Запашний хліб під обстрілами!

Четверта година ранку, Іван прокинувся з важкими відчуттями. То мабуть вечірня сварка з Катериною так подіяла.  Тихенько простягнув руку до сплячої дружини, погладив чорне пасмо, що розкинулося на подушці . «Прости , Катре, що я за ту кляту курку сварився, трястя її бери,  - пробурмотів пошепки у вуса, - зірвася, Катре, зірвався…».

Навпомацки знайшов на стільці сорочку, шкарпетки, що люба дружина подарувала на Різдво, посміхнувся та й почимчикував поратися біля худоби. І худоби ж тієї : десяток курок та двоє поросят. Колись була і корова, і  бички хвости крутили у дворі, та вже п’ятий рік як не крутять. Дружині після інсульту відібрало праву руку, важко їй вести господарство. А Іван? А що Іван!- то в полі з ранку до ночі комбайнував, то вже десятий рік день у день возить запашний хліб по всій Гадяччині та два маршрути має і на Сумщину.

Почухав свинку за вухом, іншу постукав по спинці: «Приїдуть діти на Пасху, буде свіжина та гостинці! Що в у них там у Охтирці на етажі?  Одні мухи!? »

З тим поспішив до пекарні. На годиннику четверта тридцять. За пів години виїзд.

-   Привіт, Миколаївно, вже дістали смаколики для моїх «бабусь»? Бобричани просили здобу з маком, а в Московському Галька чекає на твій фірмовий калач, - посміхнувся, помахав вусами як коромислом, показав на всю Мартинівку білі зуби, які ні вік, ні тютюн за Іванові шістдесят  років не змогли здолати.

Та і хто ж того козарлюгу Івана Мартина здолає?  Зо два метри зросту, з широченними плечима  та кулацюрою з кувалду. За кермом свого «газіка» виглядав як ведмідь у печері.

-  Все випекли, все дістали , Іване Івановичу! Накладні на столі, калачі , здобу - уже спакували. Моїй сестрі вітання передайте і цей гостинець . День народження у племінника сьогодні! Сестра зустріне за містком у Бобрику, - відповіла Миколаївна.

Іван завантажив двісті п`ятдесят запашних, ще теплих хлібин з хрусткою шкоринкою, окинув поглядом товар: червонобокі рогалики, калачі з маком, хліб білий, хліб житній, олія, борошно, крупа, сало, голубці ." Ніби все!" – подумав Іванов. Застукав замками, хрясьнув дверцятами , махнув завпекарнею Валентині рукою  - і в дорогу.

Уже десятий рік «бомбить «Іван по селах, по таких гадяцьких закутках, що деякі можновладці і не знали, і не бачили тих хуторів. Він для баби Марії єдиний зв'язковий із зовнішнім світом, навіть приватні замовлення виконує: то цитрамону купить, то яблучок м'якеньких старенькій захопить. А для діда Миколи завжди карасиків привезе і кільце «домашньої» ковбаски.

Роздуми Івана перервали дивні звуки, схожі на вибухи. На годиннику за чверть шоста.

На містку у Бобрику у теплій куртці, вкутана шерстяним платком зустріла його пані Галина:

-Іване Івановичу, дякую за передачу. Ви не знаєте, що то за звуки?-стурбовано запитує.

-Та хто його знає, мо заправка де горить.

Стукнув дверцятами «газіка», нічого розбалакувати, бабусі чекають.

Дорога в його хутори ніколи не була на європейський лад: одні ями в коліно та канави по плече. Згадав очільників, політиків, дійшов до президента, пояснив  куди вона мають піти за таке керування. З тим під'їхав до Московського Бобрика.

-Івановичу, війна почалася! – у сльозах, стривожена вибігла Світлана, продавчиня крамниці, - зранку обстріляли Охтирку!

Іванові вуса зповзли з обличчя довгими черв'яками. «Як Охтирку? Там же донька Оля і внуки Микола та Оксана!»

Завжди усміхнений козарлюга  перетворився на старого пониклого діда, побіліло обличчя, очі наповнилися слізьми.

- Іване, тримайся! - з мить струснув вусами, опанував страхи.

-Світлано, приймай свіжий хліб! Годі патякати. Дівчата калачів на замовлення напекли, а тобі обстріли!

Ще чотири крамниці, ще п`ятнадцять  кілометрів шляху, а в проміжку безперервно набирав телефон доньки та зятя – без зв`язку, зривається дзвінок, недосяжні.

Набрав дружину:

-Катю, діти не дзвонили?

-Ні, не має зв`язку.- і заридала стара від болю і невідомості.

-Тобі лише нюні розпускати! Краще курям теплої води налий.

Маршрут доходив до завершення, продавчині зустрічали його зі слізьми, бабусі з окликами: «Ой, горечко ж яке», -  змітали з його автолавки продуктові запаси.

Вибухи доносилися то далі, то ближче, лячно …

І тут СМС: «Тату, ми живі, наш будинок обстріляли.»

По дорозі додому крутив лише одну думку: як забрати дітей?.

Та вже двадцять шостого лютого колона рашистів зайшла у Мартинівку …

Іванові було страшно, обіймав Катрю  та дякував Богу, що зберіг життя онуків та дітей. Розмовляв з собою: «Треба триматися, треба діяти...»

- Бобричани без світла, зв'язку і хліба, - бідкався Іванів директор, - важко їм там. З Лебедина обірвався транспортний зв`язок, з Гадяча також. А ворожі колони все ходять і ходять.

- Яковичу, зараз підмерзло. Давайте я через поле пролечу.  Зв'яжіться  зі старостою, там же баба Галька чекає на фірмовий калач. Я миттю,» - підмахнув вусом і за двадцять хвилин летів «газіком» повз ставок на Морозівщину, а далі на Московський Бобрик.