала б броня. Тоді всі отримали контузії, поранення різної важкості. Мені в голову влучив осколок. Один хлопець, на жаль, загинув на місці. Коли прийшли до тями, хлопці надавали першу допомогу. Дочекалися транспорту і нас евакуювали. Почався довгий період лікування. Мене відправили у Рівне. Зазвичай, усіх відправляють на захід України, щоб розвантажити прифронтові лікарні. В Рівному я лікувався 4 місяці. Операції не було, а осколок просто вийняли. 16 січня було поранення, а 1 лютого мене вже виписали. І 16 травня я вже їхав у Миколаїв на службу. Але вирішив із 36-ї бригади перевестися у штурмову бригаду. Друге поранення отримав влітку, на півдні. Це був Запорізький напрямок. На цьому напрямку дуже важко було "

" Мені здалося, що ця робота для мене ближча, бо я гуманітарій, а зв'язок вимагав технічних знань. У людей хибне уявлення, що штурмовики – це ті, хто безпосередньо в контакті з противником. Тоді мені це здалося цікавішим, відчував, що я можу принести там більше користі. "

" За день до поранення, а це було 24 липня, під моїм командуванням ми виїхали з групою на завдання. Нас було кілька груп на кількох БТРах. Їхали на лінію оборони, в лісосмугу. Мали взяти позиції росіян завдяки ефекту несподіванки. Але виявилося, що перед окопом був ще один окоп. Довелося БТРам об’їздити, деякі пробували перестрибнути, а один БТР упав в окоп і застряг, та хлопці змогли вибратися. Повністю захопити позицію не змогли, але взяли частину. День трималися фактично в оточенні, з усіх сторін противник. Наступного дня, 25 липня, близько 19-ї вечора я отримав поранення під час танкового обстрілу. По нам вдарили з танка, якого ми навіть не чули (зазвичай, коли танк заводиться, звук двигуна чути на багато кілометрів). Він навіть міг в засаді стояти та вибрав момент, коли ми трішки розслабилися, бо обстріли вщухли. Нам потрібно було перегрупуватися, евакуювати поранених, танковий екіпаж противника цим скористався і, на жаль, влучив. Могло бути все гірше, якби в окоп прилетіло, але снаряд влучив поблизу. Осколки розлетілися навсібіч. Мені пробило ліву легеню, ще кілька побратимів отримали різні поранення. На жаль, один побратим загинув на місці. Тоді ми були змушені довго чекати евакуації. Це було на межі Донецької та Запорізької областей, район Старомайорське. За деякий час це село звільнили наші піхотинці. Зараз я думаю, що потрібно поберегти себе, бо два поранення за півроку – це вже занадто. Після другого поранення мене оперували, загалом було дві операції. Перша на легенях, а під час другої лікарі виймали осколки з передпліччя. Потім відправили в санаторій у Вінницькій області. Там я був місяць, а потім дві відпустки й реабілітація вдома. "

" Загалом, добре працюють. Зараз чимало військових проходять тут реабілітацію, і навіть з-поза меж Полтавської області. Після поранення взимку мені здалося, що в Гадячі мене навіть краще лікували. Можливо, тому так здається, що тут дім поряд. Так само і зараз добре ставляться. В Гадячі можна проходити реабілітацію не гірше, ніж в інших центрах. А з часом, думаю, буде ще краще. "

" Бачу майбутнє в мирній Україні. Чіткої мрії немає, бо хочу спробувати різні заняття. Думаю, оберу юридичний напрямок. Можна ж різним займатися в цивільному житті, і навіть не однією справою. Це в армії ти займаєшся чимось одним. Але доки в армії не побуваєш, не почнеш цінувати можливостей цивільного життя. "

" Не думайте, що війна закінчилася і ми вже перемогли. Боротьба триває і я впевнений, що в Україні є сотні тисяч патріотів – чоловіків та жінок, хлопців та дівчат, які стануть на захист, коли їх покличуть. Я знаю хлопців, яким немає й 18 років, але вони чекають свого повноліття, щоб піти воювати. Треба щоб суспільство зрозуміло, що потрібно підтримувати армію, підтримувати волонтерів. Наша 116 бригада ТрО Полтавської області зараз обороняє Авдіївку. Їм зараз дуже нелегко. Втрати зросли, але хлопці роблять велику роботу і ворог зазнає втрат навіть більших, ніж можна уявити. В часи існування УНР нам не вдалося втримати Українську державність, зараз маємо це зробити, хоча б заради пам’яті тих українців, які вже загинули, захищаючи її, і які дали нам сили чинити спротив сьогодні. "